Сьогоднішній репортаж про артилеристів, які самотужки розробляють, збирають і запускають ударні крила, дрони-перехоплювачі й наземні роботизовані комплекси. Адже сучасна війна потребує від армійців грати на випередження, розвивати технології та напрями, які не є для підрозділу профільними та штатними. Якщо технічні характеристики гармат не дають артилеристам змоги добити на потрібну відстань, вони не складають рук і не відпочивають, а вигадують засоби, якими зможуть виконати завдання і відсунути ворога.
У новому випуску програми «Станція “Держпром”» на Радіо «Накипіло» Марія Малєвська й Олександр Бринза розкажуть про вояків самохідного артилерійського дивізіону 77 окремої аеромобільної Наддніпрянської бригади 7 корпусу швидкого реагування ДШВ. Ось уже понад 2,5 роки цей підрозділ тримає позиції під Куп’янськом.
Ми в маленькій кімнаті, де ледве помістяться четверо людей. На стінах педантично розвішано інструменти. У коробках, на столі та на підлозі — безпілотники різних видів. За столом працює Максим. Він — інженер безпілотних систем самохідного артилерійського дивізіону 77 бригади ДШВ.
— Я зараз перевіряв дрон, чи він працює, чи всі системи в нього робочі, чи вони коректно працюють, щоб потім налаштувати його та відправити. Дрон обов’язково спочатку проходить перевірку. Тому що навіть коли присилають від виробника, то бувають якісь помилки, якісь несправності. Потім я готую його, уже налаштовую, як то кажуть, для бойового застосування, і тоді відправляємо.
— Ким ви були в цивільному житті?
— У цивільному житті я був майстром із ремонту комп’ютерного обладнання та електроніки.
— Тоді все зрозуміло. Ви знайшли свій фах, а тепер за фахом працюєте й у війську.
— Так, із самого початку я працював з електронікою, з інженерією. А в цивільному житті я, мабуть, разів зо три тримав дрон, коли військовослужбовці приносили його до мене в майстерню. Вони приносили і просили: «Відремонтуй, бо в нас там чи пульт не працює, чи ще щось». І так потихеньку, як то кажуть, уже майже чотири роки.
Командир Максима, а його звати Олександр, уважно спостерігає за роботою інженера. Видно, що ці майстерні в дивізіоні (а ми сьогодні побачимо їх не одну) — привід для гордості, говорить командир самохідного артилерійського дивізіону 77 окремої аеромобільної Наддніпрянської бригади Олександр.
— Ми перебуваємо в майстерні з налаштування FPV-дронів взводу ударних безпілотних авіакомплексів. Спочатку цей підрозділ створили як позаштатний, адже в штаті артилерійського дивізіону його взагалі не передбачалося. А втім, коли я очолив підрозділ, хлопці самі виявили бажання розвиватися у цьому напрямі. Усі розуміли: за дронами майбутнє, тож треба рухатися уперед. Зволікати було не можна, щоб не відстати від загальних тенденцій і працювати з максимальною віддачею. Головна мета від початку — бути максимально ефективними, нищити ворога й допомагати нашій піхоті. Станом на сьогодні це третій за успішністю екіпаж у бригаді, який системно уражає противника, хоча загалом екіпажів у нас понад двадцять.
Олександр служить уже сімнадцять років. Починав механіком-водієм на самохідній артилерійській установці «Гвоздика», підписав контракт, став командиром мінометного розрахунку, а згодом — командиром взводу. Пройшов Соледар, Бахмут, Ізюмську кампанію, й ось тепер — Куп’янський напрямок.
— Найгарячіше було в Соледарі на початку.
— Ви вже два з половиною роки тут, на Куп’янському напрямку, тримаєте оборону. Як за цей час змінилися сьогодні тактика й поведінка ворога?
— Вони змінили тактику: від масованих штурмів із важкою бронетехнікою перейшли до атак на легкому автотранспорті — не вийшло. Потім спробували штурмувати пішими групами — теж безрезультатно. Згодом намагалися просуватися колонами, де бійці йшли полями на відстані 50–100 метрів один від одного. Прицілитися FPV-дроном або скоригувати артилерійський снаряд у відкритому полі доволі складно, як і вразити одним ударом значну кількість сили, а не поодинокого солдата. Проте ми чекали, поки вони накопичаться, і розбивали їх уже тоді, коли вони збиралися у групи. Заразом противник намагається просочуватись малими групами по одному-троє. Вони, знову ж таки, накопичуються у визначених точках, але ми перекриваємо їм логістику. Тому, навіть коли їм удається десь зібратись, вони залишаються без провізії та боєприпасів. Не мають що їсти, тож або здаються у полон, або ми знищуємо їх.
— Який вигляд тепер мають населені пункти на вашій ділянці відповідальності, те, що ви бачите, наприклад, з неба?
— Іще два роки тому в Боровій можна було вільно пересуватися. Потім її почали рівняти із землею КАБами — і в селищі майже не залишилося цілих вулиць чи будівель. Нещодавно я був там — усе змінилося до невпізнаваності. Нині ворог починає так само нищити Ізюм, повторюється той самий сценарій. За це дуже болить серце, адже там досі залишається багато цивільних. Більшість людей, які тікали з Борової, переїхали саме до Ізюму, і тепер війна наздоганяє їх і тут. Дуже шкода людей. Ми, військовослужбовці, уже звикли до всього цього й утягнулися, а для цивільних це великий стрес — постійно тікати від війни.
Ми їдемо до ще однієї майстерні. Ця уже більша, з кількох кімнат. Тут майже всюди — і на стінах, і на підлозі, і на столах — доволі великі літачки. Екскурсію нам проводить командир зведеного взводу ударного крила самохідного артилерійського дивізіону Сергій.
— Створили свою майстерню, у якій виготовляємо власні борти для ураження противника. Це ударні борти. Дальність польоту — 60–80 кілометрів залежно від завдань.
— Ви самі на 3D-принтерах усе це друкуєте?
— Так.
— Запчастин не замовляєте?
— Ні, замовляємо тільки проби та двигуни. Те, чого ми не можемо самі зробити.
— І скільки важить бойова частина в нього?
— Два кілограми. FPV — це дуже добре, але він не летить настільки далеко, як нам потрібно. Оскільки ми в складі самохідного артилерійського дивізіону, нам потрібно проводити контрбатарейну боротьбу. Тому виникла така ідея виготовляти власний виріб. Тому що по-іншому ніяк, якось треба.
— Виходить, самохідний артилерійський дивізіон має засоби не тільки артилерійські. Вам треба добити до певної відстані. І немає уже значення, чим бити: чи артилерією, чи ударними крилами?
— Головне — результат. Гармату, яка кошмарить нашу піхоту, нам теж треба знищувати. Через обставини, наприклад, ворожі дрони також літають, і ми не можемо скористатися своєю гарматою, а вразити треба. І тоді в хід іде наш борт. Нині ми так ніжно називаємо його «Сокіл». Хоча перша його назва була «Правосек»: у нас був філамент для 3D-друку чорний і червоний, тож він вийшов чорно-червоний.
— А за вартістю скільки?
— Його собівартість сьогодні становить орієнтовно 40–42 тисячі гривень. Це дешево завдяки тому, що комплектовання ми замовляємо окремо, а всі інші роботи виконуємо самі. Оскільки робимо це задля якомога швидшої перемоги й відбиття навали, то нічого на цьому не заробляємо — просто працюємо. Дехто з новобранців приходить і каже: «О, ми хотіли воювати, автомат у руки — і в бій!». Доводиться пояснювати: знищена ворожа гармата — це мінус засіб, який гатить по нашій піхоті. Це мінус один, мінус два снаряди в наш бік. А отже, наші хлопці зможуть безпечніше зайти на позиції, виконати завдання і повернутися. Але це ще не все. Нині в нас на завершальному етапі в розробленні перехоплювач. Його ще не повністю зібрано, поки в такому вигляді, але на тестових польотах дрон уже показав швидкість 250+ км/год. Висоту в 500 метрів він набирає буквально за дві-три секунди. Його завдання — збивати ворожі цілі безпосередньо над фронтом, щоб якомога менше летіло в наш тил.
— Що він зможе перехоплювати?
— Реактивних «шахедів» він не зможе перехоплювати, але звичайні «Герані» зможе перехопити завдяки тому, що в нього набагато більша швидкість.
Сергій сам пройшов Бахмут як піхотинець-штурмовик і розуміє, наскільки складно піхотинцям. Тож тепер усі його зусилля спрямовано на те, щоб полегшити життя побратимам із піхоти.
Продовжуємо з командиром самохідного артилерійського дивізіону Олександром.
— У мене зараз такий дисонанс. Ми приїхали до артилерійського дивізіону та знімаємо… літачки, НРК. Артилерія помре?
— Дуже велика нинішня тенденція — знищення гармат на полі бою. Противник знаходить нас, у противника є засоби, радіолокаційні станції. Він знаходить нас, постійно намагається знищити гармати. Я, як командир, вирішив перестрахуватися. БПС (безпілотні системи — Ред.) — дуже ефективна частина.
— Пане командире, як ви бачите майбутнє артилерії сьогодні, станом на 2026 рік?
— Переконаний, що має бути поєднання артилерії та БПС. Сама собою артилерія сьогодні, на жаль, уже не така ефективна, як раніше, адже зона ураження суттєво розширилася. Звичайними снарядами ми просто не дістаємо на ту глибину, яка потрібна для ефективного ураження противника. Тому майбутнє саме за поєднанням артилерійського вогню і безпілотних систем.
Того дня ми побачили, як бійці самохідного артилерійського дивізіону тренуються збивати FPV під час руху в автівці. Бо це ті реалії, з якими вони сьогодні стикаються, коли мають дістатися позиції. А опісля ми змогли спостерігати ще й за роботою армійців на пункті управління дивізіону. Це приміщення з купою моніторів, де в прямому етері видно хід бою та ураження цілей.
Тут говоримо з головним сержантом дивізіону Олексієм.
— Зазвичай працюємо по укриттях. Це може бути як бліндаж піхоти чи позиція ворожих пілотів БпЛА, так і мінометний розрахунок. Основне завдання — ураження техніки й безпосередньо особового складу. Вибір зброї залежить від дальності до цілі та від того, калібр якої системи здатен туди дістати. З огляду на це ми ухвалюємо рішення, самі вибираємо гармату й передаємо завдання на пункт управління вогнем батареї. Там розраховують установки для стрільби й відпрацьовують по цілі. Результат — або знищена техніка, або ще трохи «хороших рускіх».
— На вашу думку, яке майбутнє чекає на артилерію?
— Майбутнє в артилерії таким і буде, яким воно було. У разі негоди дрон нормально не полетить. У разі заглушування РЕБом дрон нормально не долетить. Артилерія у будь-яку погоду завжди може робити постріл.
— Але ви нині намагаєтеся поєднати ті можливості, які вже в усьому світі військовослужбовці мають за допомогою артилерії з новітніми технологіями.
— Обов’язково. Але світ нині не до кінця розуміє, як насправді воювати. Якщо будь-яка з країн із потужними арміями й новітніми артилерійськими системами вв’яжеться сьогодні в реальний масштабний конфлікт, вона буде дуже неприємно здивована. Ми ж просто швидко адаптуємося. У нас є артилерія, безпілотні системи й загалом великий комплекс засобів. Це і логістика, і НРК, і ті-таки засоби радіоелектронної боротьби на автомобілях. Це вже вважають базою. Розширивши спектр своїх можливостей, ми перекриваємо більшість потреб. А найголовніше — наш особовий склад залишається живим, а ворожий — мертвим… Будемо працювати нині по планових цілях — там, де, найімовірніше, засіли вороги. Приблизно такий вигляд має наша робота. Підліта “стрім”, зараз будуть виконувати постріл.
Цього дня ми спостерігатимемо кілька уражень і артилерією, і вже ударними крилами, які перед тим бачили в майстерні.
Підтримати збір на РЕБи для самохідного артилерійського дивізіону 77 окремої аеромобільної Наддніпрянської бригади 7 корпусу ДШВ можна за посиланням.
Говорить командир дивізіону Олександр.
— Ви вже стільки років служите. Що вас тримає?
— Жага помсти за всіх побратимів, які полягли. Я утратив дуже багато друзів і можу сказати, що все моє цивільне життя, яке було навіть під час АТО або ООС, була можливість поїхати на ротацію, побути з родиною, провести час із друзями. З моменту повномасштабного вторгнення усе це зникло. Такого більше немає. Немає до кого повертатися, немає з ким зустрічатися — їх немає більше серед живих. Шлях тільки в один бік — до перемоги.
Слухайте інтерв’ю повністю в програмі «Станція “Держпром”» на Радіо «Накипіло».
Більше новин із Харкова, подкасти, українська музика — у нашому застосунку для Android | iOS
Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»
