Ідентифікація тіл після репатріації: що гальмує процес і як цьому зарадити

Як Україна ідентифікує своїх загиблих у межах репатріації? Чому процес затягується на місяці? Скільки тіл оборонців досі чекають, щоб їх поховали рідні? Нарешті, чому навіть після ДНК-експертиз деякі захисники залишаються «невідомими солдатами»?

У цьому епізоді проєкту «Меморіалізація війни» досліджували, як працює система ідентифікації репатрійованих тіл в Україні, чому вона потребує змін і як це впливає на рідних полеглих воїнів, суспільну пам’ять і державу. Наш експерт — Дмитро Головін, ветеран і завідувач відділення судово-медичної криміналістики Вінницького обласного бюро судово-медичної експертизи. Він досліджує проблеми ідентифікації тіл, повернутих у межах репатріації. Дмитро пояснив, чому Україні потрібен комплексний підхід і які сучасні методи здатні допомогти не тільки пришвидшити процес і зменшити його вартість, але й зберегти пам’ять про кожного оборонця.

Станом на лютий 2025 року понад 62 000 людей в Україні офіційно вважають зниклими безвісти. Більшість — військовослужбовці. Особу вдалося встановити тільки в приблизно 10 000 випадках. Решта — це або тіла, які залишаються неідентифікованими, або ж загиблі, про долю яких немає жодної підтвердженої інформації. Після масштабної репатріації у червні росія передала Україні 6057 тіл. Їх ідентифікація може тривати понад рік. 17 липня в Україну повернули тіла ще 1000 загиблих.

Головна проблема не тільки в масштабі, але й у тому, як саме організовано процес. Наразі система ідентифікації в Україні майже повністю спирається на ДНК-аналіз. Це високоточний, але дорогий і тривалий метод. Він передбачає кілька етапів: збирання зразків від загиблого або його родичів, виділення ДНК-профілю, порівняння результатів і проведення експертизи. У кращому разі цей процес триває кілька тижнів, але часто — місяці. Граничний допустимий термін тривалості ідентифікації, який озвучив очільник МВС, — це 14 місяців. Як пояснив судово-медичний експерт-криміналіст Дмитро Головін, який працює у цій сфері із 2021 року, ДНК-ідентифікація не охоплює усіх випадків. Якщо в загиблого не відібрали біоматеріалу за життя і немає доступу до зразків родичів, установити особу неможливо.

Окремі категорії людей, зокрема повні сироти або однояйцеві близнюки, теж залишаються поза межами цього методу. До того ж ДНК-дослідження не проводять на тілах, сильно пошкоджених термічно, що теж стається часто через загибель унаслідок вибухів.

— Кожне бюро завантажено, і динаміка ця тільки зростає. Під час програми репатріації в Україну повертають більше тіл, ніж Україна може встигнути видати. Це снігова куля, яка може тільки збільшуватися.

— Ви маєте на увазі видати рідним?

— Абсолютно. Тобто провести ідентифікацію.

— Скільки родині, у якої зник безвісти рідний, умовно треба чекати?

— Я орієнтуюся на те, що сказав пан очільник МВС Ігор Клименко, — це до 14 місяців.

Але гостріше й болюче питання — це не термін, а динаміка збільшення цього терміну. Місяць тому міністерство анонсувало набагато коротші терміни. Ви маєте зрозуміти: що більше тіл повертається, то більше навантаження на науково-дослідні центри МВС, де проводять ДНК-експертизу, то повільніше її роблять. Уже фактично виходить, що є черга на проведення ДНК-експертизи. Що більше тіл, то довший цей термін. Якщо зросте кількість обмінів і повертатимуть іще більше тіл, то, відповідно, і терміни їх ідентифікації зростуть.

— Чи втрачають тіла придатність для проведення експертизи за той термін, що ми маємо?

— Так, утрачають. Ідентифікація тримається на трьох достовірних і самодостатніх методах: дактилоскопії, одонтології і ДНК. Дактилоскопію в Україні застосовують тільки до цивільних осіб. Це ідентифікація за відбитками пальців. Умовно, я доторкнувся до столу, залишивши відбиток там. Якщо його отримати, провести вилучення, передати на експертизу, а мої відбитки є в базах дактилоскопічних обліків, то серед мільярдів людей можна ідентифікувати того, хто залишив його. Цьому методу понад сто років. Його засновано на тих самих принципах, що й ДНК-експертизу, — на теорії ймовірності. Будь-яка порівняльна експертиза завжди ідентифікаційна, її побудовано на теорії ймовірності, її математично розраховують. Тільки так можна довести її. Відбитки пальців так само. Відбитки пальців унікальні, їх використовують у всьому світі. Але в Україні їх беруть тільки в правопорушників і підозрюваних або під час оформлення закордонного паспорта.

— Але для ідентифікації тіла в Україні цей спосіб не використовують?

— Офіційно ні, не використовують.

— З якої причини?

— Законом України заборонено передачу біометричної інформації для перевірок по базах Державної міграційної служби. Але є поліційні бази — автоматизована дактилоскопічна ідентифікаційна система (АДІС). Їх використовують для ідентифікації тіл цивільних осіб. Отримання відбитків узагалі регламентовано поліцією. Їх відновлення — це зона відповідальності судово-медичного експерта, а отримання — це зона відповідальності поліції. Це проблема. Ми працюємо над унесенням правок у постанову Кабінету Міністрів України. Це треба поширити, бо люди повинні зрозуміти, що на ДНК-аналізі світ клином не зійшовся. Проведення дактилоскопічної ідентифікаційної експертизи у 25 разів дешевше, ніж ДНК-дослідження.

— Це скоротить час на ідентифікацію тіла із 14 місяців до доби?

— Для автоматизованого збігу до доби. Але якщо взяти до уваги всі бюрократичні компоненти цього процесу, то до двох тижнів.

У світі поряд із ДНК-аналізом застосовують також дактилоскопію — ідентифікацію за відбитками — й одонтологію — дослідження зубів і щелеп. Ці методи дешевші, швидші й у багатьох випадках не менш точні. Дактилоскопія забезпечує 99,9 % точності, триває до двох тижнів і не залежить від родинних зв’язків. Одонтологічні дані зберігаються навіть після значних пошкоджень тіла, а стоматологічні рентгени можуть містити унікальні маркери, які легко зіставити із прижиттєвою інформацією. Вінницькі судово-медичні експерти розробили метод, що дає змогу проводити дактилоскопічну ідентифікацію навіть на тілах із пізніми трупними змінами. Тобто тоді, коли традиційно зчитати відбитки вже неможливо. Результат із точністю ДНК-експертизи можна отримати не за місяці, а за кілька днів. Цей метод базується на відновленні шкіри до стану, придатного для зняття відбитків пальців рук, ніг або долонь.

Як розповів автор методу Дмитро Головін, дактилоскопія — давно відомий у світі доказовий метод, але досі її не застосовували в умовах, схожих до тих, які створює наша війна. Ця розробка критично важлива для пришвидшення ідентифікації полеглих, яких не вдалося оперативно евакуювати з поля бою. Для родин це означає шанс на гідне прощання і завершення періоду невизначеності.

— Якщо в тіла є руки в будь-якому стані пізніх трупних змін, якщо там є гнилісно змінені будь-якого ступеня вираженості папілярні малюнки, їх можливо оперативно відновити й отримати відбитки. Наразі з нашими вдосконаленими методами ми можемо отримати відбитки з будь-якого тіла.

— Тобто ми можемо його використовувати?

— Так, цілком правильно.

— І за кордоном його використовують?

— Ми були у відрядженні в Італії на міжнародній конференції Європейської асоціації судово-медичних експертів, де презентували наші методи. Усі наші колеги з-за кордону були шоковані й просили поділитися цими методами, тому що в них розвинено групи DWI, які займаються ідентифікацією. Вони також мають багато методів для відновлення. Питання у тому, що в них немає настільки оперативних методів, коли можна не відновлюючи отримати відбитки відразу біля тіла. Питання у тому, щоб не відновити руки, а придумати новий метод дактилоскопіювання цих рук. Вони також мають розчини для відновлення рук. Їхній розчин дає змогу відновити руки для отримання спроможних відбитків протягом 24 діб, а наш розчин уможливлює відновлення протягом восьми годин. Ми поставили собі за мету, щоби біля тіла під час проведення експертизи отримувати відбитки. Ми просто придумали нові оперативні методи отримання відбитка з руки, що зазнала різко виражених пізніх трупних змін. Раніше в наших методичних рекомендаціях потрібно було 25 днів експозиції рук у розчині, щоб вони відновилися для отримання відбитка. Це ж нереально. Умовно, якщо експерт проводить експертизи трьох-чотирьох тіл на день, уявіть, скільки за 25 днів потрібно відсікти рук і поставити в розчинах. Відбуватиметься накопичення. Виникатимуть людські помилки. Нам треба отримати відбитки безпосередньо біля тіла. Як ми вилучаємо біологічний матеріал на генетично-молекулярне дослідження у межах первинного огляду чи проведення судово-медичної експертизи, так і потрібно отримувати біометрику для автоматизованої системи.

Є випадки, коли командири або військова частина можуть не подавати інформації про загиблого. Тобто тіло може лежати в морзі, умовно кажучи, уже три місяці, а військовослужбовця не подають як безвісти зниклого. Відповідно, навіть попри те, що в нього могли відібрати біологічний зразок, його немає у системі, у базі пошуку за ДНК. Навіть якщо з тіла вилучать біологічний матеріал, виведуть профіль ДНК, помістять у базу, то він не дасть збігу. Такі випадки були, і тільки дактилоскопічна ідентифікація допомогла ідентифікувати тих людей.

Нині Україна використовує ці методи дуже обмежено. Причина — відсутність алгоритму, який давав би змогу спочатку шукати найпростіший і найдешевший шлях, як це роблять в інших країнах. Спершу — дактилоскопія, далі — одонтологія, а тільки тоді в разі потреби — ДНК.

— Така послідовність, тому що «дакто» — найшвидше і найдешевше. «Дентал» повільніший, ніж дактилоскопічна ідентифікація, але швидший, ніж ДНК-аналіз. І така сама цінова політика. Цей шлях побудовано за зростанням ціни й збільшенням часу, потрібного для ідентифікації тіла. Ніхто не проводитиме ДНК-експертизи за кордоном, якщо можна ідентифікувати за руками. Який сенс ідентифікувати за ДНК, якщо можна ідентифікувати швидше й дешевше за зубами з такою самою достовірністю? Так, плюси ДНК-аналізу є. Їх більше, ніж в інших методів ідентифікації, але так само й багато мінусів насправді.

— А якщо немає у кого взяти ДНК? Така ж ситуація також трапляється. Що тоді робити із цим тілом? Держава ж має його поховати.

— Передусім певний час у нас не було законом регламентованої, обов’язкової здачі біологічного матеріалу з виведенням ДНК-профілю у військовослужбовців. Окрім того, у зоні бойових дій є люди, які є повними сиротами. Якщо військовослужбовець із такої категорії загине й повернеться у межах репатріації, за життя у нього не відбирали біологічних зразків, а орієнтація суто на кровних родичів, то як ідентифікувати його, якщо Україна орієнтуватиметься суто на один метод? Ця людина прогнозовано може стати навічно неідентифікованою особою, безіменним солдатом.

Це не тільки одна категорія осіб. У нас на передовій є військовослужбовці, родичі яких перебувають на окупованих територіях. Ті люди в принципі не мають жодної можливості здати якийсь біологічний матеріал для виведення профілю ДНК з подальшим порівнянням. Як ідентифікувати таку людину, якщо вона не здала біологічного матеріалу за життя? Як ідентифікувати людину, чиї родичі за кордоном або в Україні, але не бажають шукати чи не знають.

Усі ці категорії осіб нереально ідентифікувати, якщо вони не здали біологічного матеріалу за життя. Біологічний зразок, який військовослужбовець здає за життя, — це дуже специфічний матеріал, що потребує певних умов зберігання. Це й специфічна інформація, тобто, якщо людина здає біологічний матеріал для виведення ДНК-профілю, вона здає інформацію фактично не тільки про себе, але й про своїх батьків чи майбутніх дітей, а також про захворювання. Нині закони регламентують відібрання біологічних зразків у військовослужбовців.

— У кожного військового?

— Так.

— За це відповідає військова частина?

— Там багато відповідальних людей. Цілі структури створено для зберігання усього цього. Якщо на фронті були монозиготні близнюки й обох загиблих із вираженими пізніми трупними змінами повернули в межах репатріації, то як ідентифікувати ці два тіла між собою? У них однакова ДНК. Якщо вивести профіль від одного й іншого та відправити на ДНК-експертизу, будь-який апарат ДНК покаже їх як одну людину.

— І тільки відбитки пальців або зубів можуть показати, що це різні люди?

— За зубами буде важко провести такого роду ідентифікацію, якщо немає якихось кардинальних відмінностей. Тому що зуби також формуються з генетичною обумовленістю. А візерунки на пальцях у них цілковито різні. Тобто інакше їх не ідентифікувати. Мене дивує таке. Розуміючи, які є категорії осіб, розуміючи, що в кожного військовослужбовця, який нині на війні, далеко не завжди відібрано біологічний зразок, держава фактично підписує їм ризик стати безіменними в разі їхньої смерті й повернення тіл у межах репатріації або в разі доставлення до бюро судово-медичної експертизи як невідомих осіб унаслідок значних ушкоджень.

— Це призводить не тільки до забуття самого військового та його героїзму, а ще й до наслідків для його родини?

— Це підриває довіру до держави, коли вона гарантує одне, але фактично не може повернути імені. Що більше повернуть тіл, то більше буде невстановлених осіб. Якщо не створити чіткого протоколу ідентифікації, це призведе до тих самих наслідків, до яких призвела Друга світова війна: до братських могил, до безіменних могил, до пам’ятників невідомому солдатові. Ніхто не говорить, що тільки дактилоскопічна експертиза — це панацея на всі випадки. У неї також є мінуси, але є свої особливі плюси. Одонтологічна й ДНК-експертизи — це безпосередні методи ідентифікації. Також є опосередковані методи ідентифікації, які залежать від того, наскільки якісно проведено дослідження цього тіла, знайдено підписи, особисті речі, дослідження у крайніх променях. Ідентифікація — це велика наука. Тільки в такому разі можливо максимально мінімізувати таку проблему, як відсутність імені героя, захисника.

Сьогодні в Україні активно розвивають інфраструктуру для ідентифікації тіл. У Київській області готують до запуску Центр ідентифікації тіл репатрійованих захисників. МВС навчає нових експертів і створює окремі бюро в регіонах. Станом на 2024 рік функціонувало щонайменше шість таких регіональних бюро, тепер їх дев’ятнадцять. Створено Електронний реєстр геномної інформації людини, який містить понад 12 000 профілів ДНК-тіл і приблизно 50 000 зразків близьких родичів. Проте ще немає централізованого реєстру дактилоскопічних даних, тобто відбитків, і цифрової бази стоматологічної інформації. Власне, це обмежує використання інших методів упізнання — дешевших і швидших. Україна потребує логічної, гнучкої та комплексної системи, яку буде адаптовано до умов війни.

Ініціативу запропонував Дмитро Головін, який наголосив: ідентифікація не має базуватися суто на ДНК. Оскільки наявна система затягується на місяці й обходиться надто дорого, без змін є небезпека перетворення людських утрат на статистику невідомих імен, а далі — на встановлення пам’ятників невідомому солдатові.

— Чи є нині команда людей, які готові творити ці зміни в Україні й упроваджувати алгоритми, про які ви сказали? 

— Є ініціативна команда, тобто ми, які в принципі почали це робити та які горять ідеєю створення такого роду алгоритму для ідентифікації, тому що працюємо, бачимо проблему зсередини й намагаємося її розв’язати, оскільки вважаємо, що це може призвести до колапсу. Є юридична частина нашої команди, яка займається аналітикою цієї проблеми, вивченням законодавства, де є підводні камені, що не дають можливості розвиватися цьому далі. Є волонтерські організації, які підтримують нас, є навіть високопосадовці, що також підтримують нас. Ініційовано постанову Кабінету Міністрів України щодо дактилоскопіювання військовослужбовців і обов’язкового некродактилоскопіювання репатріантів.

На нараді з Іриною Верещук в Офісі Президента ми сказали, що є такий метод, його треба реалізовувати, він зменшить терміни. Не в усіх, але навіть нині він може зменшити терміни ідентифікації. Ірина Андріївна побачила в цьому величезну перспективу, дала цьому розвиток і сама ініціювала постанову Кабінету Міністрів України для запровадження такого роду дій. Тому що для певних людей, для певних сімей це стане панацеєю.

Паралельно з нами волонтерські організації стараються підняти дактилоскопічну та одонтологічну ідентифікацію. 

Тільки таким комплексним підходом ми зможемо прийти до повернення імені кожного. Адже кожен на цей світ приходить і йому дають ім’я. Коли людина загинула, вона також повинна мати ім’я і місце, куди можна прийти й віддати честь. З іншого боку, мають бути чіткі методичні рекомендації, затверджені Міністерством охорони здоров’я України, про те, як відновити руки. Ми також звернулися до відповідних центральних органів виконавчої влади для затвердження цих методичних рекомендацій, щоби, скажімо, судово-медичні експерти з інших областей, маючи ці методичні рекомендації, могли працювати й отримати відбитки з такими руками. Це важкий і багатогранний процес.

Окрім того, як я уже сказав, отримання відбитків узагалі регламентовано в нас поліцією. Тобто їх відновлення — це зона відповідальності судово-медичного експерта, а отримання відбитків — це зона відповідальності поліції. Тобто, якщо є гнилісна змінена рука, фактично лише судово-медичний експерт має право відновити її для отримання відбитків. Процес відкатки й отримання відбитків покладено на відповідні структури МВС. Це велика проблема. Тому що важко проконтролювати одну людину, одну структуру для отримання відбитків. А тепер це дві структури, які підзвітні центральним органам виконавчої влади. Ми працюємо над унесенням правок у постанову Кабінету Міністрів України, яка визначає ці структури.

Підхід до ідентифікації неправильний. Усі накази — і МВС, і МОЗ, і інших залучених центральних органів виконавчої влади — працювали ідеально в цивільний час. Їх створили для цивільного часу. Нині воєнний час, війна в країні. Тобто ми розв’язуємо бюрократичні питання замість удосконалювати систему.

Удосконалений комбінований алгоритм дасть змогу уникнути багаторічного чекання для родин, забезпечить державу ефективною системою пам’яті й зменшить ризик, що частина полеглих назавжди залишаться невідомими, наголосив Дмитро Головін, ветеран і завідувач відділення судово-медичної криміналістики Вінницького обласного бюро судово-медичної експертизи.

— Наша ініціативна команда займається нині створенням громадської організації, яка називатиметься Nomen (лат. ім’я), метою і завданням якої будуть розроблення і впровадження нових оперативних доказових методів ідентифікації, які в комплексі з наявними дадуть змогу швидко й достовірно повертати імена загиблим захисникам України. Крім того, велике значення має законне регулювання цих упроваджених і нових методів, якими ми нині займаємося. Сьогодні важливим є визнання дактилоскопічного методу на рівні з ДНК.

— Роботу громадської організації будуватимуть на тому, що ви вже напрацювали своєю ініціативною групою? До речі, скільки це людей?

— Троє. Я — завідувач відділення судово-медичної криміналістики, мій колега — судово-медичний експерт і криміналіст Роман Циба, а також спеціалістка-криміналістка поліції Наталя Тодоровська.

— Що вдалося зробити за цей період? Який прорив у сфері дослідження ідентифікації?

— У нас, певно, два таких напрями. Перший — це дактилоскопія — оперативні методи отримання відбитка й відновлення рук. А другий — відновлення тіл із пізніми трупними змінами: їх реконструювання для подальшого впізнання, пошуку татуювань і порівняльної експертизи.

— Це завдяки розчину, який ви розробили?

— Так. Його створено на базі відомого старого розчину, але ми значно покращили його. Якщо раніше він містив три інгредієнти, то тепер він містить дев’ять інгредієнтів. Якщо раніше розміщення у ньому забезпечувало відновлення фрагмента шкіри часом до тижня, то тепер на це потрібна одна година. Ми стикнулися з проблемою часового проміжку. У нас не було можливості, щоб тіло лежало в реставраційній ванні сім днів. Тому що є ще інші тіла, які треба також дослідити. Ми розробили цей розчин у межах не реставрації тіла, а відновлення еластичності, пружності й кольору шкіри в тілі з різко вираженими пізніми трупними змінами для пошуку татуювань.

— Завдяки цьому відновленню вам удалося ідентифікувати якісь тіла за татуюваннями?

— Так, удалося. Це були три іноземці. Так ми познайомилися і почали співпрацю з фундацією Везермен (RT Weatherman Foundation). Ця організація підтримує нашу ініціативу й наш проєкт.

— Як вам удалося відновити їхні тіла до таких дрібниць, що можна було за татуюваннями впізнати три тіла іноземних військовослужбовців, яких могли б узагалі поховати в нас як невідомих солдатів?

— Могли б, бо тоді не було можливості вносити ДНК-профілі іноземних громадян, які служили в Україні, у базу геномної інформації України. Тому зі збігом ми могли б не зорієнтуватися тоді. Але на одному з тіл ми знайшли контури татуювання. Ми не могли точно стверджувати, що це було татуювання. Вирішили вдосконалити наявний розчин. Після відновлення на кожному з них знайшлося багато татуювань на великих ділянках тіла.

— Ви зафіксували цю інформацію на фото, і вже за цими фото під час пошуку своїх ця фундація знайшла у вас?

— Так, фундація Везермен знайшла їх у нас і потім через поліцію, через слідство для порівняльної експертизи передала нам прижиттєві фотографії цих трьох бійців, на яких виднілися ті татуювання. Ми провели судово-медичну порівняльну експертизу, у підсумку якої встановили, що люди, зображені на посмертних і прижиттєвих фотографіях, тотожні.

— Тіла вже доставили додому?

— Так, полеглі повернулися до родин.

В Україні процедуру поховання загиблого військовослужбовця як невідомого солдата закріплено законом і порядком Кабміну. Якщо протягом одного року після проведення ДНК-експертизи тіло залишається неідентифікованим, його можна поховати з державними почестями на Національному військовому меморіальному кладовищі. Якщо пізніше тіло ідентифікують через систему ДНК або інші методи, допускаються ексгумація і перепоховання. Наразі немає офіційних даних, які фіксували б кількість могил невідомих солдатів за областями України станом на 2025 рік.

Відомо, що у квітні — травні цього року в декількох регіонах, зокрема в Сумській і Дніпропетровській областях, уже провели перші офіційні поховання загиблих, особи яких не вдалося установити завдяки ДНК. Масштаби цих поховань на рівні щонайменше сотень на регіон, що свідчить про значну кількість тіл, які зберігаються без установленого імені або привласненого державою статусу. Це підтверджує важливість реформування системи ідентифікації, щоб кількість таких поховань поступово зменшилася, а кожному оборонцеві, який загинув, захищаючи країну, повернули ім’я, гідно вшанувавши його.

— Що дає вам сили виконувати таку складну роботу? Це рештки тіл. Дивитися на них навіть на фотографіях складно, а ви бачите в реальності й відчуваєте запах. До того ж ви працюєте на власному ентузіазмі. А ваші дослідження упираються у стіну законодавчих перепон, тому що країна досі не перейшла до цього етапу.

— Напевно, коли я дивлюся на тіло, то не можу зупинитися. Постійно думаю, що якийсь період часу тому це була людина, яка дихала, любила, їла, палила, пила каву вранці, розмовляла з кимось. Її знайомі та друзі нині в пошуках. Вони моляться Богові, не розуміють, куди телефонувати. А тут стою я біля столу, і тіло людини біля мене. А я не можу знайти її родичів, бо не знаю її імені. А вони не можуть знайти це місце, бо не знають, що з людиною. Звідси, певно, розуміння, що це не просто тіла — це люди. Кожен має право на ім’я. Народжується з ним і має піти з ним. Так буде чесно й справедливо стосовно всіх.

Авторка: Наталя Некипіла

Як доєднатися до спільноти «Накипіло»

Фото: Дмитра Головіна та Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими