Театр без адреси. Історія харківської «Майстерні 55»

Наймолодшій учасниці міжнародного фестивалю «FLIPT» півтора року. Її звати Венера. Вона донька української акторки Марії Титюченко.

Навряд чи вона запам’ятає галасливі фестивальні майстер-класи чи напружену підготовку перформансу «Подорож світла», якій мама та її друзі присвячували всі свої сили. Навряд чи згадає вистави, під час яких засинала на руках у дорослих. Та й саме італійське містечко Фара Сабіна ніяк не закарбується в її серці. Хоча… Людська пам’ять дуже чіпка. Вона зберігає, часом, дивовижні речі…

Пам’ять колишніх студентів Харківського національного університету мистецтв ім. Івана Котляревського, учасників «Майстерні 55», назавжди збереже події їхнього недавнього, спаленого війною минулого…

Вони разом навчалися разом у Харкові, а сьогодні живуть у різних країнах. Але історія «Майстерні 55» — це історія не про минуле. Це історія про те, як культурні спільноти переживають смерть своїх засновників, війну, еміграцію і все одно продовжують існувати.

Війна руйнує не лише міста та села. Вона руйнує середовище. Ті невидимі людські зв’язки, де формується особистість.

Для кількох поколінь українських акторів таким місцем була аудиторія 55 Харківського університету мистецтв. Саме там режисер і педагог Леонід Садовський створив «Майстерню 55» — школу, яка для багатьох її випускників стала значно більшим, ніж університетський курс. І навіть зараз, коли війна розкидала їх світом, вони знову зустрілися. Серед пагорбів і оливкових дерев Фари Сабіни, неподалік Риму, на міжнародному театральному фестивалі «FLIPT».

«Цей перформанс народився з потреби не втрачати зв’язок — із «Майстернею 55», з Харковом, із людьми, які пройшли цей шлях разом», — говорить акторка Марія Ванєєва, яка після початку війни переїхала до Німеччини. 

У цих словах є щось більше ніж ностальгія. Вони про те, що сучасна українська культура дедалі частіше існує не в межах міст чи інституцій, а у вигляді мережі людей, які продовжують впізнавати одне одного попри кордони. Леонід Садовський не дожив ні до війни, ні до цієї зустрічі. У 2020 році його життя трагічно обірвалося після нападу в Харкові. Для багатьох учнів це стало шоком, але після його смерті стало зрозуміло, наскільки важливою була Майстерня.

Судячи зі спогадів випускників, Леонід Садовський навчав не лише акторської техніки. Він навчав сміливості і, водночас, відповідальності у творчості.

«Ми ніби одна зграя, однієї крові. Нам не потрібно довго щось пояснювати одне одному», — говорить Марія Титюченко.

Можливо, саме тому випускники Майстерні продовжують знаходити одне одного навіть через роки й тисячі кілометрів.

У центрі перформансу «Подорож світла» — свічка. Колись під час навчання студенти Майстерні запалювали її перед заняттями. З боку це виглядало, як маленький ритуал. Але будь-яка культура тримається саме на таких речах…

«Для мене цей перформанс насамперед про свічку. Я хочу згадати, як ми запалювали її щодня під час навчання, і пробудити в собі той вогонь, вогонь нашого Майстра», — каже Марія Титюченко. 

Війна працює проти пам’яті. Вона розриває зв’язки. Культура робить протилежне. Вона з’єднує. Іноді через простий вогонь свічки.

Харків, який не зник 

Особливо гостро це відчувається, коли слухаєш тих, хто залишається в місті, що вже понад чотири роки живе під постійними обстрілами.

«Ми вже звикли до того, що поруч війна. Не тому, що це нормально, а тому, що це наша реальність. Ми говоримо українською, граємо вистави, виходимо на сцену. Так ми воюємо», — говорить акторка харківського театру імені Шевченка Інна Островська.

Війна не зупинила культурне життя Харкова, вона змінила його. Зробила більш вразливим, більш нервовим, але й більш чесним. Мистецтво не скасовує страх, але допомагає людині не зводити своє життя лише до страху.

Дім після дому

Для акторки Капітоліни Колобової війна стала ще й досвідом втрати дому. Сьогодні вона живе у Чехії, закінчила магістратуру з авторського театру і працює над виставою про еміграцію та пошук себе. 

«У Харкові в мене забрали дім у тому вигляді, в якому я його знала. Але натомість я отримала досвід інтеркультурного діалогу», — говорить вона.

FLIPT — не просто театральний фестиваль, це міжнародна лабораторія театральних практик. Фестиваль виник завдяки співпраці режисера Піно Ді Будуо та засновника театральної антропології Еудженіо Барби і сьогодні збирає митців з різних континентів. У 2026 році фестиваль мав особливий характер. Він збігся з 50-річчям театру Potlach і зібрав учасників із 19 країн світу. Протягом одинадцяти днів Фара Сабіна перетворилася на місце зустрічі акторів, режисерів, викладачів і дослідників театру.

І тут виникає питання, яке часто ставлять під час війни. Навіщо все це? Навіщо зараз Україні театральні фестивалі? Відповідь, здається, лежить за межами самого театру. Міжнародні фестивалі — це місця, де країни розповідають про себе. Не через дипломатичні заяви, не через офіційну статистику, а через людський досвід. Культурний простір ніколи не буває порожнім. Якщо українська історія не звучить у світі українськими голосами, її обов’язково спробує пояснити хтось інший. Російські культурні інституції продовжують активно працювати на міжнародних майданчиках, просуваючи власну версію реальності. Саме тому присутність українських митців сьогодні є не лише мистецькою необхідністю.

Втім, найважливіше навіть не це. Українські актори привозять до Європи не політичні гасла. Вони привозять досвід. Досвід життя під обстрілами, досвід втрати дому, досвід народження дітей під час війни, досвід пошуку мови для розмови про біль. І саме цей досвід робить сьогодні український театр важливим.

Світло, яке рухається далі

«Подорож світла» — це історія про спадкоємність. Про те, що людина може піти, але залишитися у думках, словах і рішеннях інших людей. А поки актори згадували свого майстра, за лаштунками гралась маленька Венера. Дитина, яка нічого не знала про аудиторію 55, про Харків, про студентські ритуали. Але саме її присутність, найкраще пояснює сенс цієї історії. Тому що наша культура живе не тоді, коли ми її згадуємо, а тоді, коли можемо передати своїм дітям. І, можливо, саме це є найточнішою відповіддю на питання, навіщо мистецтво потрібне під час війни. Щоб навіть після втрати дому людина не втратила себе…

Текст: Олена Толстокора( Григор’єва)
Фото: Marco Fraschetti, Христина Урсуляк