Піхотинка Олександра Давиденко (Вирва): «Поезія служить в армії, поезія рятує життя»

Нова героїня подкасту «Вона. Війна» — Олександра Давиденко (Вирва). Вона багато років працювала в медіа, але згодом зрозуміла, що її справжнє покликання — захищати країну зі зброєю у руках. Нині Олександра — військовослужбовиця піхоти Національної гвардії України й авторка поетичної збірки «З нуля. На нулі. В нуль». На її переконання, кожен боєць має набути досвіду піхотної служби, щоб надалі бути максимально ефективним на будь-якій посаді.

Ви — авторка поетичної збірки «З нуля. На нулі. В нуль». Напрошується паралель із книжкою поета й військовослужбовця Олега Каданова «До нуля і після». У ній є чітке розмежування між творами, створеними до вступу до лав Збройних Сил, і віршами останніх років — це виразний поділ на до і після. Натомість у вашій збірці все, здається, починається з нуля…

Так, ви влучно схопили цей сенс. «З нуля». Моя збірка не тільки про армію чи війну. Усі ми й так завжди починаємо з нуля. Народжуємося, опановуємо нову професію, змінюємо щось у житті — і знову опиняємося на початку. Що частіше ми робимо це, то вище піднімаємося, адже набуваємо геть іншого досвіду. А втім, хай що робимо, урешті-решт усе одно повертаємося до того нуля, з якого починали. Люди нерідко застрягають на нулі. Ідеться не тільки про фронт. Вони застрягають у буденності й не знають, як зсунутися з місця, куди йти далі та що робити. Це стається з кожним. Тому «з нуля», «на нулі» та «в нуль». Для мене це глибокі слова, адже я справді все в житті починала з нуля. Я усвідомила це, прийняла й нормально живу із цим. А от тим, хто прив’язується до старого й боїться рухатись далі, дуже тяжко, особливо під час війни. Я обрала таку назву, щоб люди розуміли, що зміни не відбуваються самі собою, без наших участі й осмислення. Навіть якщо після чергової спроби ви знову вийдете в нуль, ви все одно набудете досвіду та зробити висновки, з якими можна починати щось нове. Сьогодні я переходжу в Сили безпілотних систем. Здоров’я, на жаль, більше не дає змоги працювати в піхоті чи йти в штурми. Я розумію, що можу підвести, бо вже не маю тієї сили, що рік тому. Тож я знову починаю з нуля — у новому колективі.

Нині я у відрядженні в 23 штурмовому полку «Р.У.Г.» і планую писати рапорт, щоб залишитися тут із цими пілотами. До речі, я зустріла тут чимало дівчат, які підписують контракти, літають і чудово виконують роботу. Коли бачиш це, розумієш, що ти не сама, є багато людей, які й далі боряться. Чи це мій останній нуль? Чи доведеться знову починати все спочатку? Ніхто не знає. Потрібно прийняти мінливість життя. Іще в школі я читала у психологічних та філософських працях, що людині варто змінити від трьох до шести професій і місць проживання, багато подорожувати. Тоді я не розуміла цього, але тепер усвідомлюю, що людині потрібно виходити з власної зони комфорту. Так усе вдаватиметься краще. Навіть якщо якийсь етап виявиться невдалим, наступний буде кращим. Світ динамічний, і якщо ми еволюціонуватимемо разом із ним, то будемо щасливими. Якщо ж триматися за один шматочок землі й боятися кроку вбік, то буде лише більше болю. Потрібно вміти знаходити нове, любити його й захищати.

Поки суспільство варитиметься у рожевих бульбашках, нічого не зміниться. Не знаю, чи зможу донести ці думки своєю поезією. У книжці зібрано те, що збереглося з різних періодів мого життя. Багато віршів, на жаль, загубилося чи згоріло. Проте маю надію, що ці рядки допоможуть комусь або наштовхнуть когось на важливі сенси. Кажуть, спочатку було слово. Це правда: слово має вагу, як і те, кому та як ти доносиш його. Я довго наважувалася, але нарешті відчула, що визріла видати цю збірку й поділитися нею зі світом. Раніше я навіть не думала про це.

А нині вам пишеться?

Нині пишеться зрідка. У мене розпочався інший період життя, і я дедалі більше замислююся про прозу. Планую видати прозову збірку з тією самою назвою «З нуля. На нулі. В нуль», але з позначкою «Проза», щоби було зрозуміло, що це той самий концепт, але з іншими сенсами, образами й більшою глибиною. Нині в мені визріває саме прозовий текст. Його багато, але я поки не записую, виношую і переварюю у собі. Це важко. Коли намагаюся писати, заново проживаю травматичні події. Цю прозу треба просто-таки вихворіти, тож конкретних термінів я не ставлю. Поки не готова писати по п’ять-шість сторінок на день про той жах, який прокручується у голові, мов фільм. Текст народжується повільно й болісно, але із часом я зроблю це. Сподіваюся, цей досвід стане в пригоді наступним поколінням. Важливо, щоб вони дізнавалися про війну не тільки з підручників історії чи літератури, але через таку інтимну художню прозу без прикрас і нав’язаних програм. Це книжка для тих, хто сам схоче зрозуміти й відчути.

Що ж до поетичної збірки, то мій задум був утилітарним. Зазвичай люди просто донатять на дрони й нічого не отримують натомість. А ця книжка матеріальна. Людина робить внесок на наземні роботизовані комплекси — й отримує часточку мого досвіду та емоцій, яку можна почитати, подарувати чи розіграти. Я навмисно не робила її громіздкою: це кишенькова книжка для душі та зборів. Я завжди казала, що поезія служить в армії та рятує життя. Вона рятує і моє життя також, адже коли я пишу, мені стає морально легше.

Коли ви висловили жаль, згадуючи про неможливість продовжувати службу в піхоті, я замислилася. Ви, як поетка, можете бути романтичною людиною, але навряд чи романтизуєте бойовий досвід у піхоті. Чому для вас було так важливо потрапити саме туди?

Піхота — це основа всього. Піхотна робота найважча, її треба відчути на собі. Мене завжди обурювало, коли людьми маніпулювали й лякали піхотою, ніби це якийсь штрафбат. Насправді ж піхотинець — це практична людина з гнучким розумом. Щоб вижити, там потрібно мислити масштабно й прораховувати кожен крок наперед. Це не просто фізична й моральна праця — це стратегія. Людина обирає таку службу свідомо. Хай як ми розвиваємо технології чи безпілотники, без піхоти, штурмових груп і груп закріплення нічого не працюватиме. На жаль, більшості з тих, хто пішов у піхоту 2022 року, уже немає. Хтось списався за станом здоров’я, хтось перевівся, а багато хто загинув. Для мене це були найсильніші люди. Змиритися з тим, що ти мов хробак у норі, який може померти щохвилини, але мусить виконувати надважку роботу, здатні далеко не всі. Романтики там немає зовсім.

Моя збірка не про війну й не про піхоту. Вона про те, що всередині тебе помирає і мовчить, поки ти на фронті, про емоції та почуття, яким там немає місця. На позиціях я стаю зовсім іншою людиною: суворою, вимогливою, здатною командувати. Це як у театрі: ти виходиш і граєш свою роль, адже будь-яка помилка коштує життя. Поезія ж для мене — це спосіб зберегти свою людську суть і не втратити себе. Це моя психотерапія ще з дитинства. Кожен знаходить свій вихід. Хтось малює, хтось грає музику, а я виливаю усе на папір. З першого дня я зрозуміла, що можу бути піхотинкою і почуваюся у піхоті впевнено, особливо коли поруч є зброя і боєкомплект. Там я одна людина, а тут — поетка. Єдине, що в мені так і не народилося, — це «Герой України Вирва». На війні героїзм — це нерідко дурість, через яку люди гинуть. Для мене він має зовсім інше значення, ніж для цивільних. Я бачила його в інших учинках і в іншій поведінці. Тому я досі почуваюся звичайною піхотинкою, яка просто добре виконує свою роботу. Так, мої заслуги визнали, але це тільки додало відповідальності, обов’язків та сподівань від суспільства.

Тисне це?

Це справді тисне, і тисне чимало. Я кажу їм: «Та я та сама Вирва! Дивіться, нічого не змінилося! Чого ви хочете від мене? Що ще я маю зробити? Просто дайте мені далі спокійно працювати й воювати». Особливо ненавиджу фрази: «Ось прийдуть з армії — і в політиці лад наведуть. Підеш у владу — поставиш усіх на місце». Та ніхто самотужки ніде ладу не наведе. Порядок буде тільки тоді, коли абсолютно всі люди підуть і разом почнуть його робити. А якщо ти сам пішов кудись, що ти там зробиш і кому це потрібно? Реалізм тисне на кожного, хто здатний тверезо оцінювати події. Усе відбувається не так, як комусь хотілося б, а так, як має бути, й із цим теж треба змиритися. Узагалі багатьом людям досі бракує цього прийняття, і це їхня головна проблема, проблема несправджених сподівань.

Ми часто справедливо кажемо, що країна стоїть, поки стоїть піхота. Ця фраза дуже містка, проте жодна людина, яка не була в піхоті, ніколи до кінця не осягне масштабу цієї роботи та її складності, хоча вам і не подобається слово «героїзм». Я готувалася до нашої розмови дуже обережно, адже мені хотілося без зайвої патетики й чесно поговорити про піхоту, уникнувши її маргіналізації. Ви сьогодні згадали влучну фразу про «бойову високу ноту». Як нам знайти цю чисту ноту, щоби правильно дякувати піхоті й говорити про неї щиро?

Більшість піхотинців прагне простого спокою і поваги до своєї праці, належного лікування, якісної реабілітації та людського ставлення. Це базові речі, які мають виконуватися беззастережно. Якщо потрібна підтримка важкого дрона чи артилерії, вони мають спрацювати. Якщо боєць потребує відновлення, його повинні забезпечити. Тобто просто робіть те, що маєте, і цінуйте те, що роблять вони, не виставляючи це як щось надзвичайне. Хоча з погляду цивільної людини це, звісно, схоже на мегагероїзм.

Я уважаю, що кожен військовослужбовець мав би пройти через піхоту. Це дає максимальне розуміння війни. Якщо артилерист чи пілот дрона раніше топтав цю землю у піхоті, він краще розуміє, як пересувається і ховається ворог, звідки краще завдати удару та як ефективно прикрити своїх побратимів. Навіть якщо людина закінчила академію чи інститут, але не була на бойових і не відчула піхотного життя, вона не зможе керувати підрозділом на всі сто відсотків. Тому я поважаю формування, де реальний бойовий досвід солдата важить більше за посади та звання. Вирішальну роль відіграє досвід старшого солдата, який пройшов усе власними ногами, і він набагато краще відчуває тактико-оперативну ситуацію. Досвід людей із піхотним бекграундом потрібно цінувати й використовувати. Звісно, безпілотники ніколи повністю не замінять піхоти, хоча б через погодні умови, коли літати неможливо й на захисті залишаються тільки піхотинці. Роботизовані комплекси можуть допомогти, пробити коридор чи врятувати життя, але без піхоти не буде ані утримання позицій, ані перемоги. Вона залишається основою, початком і кінцем усього. Для мене було важливо пройти цей шлях, бо, тільки зариваючись у землю, яку захищаєш, ти максимально усвідомлюєш, хто ти й що маєш робити. Людина з піхотним досвідом для мене завжди в пріоритеті. Навіть серед пілотів набагато ефективніші ті, хто вчора сам був у піхоті. Вони люто захищатимуть хлопця в окопі, бо ще вчора були на його місці.

В одному з інтерв’ю Андрій Білецький (командир Третього армійського корпусу — Ред.) зазначав, що у його корпусі є завдання замінити третину піхоти. Як ви вважаєте, це реально?

Замінити третину піхоти цілком реально, але це мегадорого, якщо порахувати потрібний ресурс на НРК, дрони та інше забезпечення. Водночас, якщо перевести цю третину — саме досвідчену й ефективну піхоту — на роботизовані комплекси, важкі дрони, «мавіки» чи FPV, це вдвічі підвищить загальну ефективність. У межах одного корпусу це можливо, проте потребуватиме значного залучення держави й досвідчених фахівців для планування операцій. Адже це вже будуть безпілотно-піхотні штурми. Піхота все одно залишається: їй доведеться зачищати позиції, закріплюватися і просуватися уперед. Тому потрібно філігранно налагодити взаємодію між піхотою і безпілотними системами, щоб усе працювало як годинник. Трохи тренувань, ресурсу й часу — і це стане реальністю. Забрати трьох із десяти піхотинців у безпілотну авіацію цілком можливо. Життя людей значно дорожче за будь-яку техніку. Головне — пройти етап злагодження і залучити належну підтримку від держави, тоді це дасть результат.

Коли ми заговорили про НРК, я, долучаючись до командних зборів, просто дезорієнтуюся від того, наскільки це захмарні суми й наскільки це дороге обладнання. Ідеться про мільйони, а це вам не на автівку зібрати. Тому ми відкриваємо збір на НРК для підрозділу Вирви й закликаємо кожного приєднатися, адже сьогодні важлива кожна гривня.

Більшу частину грошей ми спрямовуємо на комплектовання і технічне обслуговування. Після кожного виїзду комплекси доводиться переварювати, переробляти й лагодити. Це як із дорогим авто. Придбати його — тільки половина справи, далі йдуть суттєві витрати на утримання. Своєчасний ремонт подовжує життя і самому НРК, і піхотинцям.

Усе це обладнання коштує дорого: і роботизовані комплекси, і важкі дрони на кшталт Heavy Shot, Vampire чи Nemesis. Проте ніякі дрон чи авіація не здатні вивезти пораненого бійця з кілзони. Коли людина через тяжкі поранення не може рухатися або коли попереду від 20 до 40 кілометрів під постійними обстрілами, НРК залишається єдиним шансом на порятунок для тих, хто був фактично приречений. Це можливість для матерів повернути дітей живими. А якщо боєць загинув — це шанс евакуювати його на щиті й дати родині змогу гідно попрощатися, а не жити в невизначеності. Винести людину вчотирьох на 40 кілометрів і не загинути на перших двох неможливо. А роботизований комплекс може це зробити.

НРК також доставляють провізію туди, куди через погодні умови не долетить жоден важкий дрон. Усі безпілотні системи мають працювати в тісній синергії та підстраховувати одна одну. Але для піхотинця саме НРК — це основа. Життя неоціненне, і саме в цих машинах бачиш його справжню цінність. Коли вони місія за місією вивозять поранених, розумієш: раніше в цих людей не було б жодного шансу, а тепер він є. Для мене, як для піхотинки, НРК — це просто божественні «машини часу», які дарують життя.

Задонатьте, будь ласка, на цю «машину часу». А я замислилася ось про що: усередині вас стільки всесвітів, чи не розривають вони вас час від часу? Ви поетка, а це уявлення про щось ніжне й романтичне. Водночас ви в піхоті, де панує надважка робота, треба копати, стріляти й вибудовувати чіткі алгоритми. Поезія, хоч і має свої закони, просить зовсім іншого. Ви настільки багатогранна. Вам із цією різністю цікаво, складно чи і те, і те разом?

Коли читають мої вірші чи бачать у мережі, хлопці кажуть: «Боже, Вирво, ми такою тебе й не знали!». Коли вони вперше побачили мене в цивільному одязі — та ще й у рожевій сукні — були шоковані. У їхньому уявленні я була тією «намаханою» дівчиною з виголеними скронями, яка постійно кричить, стріляє і командує. А тут побачили зовсім іншою: «Овва, а хто це? Як це?». А потім — вірші, про які вони й не здогадувалися, та багато іншого. Насправді в мені заховано ще чимало сторін. Я з дитинства була різною. Коли яка грань відкриється — один Бог знає. Іще три місяці тому я й уявити не могла, що видам цю збірку й наважуся показати свою поезію чи що замислюся про прозу. Тепер я уже жартую, що треба ще заспівати й знятися у фільмі. І, знаєте, усе можливо, я уже нічого не відкидаю. Коли буду готова й відчую потребу, тоді це й станеться.

Мені часто казали, що я непогана акторка. Можу вдавати геть іншу людину, і мені вірять. Та чи збираюся я присвятити цьому чи поезії усе життя? Ні. Але це не означає, що на якомусь етапі я не займуся цим. Усе дуже динамічно змінюється, і я змінююся разом із обставинами. Усьому свій час. Колись дозріє і це. Скажу так: Вирви Давиденко ще ніхто до кінця не знає. Та й вона сама себе ще не осягнула. Це різнобічна людина: сьогодні прокидається з одним настроєм, завтра — з іншим. Усі творчі люди по-доброму притрушені, і цим варто пишатися, бо прісний хліб щодня швидко набридає. Але я ніколи не прагнула писати й видавати товстючі книжки. Мені завжди хотілося, щоб усе було лаконічно й зрозуміло. Так сприймати набагато легше.

А де нині можна придбати вашу книжку?

Книжку можна придбати на сайті «Свобода мерч». Там узагалі багато різної продукції — від футболок до чашок, адже всі прибутки йдуть на донати. Із цього літа там зʼявилася і збірка. У мене не було ілюзій чи сподівань, що ми відразу видамо 50 мільйонів примірників, і це буде грандіозний успіх. Головна думка була іншою. Я хотіла зробити так, щоб людина, яка допомагає армії, отримала щось навзамін. Коли хтось віддає останні двісті гривень, мені хотілося дати йому почуття вдячності. Створити маленьку, обережну, кишенькову книжку. Щоб людина прочитала два-три абзаци, щось відчула й зрозуміла: вона приєдналася до чогось глибокого, а війна — це не тільки страх і біль, війна — це інші почуття. Мета видання — не заявити: «Подивіться, я поетка, Герой України й така класна». Це просто моя подяка за підтримку. Я не люблю залишатися у боргу, усе добре має множитися і перетікати.

Якось я прочитала фразу: «Десь тихо в Грузії чи Молдові живе новий Ремарк». Та й замислилася. Справді, хтось із наших ворогів, який не схотів воювати й утік, може це пережити, перетравити й написати ремарківську історію, показуючи себе «жертвою». І це знову читатимуть! Чому вони мають ставати новими Ремарками, а ми, хто все це вигрібав і виборював, мовчатимемо? Я не хочу, щоб за мене говорили ті, хто не гідний цього або взагалі не має права на слово. Не хочу, щоби просувалася їхня «велика культура». І я вирішила: хай краще скажу я, ніж вони.

Розмовляла Аліка Піхтерева

Слухайте інтерв’ю повністю у програмі «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло».

Більше новин із Харкова, подкасти, українська музика — у нашому застосунку для Android | iOS

Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»