24 лютого 2022 року її життя, як і тисяч інших харків’ян, розділилося на до і після у скляній будівлі націоналістичного хабу. Тоді вона ще не знала, що за кілька днів вибігатиме з палаючої будівлі ОДА, за хвилину до того як ракета знищить її робочий кабінет. Вона не знала, що її «евакуаційною» річчю стане детектив Ю Несбьо, який рятувальники дістануть із-під завалів лише за три тижні.
Сьогодні пані Катерина — голова патронатної служби спецпідрозділу «Кракен 1654». Людина, яка колись панічно боялася кладовищ, тепер називає їх своїми місцями сили. Вона — та, хто першою приходить на допомогу родині загиблого героя, хто тримає за руку матерів у морзі й супроводжує поранених на найважчих етапах лікування. Вона — нова героїня подкасту «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло».
Чи знали ви відразу, на самому початку повномасштабного вторгнення, чим саме будете займатися, чи просто прийшли за покликом серця?
Ні, ми взагалі нічого не знали. У нас просто була заздалегідь обумовлена точка збору. Домовилися так: якщо щось станеться — збираємося у нашому хабі. Це був перший націоналістичний хаб, який служив нам багато років. Ми там збиралися, проводили заходи, там була спортивна зала. Це було таке місце, куди люди могли прийти та виказати свою любов до України, знаючи, що їх за це не засудять. Хай що там казали, але в Харкові із цим було не завжди просто, адже тут активно діяла ОПЗЖ, з якою ми боролися роками.
Саме там ми і зібралися першого дня. Приїхав Костя Немічев. Не пригадаю точно, скільки людей уже було натоді. Приблизно о сьомій, восьмій чи дев’ятій ранку — я тоді дуже погано орієнтувалася у часі. Він запитав, хто вміє користуватися зброєю. Руки підняли всі. Тоді Костя обрав двох людей — мене та ще одного чоловіка, старшого за віком, — займатися волонтерством. Усі розуміли, що почнеться великий рух, і потрібно, щоби хтось це акумулював, приймав і передавав.
Так ми і залишилися у хабі. Зі мною була мама, з якою ми служимо разом із першого дня: ми з нею в одному підрозділі. До нас почали приходити люди, приносити допомогу. Ми з мамою усе це розфасовували: ліки, одяг і продукти. Мені дуже запам’ятався один хлопець — щиро сподіваюся, що він колись почує це. Він приніс пачку макаронів і пару нових шкарпеток. Стоїть і каже: «Вибачте, але це все, що в мене є». Я дивилася на нього й розуміла: кожен віддавав останнє. Людина усвідомлює, що почалася війна, думає, чим може допомогти, і просто приносить ці макарони та шкарпетки. Я безмежно вдячна тому хлопцеві.
Два дні ми перебували в тому офісі. Затія була, звісно, сумнівна, бо будівля повністю скляна, а поруч — суд, прокуратура та ВСП. Двадцять четвертого в місті було ще відносно тихо, а от наступного дня над нами вперше пролетів винищувач. Тоді я збагнула, як це страшно — перебувати в скляній будівлі. У нас був підвал, де ми облаштувалися: розібрали спортзал, застелили підлогу, щоби звичайні цивільні люди, які не планували нікуди приєднуватися, могли просто побути в безпеці.
Двадцять п’ятого лютого всі ми переїхали до будівлі ОДА. Там я почувалася дуже захищеною. Чомусь здавалося, що там надійні стіни, до того ж було дуже багато людей. Часу на роздуми не лишалося взагалі: я спала по три години на добу. Немічев виділив мені кабінет: «Бери, займайся». Я узяла на себе забезпечення тих, хто перебував у будівлі. Першого дня готувала бутерброди, розпаковувала печиво, розподіляла чай і каву. Згодом до мене почали долучатися інші жінки, я залишала їх на процесах, а обов’язків ставало дедалі більше. Ми почали збирати хлопців, які виїжджали на позиції на Північну Салтівку. Я відповідала за те, щоб вони могли перекусити.
Згодом у нас повноцінно запрацювала їдальня. Цей напрям очолила моя мама. Вона організувала триразове харчування, куди всі приходили їсти. Це вже була справжня військова частина, організована людьми, які ніколи в житті нічим подібним не займалися і не знали, як це робиться.
Коротше кажучи, ми займалися усім поспіль. Треба щось зробити? Я! Хто візьметься? Я!. Ми ж майже всі були знайомі між собою, а кому довіряти, як не своїм? Так і бігали з раціями по всій ОДА, засинаючи тільки на три години.
Я так розумію, що натоді, коли окупанти поцілили в будівлю, ви також перебували в ОДА?
Так. Я згадую той день як щось дуже дивне. Знаєте, я майже щодня проходжу повз цю будівлю. Іноді просто йдеш — ну ОДА та й ОДА. А інколи раптом зупиняєшся, і приходить повне усвідомлення усього, що сталося. Я називаю цей день дарунком долі — мабуть, мені ще не час було йти.
У багатьох із тих, хто залишився у Харкові, тут були сім’ї. Зрозуміло, що їсти й пити людям було нічого. Я безмежно вдячна волонтерам: нам привозили допомогу не просто пакетами — м’ясокомбінати везли їжу фурами. Ми були забезпечені всім потрібним. Тих, у кого в місті залишалися рідні, ми намагалися підтримати: домовлялися з водіями та старшими, щоби хлопці могли відвезти продукти додому, бо купити їх тоді було просто ніде.
На війну я приїхала, можна сказати, з гумором: узяла із собою книжку. Думала, матиму час посидіти й почитати. У сумці лежав детектив норвежця Ю Несбьо. Я якраз перед війною захопилася його творами. Це єдина російськомовна книжка, яку я залишила в себе, бо тепер повністю перейшла на українську літературу. Вона вся зім’ята, бо побувала під завалами. Тільки через 19 днів рятувальники ДСНС винесли її мені, тому я не викидаю її — це пам’ять.
Через те, що я постійно була на ногах, у мене почалися сильні набряки. Якісь волонтери привезли домашні капці, і я просто взула чоловічі великі капці й бігала в них, бо в жодне інше взуття ноги вже не влазили. Так і пересувалася: капці, спортивний костюм, телефон і ключі від кабінетів у руках.
Того ранку я зібрала одному хлопцеві пакет додому: поклала шоколадки, ще якісь продукти, залишила все посеред кімнати. Там була дівчина Юнона — відома харківська активістка. Кажу їй: «Залишайся тут, роби бутерброди, а я поки збігаю до їдальні, зберу хлопця в дорогу».
І ми пішли. Ось із чого все почалося. Зазвичай ми ходили через вулицю: виходиш із корпусу й заходиш до їдальні. А цього разу чомусь вирішили йти внутрішніми переходами будівлі. Чому — я і досі не розумію. Тільки-но ми почали спускатися, проходимо повз скляні перегородки — і раптом я чую звук. Обертаюся і кажу: «Хтось гранату підірвав?». Я стояла обличчям до напівпідвального приміщення їдальні, дивилася в інший бік. Хлопець на мене очі витріщив: «Ти що, з глузду з’їхала? Повернися!». Повертаю голову й бачу: у напівпідвалі просто немає стіни, вона вивалилася усередину. А я ж знаю, що там моя мама — вона була на кухні. Починаю кричати, бігти в той бік, щоб її витягти, і тут вона виходить мені назустріч. Уся біла, її трохи привалило. У мене тривожно-депресивний розлад, але тоді я змогла опанувати себе. У мами була сильна паніка, але я зуміла вивести її із цього стану.
Пам’ятаю, як назустріч ішла жінка з якимось пледом. Каже: «Він не потрібен мені». Я відповіла, що заберу. Тієї миті я навіть не розуміла, де опинюся, але усвідомлювала: я у костюмі й капцях, буде холодно. Питаю хлопця: «Знаєш, де бункер?». Він киває. Кажу: «Домовмося так: ти ведеш перших п’ятьох людей, я — наступних п’ятьох, потім іще. Щоб не створювати натовпу».
Ми пішли. Я тримала маму за руку, ми йшли паровозиком. Я ішла першою і весь час повторювала їй: «Не дивися на всі боки — тільки під ноги». Якоїсь миті я проходила повз місце, де був мій кабінет. Вирішила глянути, що з ним. Повертаю голову, а кабінету немає. Просто порожнеча й земля. Перша ракета влучила саме туди, у фундамент. А я ж там проводила цілі дні безперервно…
Тільки-но ми добігли до протилежного боку ОДА, завдали удару другою ракетою у те саме крило. Думаю, вони намагалися поцілити в той самий корпус. Коли вдарило вдруге, я уже була в метро. Ми встигли вибігти, і я навіть не до кінця збагнула, що відбулося. Чесно кажучи, коли пізніше побачила відео удару, упала у ступор. Ти просто усвідомлюєш, за яких обставин ти там була й що вижила. Це дуже страшно.
Але в той самий момент мені почали телефонувати волонтери: «Катю, ми їжу привезли. Куди розвантажувати?». Яка їжа? Там же пекло, евакуація… Але я не могла просто сказати їм усе викинути. Ми опинилися в метро на станції «Університет», і мама взяла ініціативу на себе. Ми забирали всю ту їжу, що підвозили до виходів, і розносили людям на станціях «Університет» і «Держпром». Мама спочатку годувала діток, жінок і літніх людей, а потім — чоловіків. Так ми цілий день і підгодовували людей у підземці, бо продуктів нам везли неймовірну кількість. Ось так минув той день.
Пригадую розмову зі своїм приятелем — нині він військовий, а в перші дні повномасштабного вторгнення евакуйовував людей із Салтівки, зокрема з Північної. Він розповідав, що навколо все вибухає і літає, але ти зберігаєш абсолютний спокій: просто рухаєшся з пункту А в пункт Б, чітко знаєш, що маєш зробити, як посадити людину в машину та вчасно натиснути на газ.
Але потім, коли потрапляєш у підвал чи інше місце, де можна нарешті посидіти й випити чаю, тебе накриває так, що можеш годину просидіти в сильному треморі. Я так розумію, що цей стан наздогнав і вас. Чи мав він тоді якісь наслідки? Чи виникали у вас думки, що, можливо, варто поїхати геть, припинити цю діяльність або якось інакше змінити своє життя?
Єдиним наслідком стало те, що після цих подій я дуже сильно захворіла. Очевидно, далося взнаки те, що я бігала роздягненою. Коли прилетіла друга ракета, на відео зафіксовано момент: їхала машина, урізалася в бордюр, і з неї вискочили хлопці. Це були мої друзі. Я безмежно вдячна побратимові — він побачив, як я одягнена, і запитав: «А де твоя куртка?». Я відповіла, що в мене нічого немає, усе залишилося в ОДА. Тоді він просто зняв із себе куртку й віддав її мені. Так я і бігала: у капцях, спортивному костюмі й куртці друга. Я дуже вдячна йому та його дружині, бо згодом вони передали мені ще один костюм, щоб я мала хоч якийсь змінний одяг.
Організм просто здав. У мене почалася сильна гарячка, температура стрімко зросла, і накотилася неймовірна втома. Вона була настільки важкою, що, хай де я сідала, там і засинала. Могла спати по 16 чи навіть 18 годин на добу.
Тобто вибухи не будили?
Ми перебралися в бункер. Там я нарешті відчула безпеку, бо розуміла, що перебуваю приблизно на рівні метро. Приблизно тиждень я дуже сильно хворіла — це був стан, з яким ти просто нічого не можеш удіяти.
Одним із найважчих днів стало третє березня. Тоді завдали ще одного бомбового удару по ОДА, унаслідок якого загинув мій дуже близький друг. Ти настільки не здатний осягнути того, що відбувається довкола… Пам’ятаю, зайшла моя подруга Настя — вона йшла та плакала. Я запитала, чи знайшли Жука (Володимир «Жук» загинув в ОДА ще першого березня, він був її дуже близьким другом, і я теж знала його). Вона ридала й не могла вимовити ні слова. Потім пройшли хлопці й сказали: «ТТ більше немає» (ТТ — це був позивний мого друга).
Тоді я навіть не зрозуміла, що сталося. Я заплакала лише через дев’ять днів. Просто сиділа, гортала пам’ять у телефоні, натрапила на спільні фото та відео — і тільки тоді мене прорвало. Спершу я навіть думала, що зі мною щось не так: загинув близький друг, а я сиджу й не можу зронити бодай сльозини. Але 12 березня стався якийсь емоційний злам, якого я уже не могла контролювати. Наші медики заспокоювали мене, давали якісь препарати, бо сама я не справлялася.
Це був перший і дуже важкий удар для мене. Проте за весь цей час у мене жодного разу не виникло думки, що я перебуваю не на своєму місці або що мені потрібно кудись тікати.
І ви весь цей час із «Кракеном»?
Так.
Ви починали як волонтерка, і я припускаю, що ця навичка впорядковувати хаос залишилася з вами назавжди. Чи можна сказати, що цього вміння ви набули саме в перші дні повномасштабного вторгнення?
У моєму військовому квитку зазначено, що я в Збройних Силах із першого дня. Костя Немічев уже не раз розповідав, і це не секрет, що тими першими днями наші хлопці — Костя, Чилі та інші — організовувалися разом з офіцерами Головного управління розвідки. Ми стали частиною ГУР і залишалися нею три з половиною роки. Нещодавно з огляду на певні зміни в підрозділі ми, так би мовити, повернулися в сімʼю.
Від самого початку й до сьогодні кожна ситуація чогось навчає. Здавалося б, ти вже все знаєш, але щоразу розумієш: кожен кейс індивідуальний. Те, що було 2022 року, і те, що відбувається нині, — це абсолютно різні речі.
Не можу сказати, що наша патронатна служба з’явилася випадково, але якось само собою. Костя просто сказав: «Катю, тепер це твоя робота». І все. Не було ніяких запитань чи заперечень — мені просто дали номер телефону.
Після обстрілу першого березня ми ні від кого не ховалися. Тоді в ОДА загинули люди, яких ніхто не знав, — до підрозділу приєднувалося багато добровольців, і ми, на жаль, не могли знати всіх поіменно. Звісно, до нас почали звертатися родини з проханням знайти чи підтвердити загибель близьких. Так прийшла одна з матерів і каже: «У мене тут загинув син. Допоможіть поховати». Початок березня у Харкові був часом хаосу. Тіла просто лежали на землі на територіях моргів — це було жахливо.
Й ось, коли прийшла та мама з проханням про допомогу, Костя сказав: «Катю, ось тобі номер телефону. Телефонуй і починай працювати». Саме так і розпочався мій шлях — не хочу називати це кар’єрою — у патронатній службі.
Я хотіла спершу запитати, чи не було вам страшно починати все з нуля і розбудовувати таку масштабну структуру. Проте, як я розумію, у вас просто не було часу про це думати.
Так, я дуже часто запитувала: «Костю, чому саме я?». Знаєте, до війни я панічно боялася навіть проходити повз кладовища. Мама завжди казала мені: «Катю, боятися треба живих, а не мертвих», але для мене це все одно було страхом. І, коли мені сказали, що я опікуватимуся загиблими, це стало неймовірним стресом.
Тепер я, звісно, ставлюся до цього зовсім інакше. Але тоді було дуже страшно. Чи соромно мені нині за те, що я не була присутня на перших похованнях наших військовослужбовців? Так, соромно. Проте я розумію, що до цього треба було дорости. Я організовувала всі процеси, робила все потрібне, але побачити людину в труні було вищим за мої сили: я просто не могла на це дивитися.
Згодом я змінила власне сприйняття цієї ситуації, і моє ставлення стало зовсім іншим.
Патронатна служба — це супровід військових на всіх етапах лікування після поранення, а також підтримка родин, які втратили захисника чи захисницю. А що ще входить до вашої компетенції?
Це також супровід родин безвісти зниклих і підтримка військовополонених, повернутих із полону. Усім цим патронатна служба займається на різних рівнях. Мій шлях розпочався саме із загиблих, і цей напрям у нашому підрозділі ми розбудовуємо й досі. Звісно, в Україні є «Янголи» — це люди, які започаткували всю цю історію. Саме вони стали для нас натхненням. Костя Немічев, як колишній «азовець», добре знав, як усе має працювати, тому найперше, що він зробив, — дав мені номер телефону Гайки та сказав: «Телефонуй».
Гайка — це Олена Толкачова, засновниця і голова патронатної служби, яка тоді називалася ще «Янголи Азову». Тепер я розумію, що телефонувала їй у той самий час, коли Маріуполь перебував в оточенні, але тоді я не до кінця усвідомлювала це. Пам’ятаю, дзвоню і питаю: «Гайко, що мені робити?». А вона відповідає: «Катю, що я можу тобі сказати? Щодо поранених — просто стеж за ними. Пильнуй, щоб у них усе було гаразд. Ти сама все згодом збагнеш, я не можу зараз пояснити, як саме це має відбуватися, — просто будь поруч».
Так усе й почалося. У нашому підрозділі я і досі одна займаюся цим напрямом. Ми чітко розуміли, з кого брати приклад і яким має бути результат. Оскільки ми є частиною «азовського» руху, ми усвідомлювали, як усе функціонуватиме, і знали: за нашими спинами завжди є люди, до яких можна звернутися по допомогу в разі потреби.
Дівчатам із «Янголів» немає рівних у супроводі поранених — вони роблять неймовірні речі. Ми ж зі свого боку зробили величезний внесок у роботу саме з родинами загиблих. Я вважаю, що такого згуртованого сімейного комюніті, як у нас у Харкові, більше ніде немає. Це справжня спільнота: у нас спільні чати, постійне спілкування, підтримка; родини приїжджають до нас із різних куточків на заходи. Наш чат так і називається — «Родина Героїв». Не просто «Родинний», а саме «Родина», бо всі ми тепер — одна сім’я. Я часто жартую: бувають багатодітні мами, а я — «багатомамна» дитина. Тепер у мене дуже багато мам. Я так до них і звертаюся: «мама Олена», «мама Саша»… Для мене всі вони — рідні.
Мені доводилося чути тезу, що якби ТЦК та СП працювали як слід, то потреби в патронатних службах узагалі не виникало б. Як ви ставитеся до такого твердження?
Я вважаю, що це проблема не тільки ТЦК — це загальна велика проблема країни.
Коли ми проходили службу в ГУР, то ховали хлопців власним коштом. Нам допомагали волонтери, завдяки чому ми самостійно забезпечували весь процес. Ми навіть розробили особливий вінок суто для бійців нашого підрозділу. Звісно, ми прийшли до цього не відразу, а із часом. Окремо хочу подякувати хлопцям із ритуального бізнесу, які допомагали мені з перших днів. Вони не брали грошей. Передусім тоді в Харкові фізично майже не було кому працювати, а вони ще й робили все безоплатно. Зрозуміло, що про якусь особливу атрибутику тоді не йшлося — її просто не було в місті. Хто став би везти до Харкова гарні труни на початку вторгнення? Хлопці віддавали нам задарма все, що мали в залишках. Увесь 2022 рік вони допомагали нам із похованнями безплатно. А вже із 2023-го з’явилися меценати, і ми почали організовувати прощання за власний кошт. Це був уже зовсім інший рівень.
ТЦК не можуть зробити більше, ніж їм дозволяє бюджет. У них є чітко визначена сума на одну особу, і вийти за її межі вони не мають права. Але цей поховальний транспорт від комунальних підприємств, який, здається, розсиплеться на ходу, ці жахливі труни… Я вважаю, що за стільки років війни вже можна було б збільшити фінансування і затвердити гідний єдиний зразок труни для воїнів. Не можна ховати хлопця, який віддав життя на війні, з тією самою атрибутикою, що й бабусю, яка померла своєю смертю. Це питання можна й треба вирішувати на рівні держави, але, на жаль, це мало кого цікавить.
Тому ми взяли все у свої руки. Я супроводжувала родини від моменту загибелі героя і до сьогодні. Казала їм: «Якщо є побажання — кажіть, якщо ні — я усе зроблю сама. Просто скажіть, коли вам буде зручно». Я намагалася максимально захистити близьких від бюрократії та клопотів, розуміючи, у якому стресі вони перебувають. Морг, документи, організація — усе було на мені. Ми зустрічалися з рідними вже безпосередньо в день поховання, і я залишалася поруч із ними до кінця.
У ТЦК часто немає тих розуміння і співчуття, які є в нас, адже я служила із цими хлопцями. Я знала багатьох особисто: як вони заходили до мене в кабінет, як ми жартували… А потім я стою і обіймаю їхніх дружин, матерів чи дітей, бо вони втратили їх. Для мене це вже давно не робота й навіть не служба. Це моя місія. Я відчуваю, що маю нести пам’ять про наших загиблих так, щоби про їхній подвиг знав кожен.
Як вивозити цю роботу, не зачерствівши всередині?
Пам’ятаю, у 2023 році мене запитали: «Як ти вивозиш це?». Одна знайома тоді зізналася, що вже не перший рік на антидепресантах. Я ж тоді відповіла, що в мене все гаразд, я ще до цього не дійшла. А тепер, коли я сама пʼю антидепресанти, то розумію: моїй психіці просто потрібен був час, щоб нарешті дозволити собі цю допомогу, бо витримати все це інакше неможливо.
Тепер я можу спокійно сидіти й розповідати про пережите, можу працювати, але варто мені побачити на вулиці машину з написом: «На щиті» — і я просто розплачуся. Це така історія, де ти тримаєшся заради справи, бо знаєш, що мусиш вистояти. А втім, коли знаєш кожну родину, знаєш стільки історій — і світлих, і болісних, — неможливо залишатися байдужою. Ти бачиш ці сльози, цей нестерпний біль…
Часто людям у горі кажуть: «Я розумію тебе». Ні, насправді їх не розуміє ніхто. Навіть я, хоча була поруч, коли вони втратили близьких, і допомагала їх ховати, — я теж не можу до кінця їх зрозуміти. Я відчуваю їхній біль, я глибоко їм співчуваю, але по-справжньому зрозуміти може тільки той, хто пережив таку саму втрату.
Саме тому ми об’єднали їх. Для них життєво важливо просто зустрітися, обійнятися і поділитися своїм болем. Сьогодні в нашому комюніті вже не тільки родини з підрозділів «Кракен» (у нас їх тепер два, тому кажу в множині). До нас приєднуються люди з різних бригад і підрозділів Харкова. Ми раді кожному, адже не ми вибирали кількість тих, хто став на захист країни. Ми готові допомогти всім — бодай тим, щоби просто бути поруч.
Я слухала інтерв’ю з головою патронатної служби «Хартії», і вона теж зазначала, що вони надихалися прикладом «Янголів». Це схоже на ситуацію з хорунжими службами: далеко не кожна бригада сьогодні готова впроваджувати такі зміни. Очевидно, що це частина потрібної модернізації нашого війська. Нині патронатні служби можна перелічити на пальцях. На вашу думку, чи було б правильним створити власну патронатну службу в кожній бригаді?
Сьогодні держава робить великий внесок у розвиток цього напряму — це називається «супровід військовослужбовців та їхніх родин». На державному рівні запровадили норму, згідно з якою у кожній військовій частині має бути така служба. Грубо кажучи — патронатна служба. А проте, якщо спеціально призначеної людини немає, ці обов’язки просто покладають на начальника служби цивільно-військової співпраці (ЦВС).
Іще 2024 року, коли тільки почали впроваджувати ці служби у військових частинах, у Києві відбувалося спеціальне навчання. Мене запросили туди, і я зустріла там величезну кількість людей, які абсолютно не розуміють суті цієї справи. Патронатна служба — це не просто робота, це покликання. Ти маєш діяти не тому, що дістав наказ, а тому, що щиро хочеш допомогти.
Пам’ятаю, зібралися люди віком 40–50+ років, я розповідаю їм про нюанси нашої діяльності, а вони просто кажуть: «Ні, ні, ні». Намагаються мене в чомусь переконати, а я бачу, що вони дивляться на все суто через призму статуту. Але в нашій справі так не буває. Наприклад, дівчата, які нині у 125 бригаді (вони перейшли туди з «Маґури»), свого часу організували суперкласну службу. Вони прагнули зробити все можливе для своїх хлопців, але командування просто не давало їм розвиватися. Як наслідок, вони пішли звідти всім складом.
Я переконана: створювати патронатну службу для галочки немає сенсу. Людина, на яку просто покладуть ці обов’язки, обмежиться лише написанням звітів. Користі від цього нуль. Справжня служба працює тоді, коли людина розуміє, для чого вона це робить. По-перше, заради поранених, щоб вони швидше відновлювалися. По-друге, заради загиблих. По-третє, заради зниклих безвісти й полонених. Усі ці люди зробили неймовірний внесок у те, щоб ми сьогодні могли жити своїм життям. Це треба усвідомлювати.
Якщо ти робиш це тільки для звіту перед командиром частини — у цьому немає жодного сенсу. Якщо на п’ятий рік повномасштабної війни, коли вся країна в цьому вогні, люди самі не відчули потреби допомагати, то змусити їх можна, але ефективності від такого примусу не буде.
Які запитання у вашій роботі ви вважаєте найбільш недоречними чи навіть безглуздими? Із чим вам доводиться стикатися найчастіше?
Найперше — це запитання, чи було мені страшно. Не знаю, чи можна назвати його безглуздим, але, як на мене, страшно було абсолютно всім. По-перше, ти ніколи не знаєш, що станеться наступної миті. По-друге, ти опиняєшся в обставинах, з якими ніколи раніше не стикався.
Я навіть не можу згадати якихось специфічно «тупих» запитань, бо моє цивільне коло спілкування дуже вузьке — це найближчі друзі, з якими я разом уже понад десять років. Вони зайвого не питають. А коли мені доводилося знайомитись із кимось новим, я просто казала, що працюю майстринею манікюру. Я не бачила сенсу розповідати, чим займаюся насправді. Особливо якщо це був якийсь цивільний чоловік: версія про манікюр знімала всі питання. Ну що він запитає? Скільки нігтів я сьогодні спиляла? Таке «прикриття» допомагало мені оберігати свою роботу від зайвої цікавості. До того ж ми тоді служили в ГУР, були трохи «зашифровані», тому легенда про майстриню манікюру була дуже доречною. Ті ж, хто знав про мою справжню діяльність, нічого не питали — вони й так усе розуміли.
Але мені назавжди закарбувалися у пам’яті слова командирів рот, з якими ми перетиналися на похованнях. Вони казали: «Катю, реально, простіше піти штурмувати посадку, ніж робити те, що робиш ти. Я ніколи не зміг би цим займатися». Щонайменше два командири говорили мені це в очі (один із них, на жаль, уже загинув).
Я не обирала цієї долі. Ця діяльність сама обрала мене. А щодо запитань… мабуть, я просто навчилася вчасно вибудовувати дистанцію.
Якщо все ж таки повернутися не до мотивації чи того, що допомагає триматися (ви вже згадували про антидепресанти), а до самого сенсу… Є ж якась річ, нехай навіть трохи патетична, до якої ви подумки повертаєтеся, коли пояснюєте собі чому й навіщо. Як ви формулюєте це для себе?
«Мене тримає колектив. Ми прийшли сюди великою командою, і ми й далі тримаємося одне за одного. Я безмежно вдячна хлопцям і розумію: поки все це не закінчиться, я не покину їх. Не уявляю, які мають скластися обставини, щоб я пішла зі служби, — я просто не зможу цього зробити.
У мене неймовірне керівництво. Костя — це людина, поруч із якою я відчуваю, що в житті немає нерозв’язуваних проблем. Якщо щось станеться, я завжди можу зателефонувати йому та бути впевненою: мене підтримають і допоможуть. У мене чудове оточення на роботі, і це дає сили.
Проте одного разу в мене стався дуже сильний нервовий зрив. Це був перший тривожний дзвінок, після якого я почала пити антидепресанти. Сталася неконтрольована істерика: я почала плакати й не могла зупинитися чотири години поспіль. Психіатр згодом пояснив це тотальним виснаженням, що накопичувалося роками. Просто спрацював якийсь тригер, і психіка не витримала.
Я прийшла до Кості, просто сіла поруч. Ми знайомі ще із 2015 року, тому я можу звернутися до нього в будь-якому питанні. Й ось я сиджу та просто плачу. Кажу: «Костю, я не розумію, що зі мною. Я не знаю, що робити». Мене дуже рідко бачили в сльозах (якщо це не поховання), тому він збентежився: «Що робити?». Я відповіла, що не знаю. Тоді він просто сказав: «Іди відпочинь. Побудь наодинці. Тобі треба набратися сил».
Коли відчуваєш таку підтримку, ти ніколи не відмовишся надати її іншим. Костя як керівник розраховує на нас. Ми — його обличчя та обличчя всього командування. Ми почуваємо величезну відповідальність за свою роботу. Він не просто дає наказ і йде — він контролює усі процеси, він залучений усередину. І ти не можеш просто сказати: «Я тут п’ятий рік, я утомилася, шукайте іншу».
Хоча під час того зриву в мене були думки покинути все. Я казала, що не вивожу, що не можу дати собі раду, то як я допоможу іншим? Але те, що керівник відчув мій стан і дав час на перепочинок, урятувало мене. Якби він сказав: «Мені байдуже. Іди працюй», я просто згоріла б ущент. Я повернулася через два тижні з новими силами.
Той день став моїм останнім днем без медикаментозної підтримки. Треба просто визнати: мозок — це такий самий орган, як і всі інші. Він теж може хворіти, і його теж треба лікувати.
Те, чим ви займаєтеся, навряд чи втратить актуальність, навіть після того як війна відгримить. Роботи не поменшає, адже збереження пам’яті та супровід родин — це місія, яка може тривати все життя. Чи бачите ви себе у якійсь іншій сфері після нашої перемоги?
Я поки не знаю, чим зароблятиму на життя, але ми вже створили громадську організацію і працюємо в цій площині. Сказала собі тільки одне: щойно все закінчиться, я одразу поїду в ліс на два-три тижні. Без телефонів, без зв’язку, щоб мене взагалі ніхто не чіпав.
Нині працювати важко, особливо в Харкові. Через постійну загрозу обстрілів страшно збирати велику кількість людей на заходи з ушанування. Коли ми організовували автопробіг 24 лютого, я неймовірно переживала. Страшно все: ти ніколи не знаєш, коли почнеться обстріл і чи прилетить у місце збору. Але після війни я робитиму вдесятеро більше, ніж сьогодні. Тоді я знатиму, що це безпечно — не для мене, а для людей, яких я збираю.
Пам’ять про наших хлопців має бути з нами завжди. Сьогодні я займаюся створенням мерчу — це був мій ідефікс. Хочу зробити речі, які нагадували б про наших загиблих не як про черговий хрест на кладовищі через п’ять чи десять років. Дизайнер уже розробляє цей проєкт. Я хочу, щоб пам’ять про них була живою і залишалася з людьми.
Хай як це звучить, але кладовище стало для мене місцем сили. У моменти, коли мені дуже погано, я можу просто приїхати туди й посидіти в машині. Мені здається, ніде немає стільки сили, скільки там. Я можу поплакати, підійти до когось і «поговорити», бо там лежать люди, яких я знала особисто.
Тому варіант «війна закінчилася, і я поїхала в умовну Польщу» — це не про мене. Я залишаюся.
Я не знаю, чи це взагалі доречно питати, але все ж таки: чи є у вас якась післяпереможна мрія?
Я не знаю, чи можна це назвати мрією… Якби йшлося про неможливе, я хотіла б лише одного: щоб усі загиблі повернулися до життя.
Я навіть не намагаюся уявити день перемоги. Для мене цього поняття у звичному розумінні немає. Те, як нас учили сприймати дев’яте травня святом, не працює для мене. Я не знаю, чим і як закінчаться бойові дії: чи ми зупинимося на нинішній лінії, чи відсунемо ворога до кордонів… Але це ніколи не відчуватиметься тріумфом, бо ми втратили занадто багато. Не тільки людей — ми втратили здоров’я цілого покоління, спокій, цілі світи.
Тому моя мрія не післяпереможна, вона актуальна вже від сьогодні: я хочу, щоб діти, які нині підростають, розуміли цінність наших ветеранів і пам’ять про загиблих.
Нещодавно мій друг, який утратив ногу, розповів історію. Це була для нього дуже важка втрата. Він ішов Києвом, а назустріч — бабуся з маленькою дівчинкою. Дитина почала цікавитися, показувати пальцем (у нього висока ампутація), а бабуся замість пояснити: «Підійди та подякуй — цей дядько воював за нас» — почала смикати дитину зі словами: «Не підходь, відійди від нього!».
Це ненормально. Я хочу, щоби хлопці з протезами, інвалідністю, утраченим зором чи кінцівками не були тими, від кого сахаються. Я не кажу про поклоніння, я кажу про глибоку суспільну шану. І це не просто про слова: «Молодці, пацани». Почнімо з елементарного: хоча б перестаньмо займати паркувальні місця для людей з інвалідністю.
Хочеться, щоб у нашої нації прокинулася свідомість. Це не щось матеріальне, це те, над чим держава має працювати на найвищому рівні. Ні я, ні ви самотужки докорінно не змінимо цього. А втім, якщо держава зробить це своїм пріоритетом, це й буде наша найбільша внутрішня перемога: перемога над власними упередженнями та байдужістю. Це було б справді важливо.
Слухайте інтерв’ю повністю в програмі “Вона.Війна” на Радіо “Накипіло”.
Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»
