Чи багато ви знаєте про Краснокутськ? Думаю, чимало з вас пригадає екскурсії до Краснокутського дендропарку, закладеного Іваном Каразіним — братом засновника Харківського університету Василя Каразіна; Співочі тераси; і, звісно, Пархомівський історико-художній музей, в експозиції якого до Великої війни зберігалися картини Пікассо, Малевича, Айвазовського, Шевченка та інших митців.
А люди, що на початку повномасштабного вторгнення тікали від небезпеки, можуть розповісти про Краснокутську громаду як про великий транзитний центр, де їх зустрічали, годували й допомагали їхати далі — у глиб тилу, на Захід України. Через переселенців населення громади 2022 року зросло більш ніж у півтора раза.
Після першої хвилі жінок із дітьми з Харкова, Ізюму, Золочева та Гуляйполя, що на Запоріжжі, сюди почали приїжджати сум’яни, херсонці та куп’янці. Нині декому просто нікуди повертатися додому.
Війна завдала нищівного удару по видобутку газу цього краю. Через удари по одному з найбільших в Україні — Сахалінському газовому родовищу — чимало людей залишилося без роботи, а бюджет громади недоотримує приблизно дев’ять мільйонів гривень рентної плати. До цих збитків додаються і пошкоджені промислові підприємства.
Попри надскладні умови Краснокутська громада й далі живе: доглядає самотніх переселенців старшого віку, облаштовує безпечні простори в підвалах шкіл, розвиває медицину та постійно фінансово підтримує оборонців.
У подкасті «Генплан: відбудова» почуєте, як Краснокутська громада в перші дні вторгнення підставила плече харківцям, про програми інтеграції переселенців у спільноту й про те, як громаді вдається розвиватись. Гостя епізоду — голова Краснокутської селищної громади Ірина Карабут.
Голова Краснокутської селищної ради Ірина Карабут:
Ми дуже близько до кордону: полями найкоротша відстань до лінії зіткнення з ворогом — 36 кілометрів. Окрім того, межуємо з Охтирським районом Сумської області. Охтирка — місто-герой, і ви знаєте, які жорсткі бої там відбувалися. Саме охтирці стояли на смерть, стримуючи ворога. Я — колишня учителька, і багато моїх учнів служили в охтирських військових частинах. Завдяки їм ворог не просувався у бік нашої громади.
Ми все це чули й бачили. Літаки літали так близько, що здавалося, ніби над головою. І тепер чуємо. А ще — спостерігаємо та збиваємо. Робимо багато чого, про що поки не можна говорити публічно. Упевнена: коли закінчиться війна, я розповім, скільки щирих, хоробрих, самовідданих людей живе на території Краснокутської громади. Якби не вони — і вчора, і сьогодні, і завтра — ворог рухався б набагато швидше. Але завдяки нашим мужнім і сміливим Силам оборони, які з першого дня стали на захист громади, ми вистояли. І я дуже пишаюся цим.
До нас переїжджають не тільки із Сумщини. Нині маємо багато людей із Донецька й Маріуполя — вони оселилися тут, придбали житло. Також прибуло чимало родин із Запоріжжя і Харківщини, зокрема з Куп’янської громади.
У громаді працює Центр надання соціальних послуг, який опікується уразливими категоріями населення. Ми евакуювали людей, які не могли пересуватися самостійно та потребували догляду. Тепер вони мешкають у нашому стаціонарному відділенні. Первісно відділення розраховано на 30 осіб, але згодом ми розширили його коштом місцевого бюджету: зробили капітальний ремонт даху, оновили систему опалення і добудували приміщення. Якщо раніше відділення займало один поверх, то тепер — півтора. Нині там проживає 52 людини, з них 18 — внутрішньо переміщені особи.
Відділення обладнано всім потрібним. Нам багато допомагають благодійники. Наприклад, ліжка надала шведська благодійна організація. Торік ми отримали мікроавтобус для перевезення людей з інвалідністю — тепер він працює і як соціальне таксі.
Я переконана: найперший обов’язок кожної громади — піклуватися про дітей і людей похилого віку, тих, хто найбільше потребує підтримки. Пам’ятатиму завжди перші дні війни. Я вивозила людей із Харкова. Коли все почалося, перевізники відразу зникли.
Тими днями працювали тільки два водії шкільних автобусів. Одним був наш працівник із відповідними правами, іншим — штатний водій. Усі тоді боялися. Я сідала в службову машину, набирала стільки людей, скільки вміщалося, і їхала зустрічною смугою з посвідченням селищної голови. Одного разу повернулася без скла в машині. Так ми возили людей понад десять днів.
Першими були жителі Північної Салтівки. Я забирала людей із Холодної Гори, куди їх доставляли наші хлопці. Мої колишні учні привозили людей до автобуса, і ми вивозили їх далі.
У відділенні тоді працювало 14 людей. Ми ухвалили колегіальне рішення: під час воєнного стану приймати не тільки самотніх, але й усіх, хто опинився у критичній ситуації. Утримання покриваємо коштом місцевого бюджету. Вартість утримання однієї людини — 16–18 тисяч гривень на місяць.
Є у нас історія жінки із Золочева: у неї загинув син, будинку не лишилося, повертатися ні́куди. Вона дуже цінує, що живе в теплі й під опікою.
Мали ми й чотириповерхову будівлю поліклініки. Її продали через аукціон. Однією з умов було облаштувати один із поверхів під соціальне житло. Власник зобов’язаний провести капремонт, облаштувати квартири й передати їх у комунальну власність.
Будинків, які пустували, нині майже не лишилося. Люди, що перебралися до нас і отримали житлові сертифікати, викупили житло.
На території громади діяв транзитний пункт. Люди їхали з Харкова: трасу Київ — Харків було переповнено, і вони вибирали саме дорогу через Краснокутськ. У нас була опалювана будівля з усіма умовами й 18 ліжками. Ми годували людей та організовували їхній подальший рух. Це був справжній штаб.
Я дуже пишаюся нашими психологинями з інклюзивно-ресурсного центру. Вони працювали з переселенцями, надаючи психологічну підтримку, а це було надзвичайно важливо.
У нашій громаді є 24 дитячі будинки сімейного типу, чотири названі й чотири патронатні родини. Загалом це приблизно 180 дітей-сиріт.
На території громади розташоване одне з найбільших газових родовищ — Сахалінське. Це була левова частка бюджету. Навесні, улітку й восени росія завдавала по ньому та критичній інфраструктурі масованих ударів.
Ворог підступний. Коли немає успіхів на фронті — він б’є по цивільних об’єктах. Там працювало понад 100 наших жителів — і працюють досі.
Я упевнена, що підприємства відновляться. Обстрілів зазнало не тільки Сахалінське родовище — ворог поцілив у всі наші промислові об’єкти. Бюджет щомісяця недоотримує приблизно восьми мільйонів.
Утім, у 2023 році рентна плата дала нам можливість підсилити громаду. Ми придбали багато техніки: два грейдери та п’ять сміттєвозів.
Цей текст було створено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього тексту є виключною відповідальністю Радіо «Накипіло» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.
