Як Україні повернути власну традицію вшанування

У цьому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» досліджуємо українську традицію військової некрополістики, на яку ми можемо й маємо спиратися, створюючи сучасні військові кладовища. Говоримо про спроби повернути Україні власну традицію військового вшанування, майже знищену совєцькою епохою. Адже українську культуру пам’яті витіснено або спрощено до набору шаблонних форм, де головними стали патос, масивність, темний граніт і культ скорботи. Натомість історична українська традиція військової некрополістики була значно стриманішою, структурованішою, сенсовнішою і будувалася не тільки навколо смерті, але й навколо гідності, честі та пошани.

Наш експерт Іван Щурко — архітектор, дослідник військової некрополістики, співзасновник ініціативи «Незнаному воякови» й один із тих фахівців, які ініціюють розмову про культуру пам’яті в Україні. Багато років пан Іван досліджує і відновлює поховання українських військових — від вояків УНР та УГА до сучасних меморіальних просторів, — а також аналізує, як архітектура пам’яті формує ставлення суспільства до смерті, армії та власної історії. Те, як ми ховаємо своїх військових, який вигляд мають меморіали, які символи використовуємо та які сенси вкладаємо в ці місця, — усе це впливає на те, як наступні покоління сприйматимуть війну, утрату й саму державу. Тож важливо не скотитися у хаотичну постсовєцьку естетику, де пам’ять перетворюється на візуальний шум або некрокітч, а повернутися до світлої української традиції ушанування.

Іван Щурко, фото Наталя Некипіла

Сьогодні чимало громад постає перед питанням, як правильно облаштувати сектори військових поховань і проєктувати майбутні меморіальні цвинтарі. Поки цей процес відбувається досить хаотично. Шукаючи опори, ми часто звертаємося до іноземних взірців, зокрема до Арлінгтонського національного цвинтаря. Водночас забуваємо, що маємо власну традицію. Який унікальний досвід України ви нині досліджуєте?

Вивчення чужого досвіду — шлях цілком природний і правильний. Проте для мене орієнтиром є не Арлінгтон, а європейські країни, з якими нас єднає спільний історичний контекст: Перша та Друга світові війни, періоди національного відродження та етапи становлення націй. Саме європейський досвід я вважаю значно ціннішим для України.

Ми не перебуваємо у вакуумі. За нами — століття боротьби за державність, яка, на жаль, завжди супроводжувалася жертвами. На кожному з етапів цієї боротьби українці шукали гідні форми вшанування полеглих. Це було надскладно, адже відбувалося в умовах воєн чи окупацій. Сьогодні нам легше тільки в тому сенсі, що ми маємо власні державу та армію, а відносна стабільність частини регіонів дає змогу формувати політику пам’яті виважено й відповідально. Ми не починаємо з нуля, перед нами не пустеля. Ми маємо насичену історію державотворення, і цей досвід повинен стати фундаментом сучасної культури пам’яті на державному рівні.

Ми маємо серйозні виклики з організацією військових поховань і культурою меморіалізації загалом. Наскільки українське суспільство — як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях — готове сьогодні переосмислювати цей досвід і впроваджувати його в сучасну практику?

Наш досвід меморіалізації — це не просто століття, а тисячоліття історії. Він тягнеться від княжої доби та часів Великого князівства Литовського до епохи козаччини й періоду поділу України між імперіями. У кожній із цих епох українці мали свої традиції ушанування полеглих.

Якщо від найдавніших часів до нас дійшло небагато матеріальних об’єктів, то літописи, пісні та народні перекази зберегли згадки про те, як ушановували відважних воїнів і лицарів. Що ближче до сучасності, то більше з’являється свідчень: козацьких хрестів, курганів, описів церемоніалу.

Янівський цвинтар, Меморіал Українських Січових Стрільців (УСС). Фото Наталя Некипіла

Проблема в іншому: цій темі ніколи не приділяли належної уваги. Комплексних наукових досліджень, які систематизували б мілітарну символіку чи візуальні аспекти поховань різних періодів, майже немає. Ми лише на початку цього шляху. Мають з’явитися історики, етнографи й дослідники, які системно працюватимуть із цією темою. Хоча ці традиції фрагментовані, вони є основою нашої ідентичності. Мої дослідження охоплюють переважно Галичину, але ситуативно я працював і в інших регіонах. Сподіваюся, із часом сформується коло фахівців, з якими ми зможемо запропонувати сучасним громадам цілісну концепцію політики пам’яті.

Могила Бронислава Яніва (1885–1931) — видатного українського громадського діяча, правника та військовика. Він був співзасновником і першим головою «Українського товариства охорони воєнних могил». Фото Наталя Некипіла

Ви кажете, що фахівці лише мають з’явитися, але рішення потрібні вже сьогодні, і нині їх часто ухвалюють люди без експертизи. Хто, на вашу думку, обов’язково має входити до робочих груп з організації військових секторів?

Меморіалізація — це сфера, де поспіх неприпустимий. Це мають усвідомити всі — від відповідальних осіб у громадах до громадських активістів. Варто пояснювати, що краще залишити поховання у тимчасовому форматі з дерев’яним хрестом, як це зробили на Марсовому полі у Львові, ніж поспіхом установити щось недоречне.

Потрібен час, щоб випрацювати якісний проєкт, обговорити його з родинами й експертами. Архітектурна команда має знайти оптимальне рішення не тільки для надмогильних споруд, але й для усього простору — від озеленення й освітлення до навігації. У комунікації із сім’ями загиблих важливо донести: помилки через поспіх можуть призвести до знецінення пам’яті. Еклектичні чи недолугі форми пам’ятників можуть мати зворотний ефект: вони швидше свідчитимуть про нерозуміння суті вшанування героїв, аніж про глибоку пошану до них.

Яким має бути ефект від відвідування військового меморіалу? Сьогодні, коли заходиш на сектори, де немає уніфікації, виникає складне враження: через відсутність законодавчого регулювання та єдиних стандартів усе облаштовувалося стихійно — люди спиралися на ті знання і можливості, які мали на той момент. Нині громади поступово усвідомлюють відповідальність за впорядкування цих місць. Тож про що, на вашу думку, має «говорити» військовий цвинтар?

Верховна Рада вже ухвалила певні законодавчі акти. Хоча зміст цих документів іще належить вивчити, вони нібито спрямовані на уніфікацію і встановлення чітких правил формування меморіальних просторів. Наскільки якісними та ефективними вони будуть — покаже час.

Чого ж нам чекати? Тут є два рівні. Перший — це особистий рівень родини та її болю. Цілком природно й зрозуміло, що багато хто сприймає утрату крізь призму чорних кольорів і монументальних форм, які прямолінійно промовляють про сум. Це глибоке особисте переживання, яке неможливо ігнорувати. Ми також бачимо фактор агресивного маркетингу й цинічної маніпуляції з боку торговців гранітом. На жаль, вони часто нав’язують згорьованим родинам дивні рішення, які важко пояснити логічно.

Спілкуючись із родинами, де час уже трохи втамував гостроту болю, я помічаю: вони починають шкодувати про те, що вшанували своїх близьких у таких гнітючих формах. Вони хочуть згадувати світлі сторони: мрії, спільні моменти, радість. Адже їхні сини чи брати були світлими людьми, і саме таким хотілося б закарбувати їх у меморіальних формах.

Але є й інший рівень — суспільний, з довшою перспективою. На суспільному рівні ці військові сектори мають викликати гордість. Вони повинні виховувати й мотивувати наступні покоління не тільки до військового чину, але й до розбудови держави, за яку віддано життя. Цей мотиваційний складник має прочитуватися у візуальній мові меморіалів. Якщо ми кажемо, що втрачаємо «воїнів світла», то й мова архітектури має бути світлою — у колористиці, символах та естетиці майбутнього, за яке вони боролися.

Чи варто громадам залучати ветеранів і чинних військовослужбовців до створення таких меморіалів уже сьогодні?

Мій досвід досліджень показує: без участі ветеранів ми не зможемо сформувати гідну військово-меморіальну культуру. Найкращі історичні приклади військових кладовищ, зокрема початку ХХ століття, створили саме побратими з почуття вдячності та глибокої поваги.

Проте є суттєва відмінність: більшість таких об’єктів поставали вже після війни, за 10–15 років після її завершення. Їх будували архітектори, скульптори та ландшафтні дизайнери, які самі пройшли фронт, мали досвід поранень чи втрат. Вони, як ніхто інший, розуміли найкоректніший спосіб ушанування.

Сьогодні залучати ветеранську спільноту складніше. Є так званий синдром того, хто вижив, що стає стримувальним фактором: багатьом важко працювати з темою смерті побратимів, поки війна триває. Але я переконаний: без дієвої участі ветеранів нам не вдасться створити цілісну культуру пам’яті, на яку заслуговують наші герої.

Меморіальний комплекс «Прибитка», с. Гійче, Львівська область. Фото Наталя Некипіла

Ви згадували, що ваші дослідження зосереджено переважно на Львівщині. Хтось може зауважити: вам легше говорити про це, адже на Заході України традиція збереглася краще. Ви маєте на що спиратися. Але ви також працюєте над проєктом «Незнаному воякови» й досліджуєте ситуацію в інших регіонах. Наскільки Україна є цілісною у цих зразках?

Власне козацьких поховань у нашому регіоні збереглося небагато — лише окремі зразки на Тернопільщині та Львівщині. Хоча матеріальних об’єктів на Заході України вціліло трохи більше, совєцька тоталітарна машина пройшлася тут так само нещадно, як і по всій країні.

Нам допомогла «фора» у двадцять років (1920–1939), що дала змогу нашим предкам осмислено підійти до меморіалізації, ураховуючи тогочасний європейський досвід. Проте якщо ми говоримо про загальноукраїнський контекст, то левову частку спадщини Козацької держави зосереджено саме за межами Галичини. Цей пласт іще потребує глибокого вивчення. Важливим кроком у цьому напрямі є проєкт Романа Маленкова «Україна Інкогніта», який розпочав системну роботу з фіксації козацької традиції в камені.

Що ж може стати спільним знаменником для усієї України? Безумовно, це доба козаччини та досвід перших визвольних змагань. Та сама Слобожанщина й Харківщина були епіцентрами державотворчих процесів 1917–1921 років. І, хоча матеріальних свідчень там залишилося обмаль, ми маємо неоціненне джерело — спогади учасників. Багато воїнів Армії УНР — вихідців із Харкова та Полтави — опинилися в еміграції. У таборах інтернованих у Польщі, у Чехії чи пізніше в Канаді вони створювали унікальні меморіальні зразки. Перебуваючи на чужині, вони відтворювали в камені ті образи, які привезли з рідного дому. Вивчення цієї спадщини діаспори — це ключ до розуміння нашої питомої культури пам’яті.

Ви стверджуєте, що матеріал — це не головне. Проте саме навколо вибору каменю нині виникає найбільше суперечок. Питання не тільки в кольорі, але й у довговічності: як він стоятиме, як поводитиметься із часом? Якщо камінь не першочерговий, то яке місце він посідає в ієрархії меморіалізації і що тоді справді головне?

Камінь важливий, але він точно не головний. В одному зі своїх дописів я висунув тезу: «вічний камінь» — це міт. Будь-який матеріал із часом руйнується, і твердження про вічність граніту — не більш ніж маркетинговий хід ритуальних контор. Наше завдання — не звести безсмертний монумент, а забезпечити максимально тривалу пам’ять. А вона реалізується тільки через дію: продовження справи полеглого, утілення його мрій і проєкти, що житимуть довше за будь-яку споруду.

Після Першої світової війни архітектори-ветерани запропонували рішення, яке сьогодні здається дивним: військові кладовища з дерев’яними хрестами. Донині такі некрополі збережено на території Чехії, Словаччини та Польщі. Дерево — крихкий і м’який матеріал, але воно найбільш «живе». Воно старіє подібно до людини, і його вік сумірний із людським життям.

Фото зі сторінки ініціативи “Незнаному воякови” у Фейсбук

Головна особливість дерева в тому, що воно потребує опіки. Його треба фарбувати й лакувати, а згодом — замінювати. Цим нестандартним рішенням архітектори забезпечили дієву пам’ять: про воїна пам’ятатимуть доти, доки приходитимуть доглядати його хрест. Саме ця дія і є запорукою вічності, а камінь — лише інструмент, і далеко не найважливіший у цій історії.

Коли ми говоримо про організацію військового сектору чи цвинтаря, що варто поставити на перше місце? Що конкретно ми маємо там побачити?

Європейська меморіальна культура ґрунтується на певних канонах, де планувальна структура військового кладовища подібна до сакральної архітектури. Храм має лінійну будову: притвор (ґанок), наву (храм вірних) та святилище, де відбувається кульмінація обряду. Військове кладовище — це також сакральний простір. Його святість визначається не релігією, а жертовністю тих, хто поклав життя за інших.

Саме тому вхід до меморіалу має бути відчутним — як межа між світом буденним і сакральним. Історично це забезпечувалося брамою: людина мусила власноруч відчинити її, роблячи символічний крок у простір пам’яті. Далі ми проходимо крізь ряди поховань — це наш «храм вірних». У молитві чи роздумах ми маємо «пройти» цей шлях разом із полеглими, внутрішньо зростаючи до кульмінації.

Кульмінація — це підсумок, що пояснює сенс війни та цінність жертви. Її можна втілити у формі хреста, обеліска чи каплиці. Критичною помилкою є розміщення центрального монумента відразу при вході, як це спершу планували архітектори у Львові. Це перетворює ушанування на формальність: поклав квіти біля входу — і пішов. Людина не проходить повз могили, не проживає емоційної палітри, яка має вести до катарсису. На щастя, львівський проєкт скоригували, зберігши цю логіку духовного сходження.

Монумент в Яблонному-в-Под’єштєді (Чехія) воякам Української Галицької Армії (УГА), які померли в таборі для інтернованих між 1919 та 1921 роками. Фото зі сторінки ініціативи “Незнаному воякови” у Фейсбук

Ми часто бачимо європейські чи американські зразки, де надмогильна споруда — це лише стела або хрест, що входить безпосередньо в газон, без чітко окресленого надгробка. Наскільки така естетика прийнятна для української традиції? І як ви вирішили це питання у Львові?

Якщо вивчати нашу історію, стає очевидним: українська традиція потребує чіткого окреслення меж могили. Це може бути земляний насип із квітами чи травою або бетонний контур, але поховання завжди візуалізовано як простір, а не тільки як точку. Навіть на давніх козацьких цвинтарях лапчастий чи мальтійський хрест завжди доповнювали насипом. Це частина нашої ідентичності.

Військовий цвинтар № 60 на Маластовській перевалі у Польщі. Фото зі сторінки ініціативи “Незнаному воякови” у Фейсбук

На жаль, під час проєктування Національного військово-меморіального кладовища цей аспект проігнорували, обравши американську модель, де є лише вертикальний знак у головах. Я вважаю це рішення дискусійним. Мені ближчий підхід, реалізований у Львові, де архітектори передбачили збереження контуру могили. Так, це складніше в обслуговуванні, ніж просто скосити рівний газон. Проте питання не в ресурсах, а в доцільності й повазі до культури. Ми маємо ухвалювати рішення, спираючись на важливість традиції, а вже потім шукати ресурси для її підтримки.

Уявіть український військовий цвинтар через сто років. Що ви хотіли б там побачити? Який образ нашої епохи та боротьби має зчитати людина майбутнього, дивлячись на ці поховання?

Через сто років я хотів би побачити там дітей. Дітей, які прийдуть на це кладовище свідомо — не за оцінку чи з примусу, а тому, що прочитали про ці події в підручниках і захотіли доторкнутися до істини. У релігійній культурі є слово «причаститися» — стати частиною чогось величного. Я мрію, щоб вони приходили туди саме по це відчуття співпричетності.

Я бачу цей простір світлим і відкритим, таким, де хочеться дихати на повні груди. Простором, що випромінює гордість за те, що ми зберегли свою державу й залишилися гідними принесених жертв. Це має бути місце, де візуальна мова архітектури промовляє про нашу історичну тяглість — від княжих дружин і козацтва до героїв сучасної війни. Я хочу, щоб кожен камінь і кожен промінь світла там свідчили про те, що ми — єдина неперервна нитка української історії.

Сподіваюся, цей подкаст стане корисним дороговказом для кожного, хто дотичний до цієї теми. Важливо, щоб питання меморіалізації боліло не тільки родинам, які втратили найрідніших, але й усім, хто відповідає за формування нашої національної свідомості та майбутнього нашої нації.

Я займаюся цією темою понад десять років, і значну частину цього часу мої напрацювання ішли «в шухляду». Тоді це здавалося дивним хобі для кількох друзів-ентузіастів: ми зідзвонювалися, їхали кудись у вихідні, прибирали, досліджували, шукали. Але останні три-чотири роки про це доводиться говорити публічно й дуже багато.

Козацький хрест, с. Торгів. Фото зі сторінки ініціативи “Незнаному воякови” у Фейсбук

Часом доводиться заходити в некомфортне середовище й пояснювати нібито очевидні речі. Проте усвідомлення відповідальності змушує мене рухатися далі. Я буду продовжувати цю справу й буду щиро радий, якщо з’являться люди, які захочуть системно вивчати традиції української військової некрополістики. Нам потрібні фахівці в усіх регіонах, які допомагатимуть громадам діяти правильно. Тільки разом ми зможемо скласти цю загальну мозаїку нашої військово-меморіальної культури.

Розмовляла Наталя Некипіла

Роботу над подкастом підтримав Documenting Ukraine — проєкт Інституту гуманітарних наук (Institute for Human Sciences, IWM) у Відні.

Слухайте інтерв’ю повністю в програмі “Меморіалізація війни” на Радіо “Накипіло”.

Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»