Як росія знецінює спроби українців створити власні способи вшанування полеглих та відокремитися від совєтсько-російських традицій? Як самі українці мимоволі допомагають у цьому ворогу? Що не так із наративом «горювати будемо після перемоги»? Чому тема меморіалізації в українському суспільстві й досі лишається дещо маргіналізованою, а ворог використовує її для деморалізації?
Що таке культура пам’яті та наскільки потужними можуть бути її практики? Про те, як за допомогою акцій пам’яті долати колективну травму втрати вже зараз, говоримо сьогодні у Public Talk на Радіо «Накипіло».
Хвилина мовчання
Найбільше серед усіх практик пам’яті зараз потерпає хвилина мовчання. Вона перебуває під тиском як російської пропаганди, так і самих українців, які легко підхоплюють вигідні ворогу наративи про нібито «примус» і намагаються висміювати цю традицію.
Мовляв, спочатку треба перемогти, а вже потім тужити за полеглими; а зараз, під час вибухів і постійних втрат, це «не на часі».
Один із типових прикладів — у TikTok. Користувачка з Харкова Анастасія, чиє відео про «ви нас тут не заморозите» стало вірусним, тепер поширює сумнівні тези: мовляв, про Харків не згадували у 2023-му, а тепер «Київ тут плаче». В іншому ролику вона описує випадок на Харківській набережній, де чоловік намагався зупинити рух під час хвилини мовчання, додаючи до цього типовий набір маніпуляцій.
Що кажуть активісти
Активістки громадської організації «Вшануй» аналізують коментарі, що знецінюють хвилину мовчання.
«Під постами про хвилину мовчання чи інші практики меморіалізації зазвичай з’являються кілька типових груп коментаторів.
Перша — ті, хто просто ображає: повторюють одні й ті самі тези, звинувачують у «зраді» й атакують будь-які нові практики, які не були звичними до повномасштабної війни.
Друга — ті, хто називає це «совком» і примусом: мовляв, ставати на коліно чи зупинятися не можна змушувати.
Третя — ті, хто говорить про «показуху»: що пам’ять має бути «тихою і вдома», без публічних жестів.
Четверта — ті, хто вважає, що «не на часі»: Харків під обстрілами, і про вшанування варто думати вже після війни», — каже координаторка організації у Харкові Дарина Васильчук
«Загалом звучать і ширші звинувачення — про «культ смерті», «безглуздість» таких практик або те, що це нібито провокує конфлікти в суспільстві.
Для людини, яка пережила втрату, такі коментарі — це про біль і зневіру. Але з часом доводиться нагадувати собі: ці кілька десятків агресивних голосів — не більшість».
І знову фейки від росіян
росія використовує для дискредитації не лише ботів, а й технології штучного інтелекту. Останніми місяцями мережею шириться відео, де діти у шкільному коридорі стоять на колінах під час хвилини мовчання. У вінницьких пабліках його подають як Вінницю, у харківських — як Харків.
Першоджерелом відео став популярний російський пропагандистський канал. Мета подвійна: для внутрішньої аудиторії — демонізувати українців («бандерівці виховують радикалів змалечку»), для української — посіяти сором і розбрат («ми нічим не кращі за росіян», «це примус»).
Важливо пам’ятати: негативні емоції вимикають критичне мислення. Перш ніж поширювати щось сумнівне, варто заспокоїтися.
Світло проти совєтського мороку
Журналістка та авторка каналу «Обличчя Незалежності» Дарка Гірна наголошує на важливості психологічного відокремлення від російської ритуальної культури.
«Так склалося через тривале перебування у складі совєцького союзу, що наша ритуальна культура й кладовища за ці 80 років значно “потемніли”. До совєцької окупації українській військовій традиції були притаманні світло і світлі кольори — у пам’ятниках, військових некрополях. Якщо звернути увагу на козацькі цвинтарі, вони створені з вапняку, пісковику й ракушняку», — каже Дарка Гірна.
«Але через тривалий період тоталітаризму, коли видобуток граніту — а Україна дуже багата на нього — поставили на потік, ритуальна культура сильно трансформувалася.
І не лише через доступність матеріалу, а й через ідеологію: у совєтському союзі похмура, темна естетика мала символізувати мілітарну міць. Темні, сірі граніти вважалися престижними, особливо у вшануванні високого генералітету.
Ця суміш “совка” і 90-х призвела до того, що наша ритуальна культура залишилася спільною. Візуальна мова меморіалів у нас досі подібна до тієї, що на території росії. І виходить, що російські військові злочинці вшановують своїх так само, як і ми. Якщо прибрати державну символіку, часто важко відрізнити, чи це Україна, чи росія, чи Білорусь».
«Мені здається, що тема меморіалізації війни в нашому суспільстві досі маргінальна. Нею переважно займаються родини загиблих, побратими й друзі — ті, кому це болить і небайдуже. Якщо ж говорити про ширший дискурс, то більшість ставиться до цього доволі байдуже — це непопулярна тема.
Зараз майже не дискутують навіть про базові речі — наприклад, з якого матеріалу мають бути уніфіковані козацькі хрести. Спільноти, які піднімають ці питання на місцях, стикаються з численними викликами і конфліктами — передусім між приватною і суспільною пам’яттю. Багато людей досі відтворюють старі форми меморіалізації, і коли з’являється нове бачення, це часто викликає спротив».
Чому пам’ять потрібна живим?
Ще один російський наратив намагається ототожнити наші втрати з поразкою. Ворог гіперболізує цифри, водночас приховуючи власні втрати. Але пам’ять — це про силу і зрілість: вона не виснажує, а допомагає долати колективну травму.
Травму потрібно проживати вчасно. Ми досі відчуваємо наслідки Голодомору, бо він десятиліттями замовчувався. Психотерапевти наголошують: горе важливо проживати і трансформувати в дію — хвилини мовчання, автопробіги, меморіальні таблички чи навіть заброньовані столики в ресторанах.
Авторка подкасту «Меморіалізація війни» і випускова редакторка Радіо «Накипіло» Наталя Некипіла зазначає, що пам’ять може стати ціннісним орієнтиром і опертям у складні часи.
«Людей, яких ми втрачаємо, більше немає, але залишається стосунок. Немає моєї людини, але є все те, що мене з нею пов’язує. І пам’ять — це спроба зберегти цей стосунок через різні практики вшанування. Можливо, саме тому сьогодні в Україні їх так багато — бо дуже багато втрат.
Близьким важливо зберегти цей зв’язок: щоб щось пов’язувало, щоб ім’я звучало, щоб загиблих не було забуто. І цей біль не може чекати, поки закінчиться війна — його потрібно проживати тут і зараз, бо його дуже багато.
І взагалі пам’ять — це те, що потрібно не мертвим, а живим: щоб мати опертя, пам’ятати ціну і бути гідними цієї ціни».
«росіяни добре розуміють, що таке культура пам’яті і наскільки сильними можуть бути ці практики. Вони знають, що це треба у нас забрати: якщо ми добре пам’ятаємо, кого втратили і ким є, нами складніше маніпулювати.
Тому вони цілеспрямовано працюють із цією темою — шукають слабкі місця і підсилюють будь-які непорозуміння. Якщо хвилина мовчання десь викликає опір, вони роблять усе, зокрема через фейки, щоб роздратування тільки зростало і це виглядало як примус.
Зрештою, це питання внутрішньої відповідальності. Свідомі люди це розуміють — і їм не потрібно пояснювати, навіщо нам хвилина мовчання».
Фото: Павло Пахоменко
Слухайте інтерв’ю повністю в подкасті Public Talk на Радіо “Накипіло”.
