Цікаве

«Розчавило машиною жартів»: навіщо нам потрібен чорний гумор під час війни і як не загрузнути в ньому назавжди

today22.12.2022 2949

Тло

Подейкують, що любов до чорного гумору — це як ноги у російського солдата… Після початку відкритої війни ви, ймовірно, могли спостерігати зміни в лексиці і жартах навіть найспокійніших та найдоброзичливіших людей. Варто тільки пригадати популярний мем в березні: «Шановні українські військові, не лайтеся матом на відео з мертвими  російськими солдатами, це ж діти дивляться!». Тупий та безжальний напад рф на нашу країну так чи інакше змінив кожного з нас. І великою удачею для нас, як українців, є відмінне почуття гумору, що допомагає проживати ці скрутні часи легше. Але жарти бувають різні, часто-густо ми використовуємо і чорний гумор під час війни, що раніше вважалося розвагою більш маргінальною.  Чи повернемося ми колись до норми, як відрізнити чорний гумор від недолугого і для чого нам зараз це потрібно ми поговорили з коміком-абсурдистом, а нині волонтером Олександром Сердюком.


 

Більше розмов з коміками з різних регіонів України у нашому подкасті «Сміх та гріх».

Сміх та гріх


Привіт, Сашко.

Привіт всім, привіт, Аліко.

 

Будемо сподіватися, що нам не завадять наш сусід і відключення електрики. Тож розпочнемо. Я готувалася до запису та прогуглила тлумачення «чорного гумору». Мені здавалося, чорний гумор — це коли про смерть жартують, а виявляється, що це гумор із домішкою цинізму, комічний ефект якого полягає в глузуванні над смертю, насильством, хворобами, фізичними каліцтвами або іншими макабричними темами. А ще чорний гумор — складник абсурдистики в літературі та кіно. І «абсурдистика», мені здається, прокладає місток до першого питання. Ви з театром абсурду колись вдавалися до макабричності?

На репетиціях. Саме страшне відбувається в гумористів, коли вони залишаються самі та готують чистенький і редагований матеріал. Але в 70% це летить про всьо, про всіх і особисто про кожного з нас. Але, слава Богу, це чуємо тільки ми. Бувало, проскакувало і на імпровізаціях, хочеш-не хочеш, а про релігію все одно прилітає, про смерть тим більше. Як можна не жартувати про смерть? У нас були ідеї колись зробити чорну імпровізацію, але вона настала з 24 лютого, і щодня стільки всього про русню прожартовано, що зараз весь гумор — це чорна імпровізація.

Що таке чорний гумор?

Чорний гумор — це гумор із домішкою цинізму, комічний ефект якого полягає в глузуванні над смертю, насильством, хворобами, фізичними каліцтвами або іншими макабричними темами. А ще чорний гумор — складник абсурдистики в літературі та кіно.

Мені взагалі здається, що жарти про мертву русню — це не чорний гумор. Я бачу зранку звіт Генштабу — і це найсвітліша подія дня для мене. У нас викривлена лінза сприйняття чорного гумору, як вважаєш?

Ну, вона виправдана: вони на це заслуговують. От я зараз шукаю перетворювач напруги з 12 до 220 вольт, і мені здається, що мертва русня — це наш загальний перетворювач напруги в щось хороше. Бо в суспільстві велика напруга, у гумористів, артистів, водіїв-далекобійників, продавців, ІТ-шників. І мертва русня, по-перше, — це вічний наркотик, який постійно провокує тебе на щось нове. Я думав, пік настане десь у квітні, що стане сумно від жартів про русню, але нє — вони продовжують надихати. Мені вчора Каша Сальцова написала: як ми по-різному переживаємо війну. Один із хороших ПТСРів — це жарти над руснею.

 

чорний гумор соцмережі

 

Але я все частіше в суспільстві чую думку, що коли ти ненавидиш, і коли з позиції чорного гумору дивишся на події навколо росіян, ти ніби прирівнюєш себе до них — до свинособачого оцього рівня.

Я не прирівнюю.

 

І багато людей вважає, що українчики — це про світло, «мова солов’їна», «вустами святими цілуємо батьків» і не промовляємо чорні жарти. Як ти ставишся до такої позиції, що чорнуха — це як прирівняння себе до росіян?

Ні, ми точно не прирівнюємо себе до них. Як можна прирівняти себе до, блядь, свинячого гівна? Я не розумію! Це яким має бути рівень депресії клінічної? Можу заявити, що я ніколи не міг навіть уявити, що я можу так: хоп! — бути на рівні свинячого гівна. Типу, я такий же, як вони. 

Але я погоджуюся з тезою, що контент як виходить? У нас було російське лайно, яке всі хавали, і зараз багато хто з блогерів і гумористів робить українське лайно. І аудиторія велика. Як там казав Фоззі, як краще красти: у вишиванках чи без вишиванок? Я сподіваюсь, що це все відфільтрується. 

Коли говориш українською, відчуваєш себе паном якимось або графом. Яка може бути солідарність до росіян? Що вони зробили за останні 300 років, щоб українці сказали: «Блін, є за що любити росіян». Якщо подивитися: з того краю нічого хорошого для України не було. Якщо дивитися дзеркально, українці багато зробили: у музиці, в архітектурі, у поезії, у будівництві Москви та газопроводів — це все робили українці. 

Я хочу дожити до моменту, коли росіяни будуть все життя стидатись, що вони то робили. Хоча сумніваюся, що так буде: це не німці. Знаєш, я от порівнював із Другою світовою війною. Чому німці швидко стали на ноги? Бо вони були німцями завжди: дисциплінованими, у них була суперекономіка, Хуго Босс, вони виглядали як царі. І тому за 20 років вони сказали: «Так, це була хуйня, було замішатєльство. Вибачте. Ми будемо все життя обожнювати єврейський народ, не будемо такі дебіли». 

Що буде з росією? З хуйовою країною, огромним шматом гівна, який програє? Що буде з ним? Та ніхуя! Щас 20 років встанемо на ноги, виростуть ще дебіли, і підемо все одно кудись… Але це і нас стосується. Ми не свєрхдержава. З нас малюють супергероїв, ми круті чуваки. Ми робимо з гівна і ложок суперкруті речі, але загально ми у плачевному стані в плані економіки, свідомості, сексизму, ЛГБТ-руху, психологічних приколів. Ми досі протрахані постсовком, і треба на це зважати, щоб після Перемоги, закінчення війни у нас був ресурс, аби ми розуміли, що як раніше не можна, як було до 24 лютого. 

 

чорний гумор по-українськи

 

Ну, так, нам ще після Перемоги дуже довго ходити на мітинги і робити так, щоб ця країна була такою, за яку проливають кров. Я з тобою абсолютно погоджуюсь. Якщо маємо абсолютну індульгенцію на ненависть до росіян…

Абсолютну.

 

… і на максимально чорний гумор, всі відтінки чорного гумору направляти туди — окей, це ясно. Але знаєш, я пригадала історію, котра трапилася зі мною в квітні. Я евакуювалася з Харкова на Захід, працювала майже без сну на стрічці новин: постійно писала, читала і видивлялася відеозвіти з «Азовсталі». Це було боляче слухати, я не уявляю, що переживали люди. 

 

Я жила з друзями, і якось сидимо за столом, а подруги обговорюють пасту, яку приготували. Кажуть: «Ой, макарони якісь дивні». Я пожартувала: «Ну, не такі, як у Маріуполі». Типу, несмачні, але не такі, як у Маріуполі зараз. І всі так нервово хіхікнули. Я не знаю, чому в мене це вирвалося, але тим не менш. І якщо можемо жартувати про росіян безумовно, то про події, які відбуваються з нами, жарти непрості, жорсткі часом.

Ми повертаємося до рівня розвитку громадян, до рівня психологічного стану, і до рівня самоіронії, бо самоіронічних людей небагато. В Америці, наприклад, це вже перейшли, але там суспільство готове до таких жартів, воно так розряджається. Наприклад, Луї Сі Кея закенсилили перший раз 9/11 — це була величезна трагедія, але й величезний потік гумору. Луї Сі Кей сказав, що погана людина перевіряється, наскільки швидко після «боїнгів», які вдарилися в дві споруди, вона почала мастурбувати. Він сказав: «Я мастурбував між падінням першої та другої». Йому із залу крикнули: «Зарано!», але не почали переслідувати чи вбивати. І таких жартів багато було про 9/11. 

У нас це інакша історія, бо у нас жертв набагато більше. Не знаю, скільки десятків тисяч громадян і військових померло, і, мабуть, коли ти жартуєш за столом, це нормально. Але коли ти публічна особа, це неправильно сприймають. І війна не закінчилася, не пройшло, там, сім років. 

Мені хочеться вірити, що всі військові пройдуть курси психічні, відпочинуть десь, держава відвезе їх кудись в Австралію, на Гаваї, щоб із ними займалися, щоби вони поверталися, писали книжки, виступали зі стендапом — і тоді це буде консолідовано. Гуморист може сказати жарт, наприклад, про «Азовсталь» або про Бучу, бо в схиблену голову гумориста багато жартів прилітає, окрім мертвої русні. Але як відреагує військовий, як відреагує рідня військового — це велике питання. Тобто може бути фізична розправа, і наше суспільство не скаже: це був просто жарт. 

Я маю на увазі, що має пройти час, і суспільство має бути готовим, аби про це можна було жартувати. Коли у 2020 чи в 2021-му «Традиції і порядок» запшикали Єгора Шатайла за жарт на стендапі… Ти уявляєш, прийшло вісім людей пшикати Єгора Шатайла? Це ж боєць, неймовірний, небезпечний. Я здивований, що їх тільки вісім прийшло. Це був жарт про Маргарет Тетчер і про сім’ю. А уяви, що буде з людиною, яка пожартує про «Азовсталь». Я думаю, ми ще точно не готові ні морально, ні свідомо, і це не на часі. Тому для цього є русня — і все погане йде туди.

 

Ну, так. Ти, до речі, торкнувся теми жартів військових. Я часто думаю, як жартують наші бійці, і чим ближче вони до гарячих точок, тим жорсткіше. Я дивлюсь багато інтерв’ю з військовими. Вітя Розовий, який воює, казав, що часто військові розповідають один одному мерзенні анекдоти з чорним гумором. Я, на жаль, запам’ятала той анекдот, який він розповідав, але розказувати не буду. Або вони стебуться один над одним: якщо ти загинеш, я твої штани візьму. 

Так, це класично.

 

Мені запам’яталася фраза «Тавра», азовця, що контузія не вважається пораненням, а якщо п’ять контузій, то маєш добу відпочинку. І мені такі речі не смішні, оскільки я поза контекстом, і якщо я так почну жартувати, ніхто не зрозуміє з мого оточення. Може, дійсно індульгенція на чорний гумор видається певній категорії людей у воєнний час? Чи як це працює?

Я не розумію, нащо жартувати про військових, якщо ти не військовий. Це як лише афроамериканець може називати афроамериканця нігером. Ну правда, ти не в темі. Я не впевнений, що військові жартують про Антона Тимошенка. Або якщо хтось потрапив в аварію з гумористів, вони гонять бєса: «він, напевно, був обдовбаний жартами» або «це машина гумору збила його». От я уявляю картинку, що стоять п’ять військових, приходе лейтенант і каже: «Скільки у кого контузій? По прізвищам». Розовий: «Три». Святослав: «Чотири». — «Так, ще одна, і підеш відпочивати».

 

Це можна вважати чорним гумором, Саша?

100%, але це чорний гумор для нас, а для військових — буденний. І вони вигрібають як можуть, бо там немає такого, що я вигорів на роботі та піду в бліндаж-сауну. Де мій бліндаж-сауна? Я подивлюся плазму, відпочину. Є кокон залізний, що нічого не пробиває. Ти можеш сісти туди спокійно, там тепло, це рятує і кукуху, і моральний стан. 

 

А жартувати про військових через 10 років, як думаєш, буде доречно?

Да 100%, бо багато буде анекдотичних ситуацій. Я надіюсь, що не буде багато страшних ситуацій, коли людина з гранатою ходитиме по магазинах і кричатиме: «Я пережив Бахмут!». І ти не можеш відмовити цій людині, бо людина реально пережила Бахмут, — і це герой. А з іншого боку, це людина з гранатою. 

І знову повертаємося до того, чи зможе держава зробити правильно. Щоб як у фільмах, коли поліцейський такий: «А тепер спокійно поклади все, що у тебе є: всі РПСи, всі ОК-47, всі гранати, здай, будь ласка, на склад. Будь ласка, спокійно поклади…». І це треба, бо у багатьох щас багато зброї. 

І як би це не було погано, але абсолютно нормальне є щось у ненависті до держави, до депутатів. Я не знаю, що з отим запорізьким скандалом, де мрія губернатора: кокаїн лежить, долари. І мені цікаво, чим закінчилася та ситуація: пройшло два місяці — і все… Я не знаю, що сталося. І таких ситуацій буде багато. 

І все упирається в державу, в людей, в дотації, в програми. Ну, як ти будеш жартувати над афганцями? Я мало знаю жартів про афганців, бо: а) не зрозуміло, за що вони воювали, б) незрозуміло, як вони досі дожили, бо є деякі афганці, яким пощастило, і є афганці, які в комуналках бухають водку і згадують раз на рік, що вони афганці. І мені немає чого жартувати про це, тому треба дожити через 10 років всім нам і зрозуміти, про що будуть жартувати через 10 років. Тож я не можу відповісти.

 

Ну, хтось доживе.

Сто відсотків.

 

Знову повертаємося до початку розмови. Усі стали більш жорсткі та жорстокі, що вже казати про військових. Для них взагалі нормалізація чорного гумору відбулася миттєво, з перших днів. Поступово приходимо до того, що ми вже не «нєжнятінки». Якщо тенденція триматиметься далі, щоби ми не перетворилися на якісь камені, а наше суспільство — на крицю тверду, не повернуло кудись не туди. І що робити, аби так не сталося? Бо котимося в пекельних санчатах, все горить навколо, і це єдиний наш порятунок. В якийсь момент треба зупинитися.

По-перше, психотерапія — це важливо, аби всі знаходили психологів, психотерапевтів. По-друге, поведінкова активація, як би це не звучало банально, відволікає: прогулятися парком, з книжкою піти в кав’ярню, записатися на йогу, піти в тренажерний зал, сходити в кіно. Якщо не хочеш, треба встати все одно. Якщо не хочеш прибирати в хаті, хоча би п’ять хвилин на день треба прибирати в хаті. 

А найголовніше, залишатися людьми. У мене є надія: аби вісім мільйонів, які виїхали, повернулися. Вони в іншій напрузі, далеко від домівок, але було б класно, щоби був другий подих у людей, які повернуться, які не жили в сиренах, які навчилися нового, побачили інший менталітет, хороші та погані сторони. Це утопічно. Я не вірю, що багато хто повернеться, дай Бог, аби половина повернулася. Але це класна історія, це фронт, який підсилить і фінансово, і економічно, і по настрою. І коли тут здується, бо реально буде втома сильна після Перемоги та війни, коли почнемо розуміти, що відбулося. Мені страшно уявити, що зі мною буде після всього. 

Але глобально кожен відповідає сам за себе, і зарплати у людей не виросли. Я зараз як Ляшко: «Зарплати, блядь, дайте людям!». Це смішно, але це правда. Зарплати не виросли, дотацій немає, держава говорить: «Ви молодці. Ми сильні! Ми непереможні!». Блядь, скажіть хтось: «Ми зараз дамо кожному по генератору». Ніхуя, «ми сильні, ми перемогли». І це дикість. Тобто у людей немає грошей, люди без опалення, без газу, — і тут «ми сильні», «ми козацького роду».

Я, звісно, як дебіл говорю, але невже не можна виділити мільйон доларів, купити 25 мільйонів генераторів — і роздати людям. Всьо, заєбісь. Ні, я не бачу ніяких програм, я не бачу фінансів. Оті 2 000 гривень — класс, це допомагає. Але глобально тримаємося на «українці, ми витримаємо!». Як пишуть гумористи: «путін єбашить по ТЕЦ, а баб’є літо каже: ха-ха-ха-ха-ха, довбойоб!». От так і живемо: баб’є літо нас рятує. 

 

Та бабине літо жорстке до нас цього року, щось так різко і сніг випав, холодно.

Ні, у нас у Дрогобичі сонечко, тепло. Я маю на увазі, що знову ми упираємося, що залежні самі від себе: хто що намутив, хто як допоміг, наскільки у кого є ресурс допомагати іншим. У мене сьогодні знайома запитала: «Чого ти не ходиш за речами в секонд-хенд, не купуєш собі щось?». Я кажу: «В мене немає потреби. В мене є куртка, дві подарували мені, я три одразу в Харків відправив. Бо нащо мені п’ять курточок? Але сам факт: ми залежні від самих себе, надії на державу, блядь, на Європу, яка всім допоможе, нема. Вони допомагають, але глобально на нас чекають 90 днів. Хто першим придумає віртуозно замінити генератора, най усім розповість.

 

Ну, ти про це замислюєшся, а багато людей — ні. Але буде наша Перемога, день, коли всі зрозуміють такі речі, про які ти кажеш. І у тебе проривається багато сценічних їдких коментарів, я це множу одразу на мільйони людей, які здатні до аналітичних процесів. І я намагаюсь уявити, якщо це ще помножити на українське почуття гумору, це буде винос твітера та інших соціальних мереж. 

 

Мені здається, нас не омине ця лавина. Ми тільки входимо в підготовчий період. Лавина гумору, який зносить тобі голову. І мені, з одного боку, і прикольно подивитися, що буде, а з іншого боку, стрьомно: якщо туди пірнеш, ти звідти не виринеш. І не підуть всі люди в психотерапію, так не буде.

Як показує коронавірус, це можна зробити. Якщо правильно донести, правильно пояснити, якщо буде пару фотографій Зеленського, який сидить у психотерапевта і каже: «Я ходжу до психотерапевта. І ви ходіть до психотерапевта. Я став президентом завдяки оцій людині — це мій психотерапевт. Я вам його ніколи не показував». І, як думаєш, скільки людей піде? Відсотків 20 хоча би скажуть: «Вау!». Ну, президент же не може бути божевільним. Якщо він ходить до психотерапевта, це щось означає. Те ж саме Залужний. Якщо він сфотографується со своїми пальцями класичними десь із психотерапевтами, то це просто зробити.

 

Ну, слухай, мене бабуся і мама все життя стебуть, що я не вважаю психотерапію псевдонаукою, бо пішла город посапала — і все буде нормально. Зроби щось — не буде ніякої депресії.

Оце рівень життя бабусі. Я не хочу жити, як бабусі наші. От, блядь, вибачте, посапала, і все життя пройшло. Дуже поважаю бабусь, але оце «посапала» затягнулося на 50 років життя. Можливо, це дзен-буддизм бабусі, я не проти, але це важка праця. Люди, якщо підуть і зрозуміють, що їм краще, — це як із спортзалом. Поки спина не схопить, ти нікуди не йдеш, але потім втягуєшся: «О, моє життя стало якіснішим». «О, я почала розуміти дитину, мене почав розуміти чоловік». «О, я почала відчувати емоції». 

Це ж все пізнається в порівнянні. Самовивіз — завжди погано, спробуйте повивозити самі сміття, блядь, кидайте дома сміття, не виносіть його нікуди, збирайте його, чекайте, а потім: «О, щас я все це винесу кудись». Це буде огромна, на пів кімнати купа сміття, і ви якимось чином маєте розібратися, як його винести, як його сортувати. Психіатр і психолог — це теж лікар. Це не просто людина, яка вам скаже свічки потримати або почитати молитву три рази, — і ваша голова, ваша депресія пройде.

 

чорний гумор під час війни, іранські інструктори

 

Слухай, ми плавно з тобою підходимо до того, що чорний гумор під час війни чи поза нею — це хвороба, яку треба лікувати у психотерапевта. Так?

Ні, це частина суспільства, але воно не буде вічне, все одно цікаві жарти будуть перемагати. Мій кумир — Залужний. Я багато знаю, але от найкращий, чорний жарт, але смішний і витончений. Жінка, мама сидить, плаче, а з дверей відкритих голова Залужного каже: «Хочеш «Ладу»?

 

Це не чорний, ми ж вирішили, що це світло несе в кожну хату — жарти про росіян.

Ну, я маю на увазі, що це як про пісні про «байрактари», про «джавеліни» і про «ми непереможні, українці сильні»: уже ніхто їх не слухає, too much. Скажи це касирці в «Сільпо» або в «АТБ». Там немає вибору, воно грає. Це пройде. Всі відхайпують, почорнять, і все має відійти. Ну не можна до безкінечності співати про патріотизм однаково, просто заміняти «Джавелін», «Байрактар», HIMARS, Залужний, Зеленський, Арестович — воно набридне, слова закінчаться. 

І те ж у жартах. Не можна постійно ходити навколо, рано чи пізно будь-що набридне, і люди шукатимуть щось нове. Надіюсь, не схоже на старе, але в іншій обкладинці. Тому це не хвороба 100%. Це частина, яка відповідає за спокій людини, бо клапан треба періодично відкривати, щоби все погане не сиділо в тобі.

 

Вони ходили по копаному, гумор під час війни

 

Ще є думка, що написання об’ємних змістовних художніх історичних творів про війну відбувається років через 10 після її закінчення. Зараз була спроба якоїсь письменниці написати про Бучу: перепало і видавництву, і їй самій насипали. Не можна, коли відкрита рана, все болить і кішить репортажами, ще й сідати за художній твір. Не знаю, як їй стало моральних сил, але все: лавочку прикрили — її зняли з продажу. А з гумором навпаки: чим він актуальніший… От Кримський міст ще не впав, а Зеленський на ньому шашлики смажить. І про Кримський міст на кінець листопада не смішно, є смішніше. А як з чорним гумором?

Ну, єнот. Зараз єнот.

 

Єнот.

От бачиш, як не Кримський міст, то єнот, а завтра росіянин спотикнеться об кавун херсонський і помре, і все: на кавунах — обличчя Залужного. Ну, це класно: ми виграємо мем-війну, і це важливо. Бо війна зараз більш тактична і соціально-мережева. Уяви, наприклад, 1942 рік, твій дід або мій прадід такі: «О, Миколаїч, а зніми, як я танцюю з корєшом, щоби зібрали кошти на новий Матрікс». Хуяк-хуяк, тік-ток знімають. 

Найбільше подобається, що в майбутньому будуть читати книжки про війну по смайлікам Єрмака, блядь. І це кльово, це клас, це креативно, зараз такий світ. Але може бути інша війна. Я не знаю, як реагують ті, хто зараз сидять у Сєвєродонецьку, чи сміються вони, чи доходить до них інформація. 

Крім ракет, зараз всі виграємо в політиці. Як Кулеба під’їбав на ООН, дуже круто, коли руський долбойоб виступав, що там він читав: «Права людини» чи «Етикет»? Це метаіронія, це інакша війна. Я не знаю, как жартували у 40-х, до нас не дійшли ці кадри. 

Ми всі розуміємо, що можемо зникнути як нація, але… Можливо, про Бучу треба зачекати. Я думаю, у Жадана вже вісім томів лежить про війну, і він не буде їх випускати, 100%. Я впевнений, що він пише щодня, і багато поетів, письменників пише про війну, бо воно забудеться, якщо не будеш записувати. Я за 11 місяців уже мало що згадую: стільки класного і поганого сталося, про яке хотілося говорити, але пам’ять не фіксує. Тож це кльово, що поети і письменники будуть писати майбутнє. Це важливо. 

Але зараз публікувати це — блін, я не впевнений. От я сходив на «Клондайк». Це, мабуть, найкращий фільм український, який я бачив, і він потрібний Україні. Але у мене ледь не почався припадок. Я розумів, що це важливе кіно, про «боїнг» малайзійський, що переживали люди під час окупації… Все тільки почалося, ніхто нічо не понімає, але мені фізично і морально важко дивитися. Я не готовий до рефлексії зараз, бо я в цьому живу. Я не можу сказати, що надто страшно, що бомби, але я розумію, що вся країна живе у цьому «Клондайку», і це важкувато для мене. Тому, здається, треба почекати.

 

Ти сказав слушну думку щодо рефлексії подій, а я спробувала це перенести на гумор. Дивись: у нас, наприклад, є гумористична оборона, яку тримаємо, аби підтримувати один одного, але є пласт жартів, до яких ми не готові. Бо занадто багато подій і занадто вони страшні та трагічні. Можливо, ми зможемо нормально «почорніть» і не відчувати дискомфорту, коли минуть роки. Коли можна буде це кіно подивитися, щоби не було занадто боляче, і пожартувати, коли минуть роки. Може так бути, як думаєш?

Може, але хочеться повернутися до філософії театру «Горобчики». Можливо, є якісь жарти, за які соромно… Інтернет все пам’ятає, жарт невідомо, як буде сприйматися через сім років. І нащо взагалі жартувати про те, про що будуть жартувати всі, сто відсотків: про кавуни, про Антонівський міст. Це частина хайпу, я розумію, це важливо. 

Є мільйон тем, про що можна жартувати необразливо. Зараз, звісно, час образливий. І взагалі гумор строїться на образах, на недоліках… Але можна це робити так, аби не прив’язуватися до часу — воно буде завжди смішно. Це вічний двигун жартів, ну, не вічний, а двигун на два тижні: ти пожартував, через тиждень щось нове. Написав пісню, от як Jerry Heil. Вона їбашить, блядь, я не встигаю: щодня прем’єра. У людини пісні є на всі проблеми українців: «Будь ласка, запросіть на Паску», «Геть з України, геть-геть», блядь. Я не знаю, кльово, що людині так пре. Щас на Євробачення їде… Але ці пісні уже мертві, вони вже не потрібні. Це музичний фастфуд. 

З цієї війни жарти, меми культовими стануть, але пісні можна на пальцях перерахувати, які залишаться. «Червона калина» — 100%, вона була вічно актуальна, стала кодом українським, який у тому часі тим самим вокалом на той площі в той напружений момент — все спрацювало. Як би цього не хотілося, але стане 100% — Пономарьова та DZIDZIO «Горить, палає». Це народна пісня вже, вона буде співатися завжди через роки. Я надіюся, що «Друга ріка» «Чи ти почув», мені здається.

 

І «Місто Марії», до речі, хороша пісня. 

Не знаю. Нє, це краще, що зробив Вакарчук за останні роки. Але глобально це супермаркет списаних товарів. Воно допомогло, але далі продовжувати на цьому кринджувати, аби про мене не забули, — це не my way. Може, я дурень. Я більше за абстрактний гумор. Але, на жаль, залишиться «Куля в лоб». Оце трагедія українців. За «Вова, їбаш їх, блядь!», — за це соромно більше, ніж радісно.

 

Я думаю, на честь Перемоги в кожному клубі вона буде, і будуть відриватися люди страшенно саме під цю пісню, мені так бачиться.

Так.

 

Ти казав про пісні. А чи є зараз жарти, стендапи чи виступи, що мають претензію на майбутнє: як вижити в майбутньому, не потонути в актуальності?

Я думаю, що Єгор Шатайло повернеться та напише новий сольник. Мені хочеться вірити. Я мало дивлюсь стендапу, але всьо, що вже вийшло, це люди професійні пишуть. Звісно, що 70% для наступного покоління, я надіюсь, буде загадкою: «Мамо, про що вони пиздять, блядь?». Жарти про військову форму радянського союзу. Какого хуя діти мають розуміти, чому дитина прийшла в школу, в шестирічному віці в садік у костюмі військового, блядь, і співала пісню «Четыре трупа возле танка»? 

Я хочу, аби це було не те що не актуально, а щоб незрозуміло для наступних поколінь, щоб вони навіть не копалися, що там смішного. Я надіюсь, що Єгор Шатайло щось зробить.

 

А він воює?

Нє, нє. Він воює вдома із самим собою. 

 

А, ти просто сказав «повернеться».

Ні, він неактивний. Він на подкастах пише на радіо «Гомін Аут», серіал писав. Я його стендапи дивлюсь, і мені здається: це потрібно, вони гостросоціальні, вони вказують на наші помилки, дають натяк, що робити. Бо ми жартуємо, а за жартами — що далі? От я заспокоївся, повеселився, «ха-ха-ха». Дайте надію, щоби був вихід. Не просто: «А все ж таки ми — непереможна нація! Слава Україні! Дякую! Це був такий-то!».

Але чи треба слухати стару людину з депресією. Це мій світ…

 

Ще мені здається, у віки порине фраза й інтонація Анастасії Зухвалої: «Йобана, блядь, русня!». От воно має право жити в віках.

От да, ти мені нагадала: Настя Зухвала, Сергій Ліпко. Це люди, які рефлексують у правильному напрямку: не просто «ми хочемо вам зробити гарний настрій» — і все. Є гумористи, які чіпляють верхами, і далі ніхто не буде копати. Спитай гумористів: хто такий Бандера, хто Шухевич, почнеться: «О-о-о, це питання…».

 

Ну, на Шухевичі посипляться точно. 

Я не кажу, що я прям піздец який історично підкований, але сам факт…

 

У Дрогобицькій міськраді я бачила скульптуру Шухевича. 

Це не надто розкручений персонаж, але настільки впливовий, мабуть, навіть сильніше, ніж Бандера. Хоча міряти Бандеру і Шухевича…

 

Бандера — це більш політична фігура, а Шухевич саме от військовий.

Менше з тим, не може країна одразу так: хоп! — і переламатися. Ми виграли мем-війська — це важливо, треба порадіти деталям. Ми виграємо їх на полі бою, виграємо їх сучасністю. 

 

Волонтери в нас круті.

Це супер, супер!

 

Донатимо дуже добре.

Креативна сфера донатів переможна. У нас люди терплять такі речі, що я не уявляю, як би Європа воювала, англічани. Я не уявляю таку відвагу, згадати хоч поштальйона з банкою. У нас є цей дух збиратися, коли нас пиздять, але в нас нема духа робити з такою ж силою і з такою ж відвагою щось нове, дослухатися.

 

Не пиздити один одного.

І це теж. Можемо надіятися, що це пройде, що ми вже всі поперепиздилися, що уже пересварилися. Але немає людини, яка нормально пояснить деякі речі глобально: чому це відбувається. Ми знову повертаємося до психології. Ми йдемо через важкий шлях, і все одно стаємо сильніші. Я бачу, як «Довженко-Центр» дожали.

 

О, це круто.

Бачу, як швидко Шуфрич, Суркіс злетіли, злетів цей херсонський довбойоб. Треба постійно про це говорити. Бачу, що люди, які не розбиралися ніколи, все щось репостять. І це вже класний знак. Я пам’ятаю, як три роки тому вся лєнта, нахуй Колима, блядь, в брудній воді після «вДудя». Йоб твою мать, нахуя вам Колима, блядь. От якого хуя ріки в Колимє, коли, блядь, ліс горів в Сєвєродонецьку, і всім похую. 

І кльово, що суспільство реагує. Тільки Херсон звільнили — всьо, нахуй, туди, на Херсон. Тільки з Ізюмом — всі журналісти туди. Нарешті… Але все одно, все одно воно проскальзує : «Ногу свєло» записало пісню — блядь, 54 тисячі репостів. Ну нахуя? 

Хочеться, аби люди займалися проблемами внутрішніми та були активними в житті держави. Це важливо, бо не буде після війни: «я аполітичний», «война — не мое», «мы маленькие лю-ю-юди». Все — політика: гумор — політика, життя — політика, і ми всі створюємо майбутню державу. Пройобуватись не можна. Зараз ти скажеш: «Ой, я нічого не вирішую», і тут: хуяк! — у тебе вже російські прапори. Я, блядь, щось вирішую все-таки, треба щось думати. Тож усі відповідаємо за наше майбутнє і щастя.

 

Да, на наше велике щастя і на велике горе. Я ще хотіла торкнутися такої теми. Є гумор чорний, а є гумор відверто тупий. Пригадую твоє інтерв’ю з Олександром Сасом, я бачила, тобі за нього насипали в коментарях. Хто не в контексті, Сас на початку вторгнення пожартував на стендапі, що жінки в армії придатні…

Не кажи, будь ласка це, не треба.

 

… не придатні загалом для служби. Тоді я захотіла ляпнути йому після цього жарту, але коли з’явилася ваша розмова, я зрозуміла, що ми маємо надати людині майданчик, аби вона висловила свої думки, почуття, чим керувалася. Хто хоче зануритися в цю тему, у Саші в програмі «Сміх та гріх» є розмова з Сасом. 

У мене до тебе два питання: як відрізнити дебільний гумор від чорного? І взагалі, чи можна закидати гумористу щось, коли тобі це ріже? Він же може сказати: «Я художник, я так бачу. Я гуморист, я так жартую».

У 2021-му — він міг, а зараз я ж кажу: наша нервова система трошки змінилася, і наші цінності змінилися. Найголовніше у кенсел культурі — не фізична розправа. Не смішно — не ходи, не запрошуй, не клич. «Люди, ось цей долбойоб сказав так-то так. Я не піду, і вам не раджу». І так воно має працювати. Гумор 100% має бути різний, але треба розуміти, що хтось любить тупий гумор. 

 

Рагульний хтось любить.

Але він теж може бути якісно поданий. Я проти такого гумору: він опускає, це як на вінтє сидіти. Коли ти щось споживаєш якісне, ти не захочеш хуйньой займатися. Ти не захочеш опускатися. Це те саме, що ти їздив на 95-му, блядь, і потім вирішив: 76-ий — для моєї тачки. Виховання людини відповідає за її почуття гумору. Інколи хочеться піти на хуйню, але я некомфортно почуваюся. Але в кожного свій рівень відповідальності за почуття гумору.

 

Блін, пригадала, як у Васі Байдака був набір карток з малюнками, де розбігається з лісу купа тварин, в істериці вони біжать, і підпис: «У ліс завезли “Дизель-шоу”». І я оце не можу не пригадати «Дизель-шоу» в такому контексті. Так, проблема гумору в тому, що він монополістичний, на телебаченні так точно.

Ну, вже нє, вже нє.

 

Ти як абсурдист знаєш, як важко вам було пробитися в ефір.

Але ж воно вартувало. Зараз стендапери заберуть ринок, вони вже масово забирають ринок — і це добре. І я впевнений, що це буде знак старим клячам, що треба мінятися, підтягувати стендаперів, і це породжує ринок, а не монополію. Бо стендапери забирають великий шматок популярності: зараз це рок-зірки, як блогери й гумористи. Якість нікого не єбе: якщо хочеш обрати нормальне щось, ти дивишся нормальне, хочеш хуйню, є й хуйня, дивись хуйню.

 

Я зрозуміла з твоєї відповіді, що фізична розправа над будь-яким жартом — це неприпустима штука, але жарти настільки ганебного штибу, як у Саса, вони припустимі в демократичному суспільстві? І яка взагалі рефлексія має бути.

Ну, подивитися американський гумор: «От гляньте, про що американці жартують». Але американці до цього прийшли через багато що. І кожен другий, блядь, американець ходить до психотерапевтів, психологів і займається своєю головою. Є Black Lives Matter, Me Too, ЛГБТ-рух, це давно відбувається, роками, тому вони можуть жартувати про це. Типу, я розумію, що гомосексуал — така ж сама людина, як і я, але я можу його під’їбать. Або гомосексуал може під’їбати людину, яка сімейних традицій підтримується. Вони все розуміють, підтримують один одного. 

Але у нас люди не розбираються, що таке гомосексуали, фемінізм, сексизм… І коли людина ляпає хуйню, уже дівчата, хлопці, чоловіки, жінки розбираються, що не можна ляпати хуйню: по факту воює багато дівчат-військових, і воюють і управляють непогано. Ми формуємося, це нормально. Іншого шляху немає.

 

Дороги іншої не треба. Знаєш, прикольна штука наша національна: майже науково доведено, що ми любимо сваритися. От пригадати навіть історію з обкладинкою журналу Vogue та Оленою Зеленською. Там взагалі треш понісся.

Це теж, естетично, глобально люди не шарять, що це крута робота, що це крутий фотограф, що вона готувалася роками. Те ж саме — рівень культури людей, яким доводилося жерти лайно через телебачення… Що ти від них хочеш? Звісно, щас можна сказати: «Я сам став таким розвинутим, я сам читав класні книжки». Глобально все одно люди були виховані телевізором, а зараз — виховуються ютубом.

От на Заході такого немає впливу. Тут тоже всі друг друга обсуждають, блядь: хто краще хату собі побудує триповерхову. Але тут інакша вже психологія в людей. Я, коли бачу жінок, які в 75 років ходять на манікюр, педікюр, — європейський вплив тут набагато культурніший і цінніший.

У нас більше совкова історія. І оця отрута сваритися безаргументовано, якщо це йде не про SunSay з «5’nizza», — то все інше. Я вважаю, треба аргументація, фактаж. Інколи не вистачає слів, але все одно треба розуміти, що будь-яка сварка — це ти не просто ображаєш людину, ти маєш доказати, аргументувати. Бо сварка допомагає нам триматися разом, якби це не було дивно. Мабуть, це теж вихлоп пару, бо я можу за постами в фейсбуці вичисляти, який психічний стан у волонтера. І те ж саме у військового, тому давай на цьому закінчимо.

 

Угу.

Все впирається в культурний розвиток країни, психологічний розвиток, лікування і психологічну підтримку. Бо, по-іншому, я не знаю, що буде далі.

 

Погоджуюсь. Скажи мені, будь ласка, наостанок: чи є історія, яка з тобою трапилася за останні дев’ять місяців, суперчорнушна, але ти її бережеш, аби розповісти після Перемоги.

Ні, зі мною нічого не ставалося, я не в тих умовах. Це коли в Харкові спілкуєшся з волонтерами, у них дохера таких історій.

 

Багато вилізе, коли можна буде говорити про це?

Так, уже несеться. Зібралися якось харківські волонтери чи волонтери з Херсона, і давай накидувати… Ти правильно ставиш питання. Навіщо взагалі це виносити? Хто придумав, що я маю щось виносити з голови? Знову повертаємося до хайповості. Це по-любому буде розлітатися. Я не знаю, хто об’явив, що must have після війни говорити про чорнуху. Давайте доживемо, подивимося, як воно буде. Але правильне питання: чому про це має жартувати хтось взагалі. Навіщо? Чим це допоможе?

 

Ну якщо не зможемо вчасно впоратися зі головою, то наші діти, їхні діти будуть на це чорнити, будуть робити чорні жарти на ці теми, тому що ми будемо у спадок їм передавати свої болячки.

І травми, да. І це замкнуте коло…

 

Так що наша прекрасна задача над собою працювати , і над суспільством, у якому живем.

Або не заводити нахуй дітей, якщо не готовий. Просто не заводь дітей. Це не вихід, якщо ти думаєш: життя — хуйня, треба народити дитину. Тоді буде життя хуйня і в тебе, і у дитини.

 

Завжди після війни дитячі бебі-буми, так що, думаю, після нашої Перемоги…

Сексу немає, не існує, я забув, що це. І це нормально, бо всі воюємо проти росії. Який нахуй секс? Не можна втрачати час, блядь, на якийсь секс.

 

Так, хлопці й дівчата не сплять, вони моніторять ситуацію на Херсонському напрямку, і меми теж є… Треба було на сьомій хвилині нашого інтерв’ю його закінчувати. Ти все правильно сказав: треба працювати з головою — і тоді чорнуха нам не знадобиться.

Угу, а там подивимося. Всьо, всім дякую. Дякую, що потрапила в мій світ. Получається: я сам у себе взяв інтерв’ю..

 

Нічого страшного, буває. Було приємно поспілкуватися. Сподіваюся, що ця розмова буде комусь корисною. Нам точно. Мені точно. На все добре.

 

Written by: webvarta

Попередні записи

Історія винайдення радіо

Цікаве

Історія винайдення радіо у світі та в Україні

Традиційно 16 листопада в нашій країні відзначається День працівників радіо, телебачення та зв'язку. З такої нагоди ми вирішили пригадати, якою була історія винайдення радіо, як виникло радіо в Україні та які українські вчені причетні до цього важливого винаходу. Про розвиток українського радіо читайте в нашому матеріалі. Слухайте радіо «Накипіло» онлайн. Хто винайшов радіо Досі точаться запеклі дискусії про те, хто винайшов радіо. Достеменно відомо, що 2 червня 1896 року радіо […]

today21.11.2022 9910

0%