Воюючи за своє майбутнє, Україна вчиться пам’ятати своє минуле. Ми домовляємося про те, як говоримо про наші втрати та як ушановуємо полеглих, які наративи закладаємо в культуру пам’яті для наступних поколінь.
Нині суспільство фактично опинилося між двома моделями пам’яті. Одна — совєцька: із чорним гранітом, масивними формами, монументами, що возвеличують режим, культом скорботи та знеособленням людини. Інша — європейська: із сакральністю форм та елементів, світлим каменем, де в центрі пам’ять про конкретну людину, її ім’я, гідність і сенс цієї жертви. Водночас ми досі не маємо великої фахової розмови про те, що для нас означає могила Невідомого воїна, якою вона буде й чи готове суспільство до таких рішень сьогодні, коли біль надто гострий.
Для графічної дизайнерки та дослідниці військової некрополістики Дарці Веретюк цей монумент про серце держави — місце, де формується національна пам’ять і розуміння того, ким були полеглі та за що вони загинули. Це світова практика, притаманна багатьом країнам, які зазнали воєн ХХ століття і виробили власні форми меморіалізації полеглих безіменних воїнів.
Тож у цьому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» поговорили про зміст і форму монумента Невідомому воїнові; чому цей пам’ятник має бути центральною точкою, навколо якої побудують усю комеморативну систему країни; і чи готова Україна до головного меморіалу війни — не тільки архітектурно, але й психологічно, політично та культурно.
Розповідає Дарця Веретюк:
Передусім варто дослідити як історичний досвід нашої держави, так і підходи інших країн та цивілізацій минулих епох. Важливо зрозуміти, як саме вони ставилися до цього питання, як ішли до створення концепції могили Невідомого вояка та як формували її. Тільки тоді, залежно від глибини нашого занурення у тему, ми зможемо якісно визначити, де, коли та яку саме форму має посісти цей меморіал; буде це власне могила, сквер Невідомого вояка чи, можливо, культово-релігійна споруда, присвячена жертвам війни та полеглим захисникам.
Це надзвичайно складне питання. Могила Невідомого вояка — це історія не про те, що в нас є невпізнані (Ред. — неідентифіковані) тіла та їм просто потрібно встановити монумент. У світовій, зокрема західній, цивілізації це глибоко символічна річ. Це головний монумент країни, який уособлює значно більше, ніж пам’ять про невстановлених бійців.
Це головне місце сили, серце країни, крізь призму якого вона осмислює власну ідентичність. Перебуваючи тут, кожен громадянин має замислитися і відповісти собі: хто він, що зробив для своєї батьківщини та який його особистий внесок у те, щоб ця держава існувала. Цей меморіал і про невпізнаних, і про впізнаних, і про абсолютно всіх, хто воював і дожив до старості, хто віддав життя за країну на полі бою — про всіх, завдяки кому вона існує. Тобто йдеться не про сам факт неможливості ідентифікувати полеглих, а про розгалужену символічну систему та її центральну точку.
Який закордонний досвід меморіалізації найбільш прикладний для України й що саме ми могли б запозичити? Які традиції ушанування невідомих солдатів ми вже мали? Де зазвичай розташовували такі могили та які сенси й наративи вони несли в собі?
Майже кожна цивілізована країна та сформована нація світу має свою могилу Невідомого вояка. Історично можна виділити дві основні хвилі створення цих символічних меморіалів. Перша хвиля піднялася після завершення Першої світової війни у Великій Британії, Франції та Бельгії — країнах співдружності, які припинили бойові дії 11 листопада 1918 року. Уже за рік, до річниці перемир’я, вони встановили монументи, що символізували початок нової епохи й означали, що відтепер настав мир. Ці пам’ятники мали стати головним нагадуванням про те, яку ціну люди віддали за це затишшя, і втілювати гасло «ніколи знову» — надію, яка, на жаль, так і не справдилася.
Друга хвиля охопила вже совєцький простір після Другої світової війни, і тут меморіали виконували швидше утилітарну та пропагандистську функцію. Прикметно, що першу таку могилу на теренах ссср встановили саме в Україні, у Києві 1957 року. Проте свого апогею ця хвиля сягнула в середині 1970-х, приуроченої до святкування 30-річчя перемоги, коли в совєцькому союзі почало зароджуватися так зване побєдобєсіє, яке згодом активно підхопила й сучасна росія. Оскільки безпосередні учасники війни вже відходили або були похилого віку, владі потрібно було тримати в ідеологічному тонусі нові покоління, які не бачили страхіть фронту. Меморіали стали інструментом навіювання міту про «величний та непорушний союз» і нагадуванням, чому різні народи мають утримуватися у межах єдиної совєцької імперії.
На відміну від совєцького, західний підхід завжди передбачає один центральний монумент на всю державу, своєрідне серце країни, де відбуваються найзнаковіші церемонії та відзначення головних державних свят. Крім того, західна традиція прагне зберегти індивідуальну історію і біографію кожного полеглого. Навіть якщо воїни залишаються невпізнаними, їх ховають в осібних могилах, маркуючи унікальність кожного життя. Совєцька ж ідеологічна система ніколи не зважала на цінність окремої людини. Захисників масово ховали в братських могилах, а головним завданням було поставити чергового стандартного «Альошу» мало не в кожному селі. Те, хто саме лежить у тій землі, уважали вторинним. У підсумку ми бачимо два абсолютно протилежні світогляди: західний підхід базується на повазі й цінності конкретного людського життя, тоді як совєцький глорифікує армію як знеособлену масу, де людина — лише гвинтик системи.
Маючи перед очима цей історичний досвід, ми мусимо випрацьовувати власний, унікальний український підхід. Що ми маємо в нашому комеморативному арсеналі прямо зараз і як розв’язуємо проблему совєцького спадку, зокрема тих безликих «Альош», які в деяких селах досі залишаються стояти?
Надзвичайно складно вирішити, що робити з братськими могилами. Коли ми говоримо про Другу світову війну, маємо чітко усвідомлювати й пам’ятати: нацизм подолано, зокрема, совєцьким союзом, але величезною мірою — саме руками українців. Сьогодні ми абсолютно виправдано й на всі сто відсотків негативно сприймаємо совєцький союз, адже це була жахлива репресивна тоталітарна система. Проте ця тема залишається хворобливою і заплутаною, бо ми досі уникаємо її публічного проговорення, ніби соромлячись визнати, що перемогу над нацизмом здобували й наші предки.
У тих братських могилах лежать наші дідусі й бабусі, прадідусі й прабабусі. Тому твердження, ніби все це потрібно просто вивезти подалі й забути, некоректне. Перебуваючи у складі Червоної армії, кожен мав свою мотивацію, як і в будь-якій війні, але базово люди йшли боротися проти нацистського поневолення. Те, що ця перемога зрештою принесла нам іншу тиранію — не ліпшу й не гіршу за нацизм — і призвела до того, що ми сьогодні називаємо рашизмом, — це вже інша трагічна сторінка історії.
Львів, Тернопіль і низка інших міст уже пішли шляхом ексгумації братських могил і перенесення совєцьких монументів, щоб на центральних некрополях ушановувати питомо українських героїв. Ідеться про воїнів, чий чин беззаперечний для нашої ідентичності: УПА, ОУН, УНР чи Українських січових стрільців. Переносячи братські могили червоноармійців, ми ніби частково нівелюємо внесок тих українців, які воювали в одностроях совєцької армії. Водночас ми свідомо йдемо на цей важкий компроміс із власною совістю і робимо цей непростий ментальний вибір, щоб нарешті належно маркувати свій простір і віддати шану суто українському війську.
Головна мета тут — прибрати ці об’єкти із центрального публічного простору, змістити їх із фокуса суспільної уваги?
Саме так, адже цей символ за своєю суттю залишається совєцьким, хоч якими мотивами керувалися тоді люди. Як незалежна держава, а не частина совєцького союзу, ми більше не можемо дозволити собі орієнтуватися на тоталітарну символіку й залишати її у центрі нашого суспільного життя.
Могила Невідомого вояка російсько-української війни не може з’явитися на цьому ж місці, хоч яким зручним чи звичним це здавалося?
Не може. Особливо зважаючи на те, що ми прагнемо відійти від постсовєцьких практик і не збираємося тиражувати могили Невідомого вояка в кожному населеному пункті, де раніше стояли совєцькі пам’ятники. Очевидно, що єдино правильне й доцільне рішення — створення нової могили Невідомого вояка в самому серці нашої країни, на її головному, чільному місці.
Чи розглядають уже сьогодні конкретні локації для такого меморіалу? Чи, можливо, нам варто дочекатися завершення бойових дій?
Найпоширенішою версією на Банковій і загалом у владних кабінетах є облаштування могили Невідомого вояка як одного з монументів на території Національного військового меморіального кладовища. Я ж бачу в такому рішенні кілька дуже ризикованих нюансів, які для мене концептуально й принципово неприйнятні. Передусім варто визнати: було б чудово, якби НВМК розташовувалося ближче до Києва, наприклад у Биківні, на тій локації, яку планували початково, іще до карколомного рішення змінити вектор на Мархалівку. Якби кладовище було ближчим до центру й логістично доступнішим, тоді могила Невідомого вояка справді мала б постати саме там.
Найвідоміший приклад такої моделі — американська могила Невідомого солдата у Вашингтоні. Там Арлінгтонський цвинтар розташований у пішій доступності від Білого дому, приблизно за п’ять кілометрів, і туди веде алея з головними монументами держави. Тобто ти йдеш від Білого дому повз визначні пам’ятки країни й зрештою потрапляєш на головне військове кладовище, у центрі якого бачиш могилу Невідомого вояка.
У нашому ж випадку все інакше. По-перше, про жодну пішу доступність не йдеться. По-друге, до самого проєкту НВМК наразі залишається безліч запитань, щоб зараз не перелічувати всіх його проблемних аспектів. Крім того, влада позиціонує цей об’єкт просто як один із монументів у секторі, де поховано невпізнаних бійців, тоді як поруч будуть інші сектори з ідентифікованими героями. Але ж ми від самого початку наголошували на тому, що могила Невідомого вояка — це головний символ усієї країни, її серце, а не просто один із багатьох пам’ятників на одному із цвинтарів.
Чи має бути на кожному військовому цвинтарі в громадах, зокрема у великих обласних центрах, своя могила Невідомого вояка як обов’язкова частина загальної меморіальної інфраструктури?
Я маю особисту втрату, а також, на жаль, дуже багатьох друзів, добрих знайомих і товаришів, які теж утратили своїх близьких. Таке референтне коло сформувалося у мене ще із 2014 року. Коли ми говоримо про тих, хто досі не зміг повернути й поховати тіло своєї близької людини, або про ситуації, коли тіла є, але вони залишаються невпізнаними, то йдеться про дві важливі речі. З одного боку, кожен полеглий має знайти свій гідний спочинок. З іншого — родини та сім’ї мусять мати простір, куди вони можуть прийти, навіть якщо провести безпосереднє поховання наразі ще не вдалося. Адже відвідування такого місця стає частиною щоденних ритуалів, які бодай трохи заспокоюють, утишують тривожність, тугу та глибоку скорботу.
Ці ритуали дають можливість бодай поставити крапку, адже без них люди роками перебувають у надважкому, підвішеному стані.
У Тернополі є родини, які вже понад чотири роки, від самого початку повномасштабного вторгнення, щодня приходять на могили своїх близьких і проводять там по кілька годин. Сторонній людині така щоденна поведінка може здатися чимось дивним чи навіть лячним. Мовляв, навіщо стільки сидіти на цвинтарі, треба ж мати якийсь глузд. Проте насправді це абсолютно природний побутовий ритуал. Попри всі глибокі сенси, які кожен укладає, це насамперед щоденна звичка, яка втишує біль. Родини, які не мають можливості поховати свого захисника, часом кажуть мені: «Дарцю, я заздрю тобі, бо ти принаймні маєш куди прийти». І я чудово розумію тобі їх, але не знаю, що їм відповісти.
Як ми намагалися розв’язати це питання у Тернополі? Коли навесні 2023 року проєкт меморіального військового сектора лише розробляли, а восени того самого року вже втілювали, ми закладали ідею, що центром головної стели стане постать Архістратига Михаїла. Проте не у вигляді скорботного ангела, як це зазвичай буває на кладовищах, а за мотивами відомого малюнка Юрка Журавля — одного з перших шевронів Майдану. Там Архістратига зображено з піднятим над головою мечем, який він тримає обома руками, та з розпростертими догори крилами. Самим своїм силуетом цей монумент нагадує Тризуб. Він не про скорботу, а про готовність до бою і помсту за полеглих, нагадуючи водночас, що наша війна триває ще із 2014 року.
Коли ми замислилися, куди ж прийти родинам, які не змогли поховати своїх рідних, то допрацювали цю концепцію. Ми вирішили, що біля ніг Архістратига зʼявиться символічне поховання. Постать полеглого під ним можна вкрити кам’яним плащем чи покривалом. За принципом відомих барокових скульптур Берніні, де тканина в мармурі на вигляд як справжня. Ми не бачимо рис обличчя, воїн залишається невідомим, ми лише вгадуємо під цим покривом обриси людського тіла. Фактично це міг би бути плащ самого Архістратига, який спускається і пригортає полеглого. У такий спосіб ми не створюємо класичної могили Невідомого вояка як окремий монумент, адже це локальний військовий сектор, але під покровом головного монумента з’являється символічне тіло без конкретного імені. Звісно, це тільки один із варіантів. Ми також розглядали ідею створення окремого скверу чи особливого місця пам’яті, куди могли б прийти всі, чиї близькі зникли безвісти.
З огляду на величезну кількість таких сімей я переконана, що схожі місця пам’яті вже зовсім скоро почнуть з’являтися у громадах через суспільний запит від родин загиблих і зниклих безвісти. І місцевій владі доведеться на це реагувати. Очевидно, що системного стратегічного мислення навколо цієї проблеми поки бракує. Немає ні чіткого уявлення, який вигляд це повинно мати, ні фахівців, які могли б фахово займатися цим питанням.
У що в підсумку може вилитися така безсистемність і які альтернативні рішення можна запропонувати? Які ще формати можуть бути життєздатними та як правильно реалізувати цю концепцію на практиці?
У що саме виливається відсутність системного підходу, ми вже кілька років спостерігаємо на головних алеях наших міст. Окрім того, що банери із часом вицвітають, під впливом негоди втрачають належний вигляд і потребують постійної заміни, постає значно серйозніша проблема. Поруч із портретами полеглих на вулицях масово з’являються алеї зі зниклими безвісти. Це створює пряму безпекову загрозу для цих військовослужбовців. Зазвичай на таких плакатах розміщують повну інформацію: фотографію, прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, дату зникнення і номер бригади. Усі ми чудово розуміємо, чому не можна цього робити. Про це знято безліч роз’яснювальних відео, і наголошувати на очевидному ніби навіть ніяково. Проте ця помилка досі залишається поширеною практикою майже в усіх містах України.
Найкращий приклад меморіалізації зниклих безвісти, який мені доводилося бачити, реалізували в Ірпені. Це фасадна стіна ветеран-хабу, оздоблена стилізованими металевими жетонами, пропорційно збільшеними в кілька разів, приблизно до 15–20 сантиметрів, наче невеликі меморіальні таблички. На такому жетоні немає персональних даних чи інформації про підрозділ, яка могла б зашкодити людині, якщо вона, до прикладу, перебуває у полоні. Замість цього там викарбовано або домашнє, тепле ім’я, або позивний. У цю концепцію закладено надзвичайно сильний сенс: якщо захисник повертається з полону живим, він сам знімає свій жетон зі стіни, щоб цих знаків невизначеності ставало менше. На мою думку, наразі це найякісніше та найемпатичніше рішення для ушанування зниклих безвісти.
Є й інші гідні варіанти, зокрема у Львові. Якщо командування офіційно затвердило статус «зниклий безвісти», але родина й побратими точно знають, що боєць поліг, це питання вирішують через створення стіни пам’яті на цвинтарі. Цей елемент від самого початку вписують у концепцію проєкту. Навіть за відсутності тіла для поховання ім’я героя обов’язково фіксують. Зокрема, у проєкті меморіалу на Марсовому полі передбачено стіну, яка міститиме перелік усіх імен полеглих.
Сьогодні ми гостро відчуваємо брак фахівців і готових напрацьованих практик. У нас просто немає людей, які вміли б працювати з такими масштабами, адже Україна ще не переживала настільки страшної війни у своїй новітній історії. Коли ж масштабні бойові дії відбувалися у минулому столітті, ми перебували в складі совєцького союзу й були позбавлені власного голосу в політиці пам’яті. Усі директиви централізовано й вертикально спускалися з москви.
Саме тому нині критично важливо, щоб люди, які координують цей процес і мають адміністративний ресурс, інструменти та важелі впливу, відповідали двом ключовим критеріям. Це прозвучить жорстко, але така реальність. По-перше, людина повинна мати досвід особистої утрати, щоб на глибинному емоційному рівні розуміти, із чим саме вона працює. По-друге, вона обов’язково має володіти критичним мисленням, знаннями технічних нюансів, розумінням матеріалів, а також художнім і просторовим баченням. Ідеально, якщо така людина має мистецьку освіту, є архітектором або мистецтвознавцем. Вона повинна мати спроможність не тільки проживати власну травму й перебувати в скорботі, керуючись принципом «я знаю краще, бо в мене загинула рідна людина», але й уміти конструктивно й професіонально працювати із цією надскладною темою.
Це може бути група людей, але вони повинні бути фахівцями в галузі, а не просто емоційно проживати втрату.
Чи готують в Україні таких фахівців і чи є системна програма їхнього навчання? Чи це переважно люди, які до повномасштабного вторгнення або навіть до 2014 року займалися абсолютно іншою діяльністю, але через потужний суспільний запит та особисті обставини прийшли в цю сферу, як це свого часу сталося і з тобою?
Я бачу саме другий варіант. Щоб розібратися у цьому питанні, потрібно зважити на роботу структурних підрозділів на всіх рівнях влади, адже всіх їх залучено в процеси меморіалізації. Проте в нас немає умовної Академії високих мистецтв чи тяглої школи скульптури, які забезпечували б фахові фільтри. Ми маємо справу з іншою реальністю: щойно виросло нове покоління освічених митців, як почалася велика війна, і багатьох із них ми, на жаль, утратили на фронті. Тієї історичної тяглості й досвіду архітектурних бюро із сотнями років історії, які є у Західній Європі чи США, в Україні немає. Цю спадковість росіяни винищували в нас систематично, століття за століттям.
Водночас держслужбовці на різних рівнях влади рідко переймаються якістю комеморації. І річ навіть не в тому, що вони свідомо не хочуть зробити добре. По-перше, вони просто не мають художнього смаку, просторової візії чи розуміння концептуального мистецтва. По-друге, державна система в Україні надміру бюрократизована й неповоротка.
Саме тому фахівцям, які мають досвід у мистецькій сфері й здатні професіонально працювати з архітектурою і меморіалами, набагато простіше втілювати проєкти через громадський сектор чи приватні ініціативи. Добре, якщо керівництво міста, області чи держави зрештою прислухається до експертів і реалізує запропоноване. Але говорити про наявність системного державного підходу, на жаль, наразі не доводиться.
Створюється враження, що ми вперлися у стіну: ми бачимо проблему, але інструкції, що саме робити далі, наразі не маємо. Проте діяти все одно доведеться. Якщо запит на створення таких місць почнуть масово втілювати люди без належної експертизи, ми отримаємо ті самі хаотичні банерні алеї, просто в іншій формі. Як ми можемо убезпечити громади та країну загалом від такої безсистемності й естетичного хаосу?
Немає чарівної формули, яка в наших обставинах під час виснажливої повномасштабної війни, що триває вже пʼятий рік, допомогла б умить розв’язати всі проблеми одним махом. Немає рішення, яке позбавило б нас бюрократії, залучило б до роботи суто фахівців і водночас одразу дістало стовідсоткове схвалення від родин полеглих у стилі: «Так, це чудово, робіть саме так».
Це та категорія людей, з якими сьогодні найважче досягти компромісу, але їхню думку ми зобов’язані враховувати насамперед.
Ми не можемо діяти відірвано від реальності й заявити, що нам байдуже до прагнень родин, і ми робитимемо тільки так, як уважаємо за правильне й естетичне. Навіть якщо поведінка сімей здається абсолютно неконструктивною, а їхні аргументи — позбавленими логіки, ми все одно зобов’язані зважати на них, адже це люди, які переживають невимовну втрату, хоч як вони її інтерпретують.
На мою думку, потенційним, якісним та адекватним запобіжником проти хаотичної меморіалізації, яку ми сьогодні повсюдно спостерігаємо по всій країні, могло б стати створення постійно робочої комісії національного рівня. До її складу мають увійти авторитетні художники, скульптори, архітектори, матеріалознавці, військові історики, геральдисти і, звичайно ж, ветерани. Адже вибір матеріалів для монументів — окрема складна тема. Цей пул експертів повинен мати беззаперечний авторитет в очах усього українського суспільства. Крім того, така комісія має бути повністю незалежною від політичної кон’юнктури, кадрових перестановок у владі чи виборчих циклів.
Адже ключовим фактором неякісної комеморації є те, що влада насамперед зважає на майбутні вибори й прагне догодити виборцям, щоб отримати голоси. Чиновники просто підігрують запитам більшості. Водночас пересічні громадяни не мають профільної освіти чи концептуального мистецького бачення. Те, що совєцький союз насаджував нам десятиліттями, глибоко вкорінилося і стало звичним. Усі ці чорні плити з габро та гравійовані портрети за три покоління нормалізувалися у суспільній свідомості, а за такий час можна перетворити на норму будь-який жах. Совєцька система успішно зробила це.
Сьогодні цей похмурий, надмірний стиль, своєрідний «скорботний пшонка-стайл» на наших цвинтарях став для багатьох зоною комфорту за принципом «усі так роблять, і я так зроблю», бо це звично для ока. Через це будь-яку якісну альтернативу, хоч яку сенсовну, світлу, чисту та сповнену справжньої пошани, сприймають як ворожу спробу вивести їх із цієї зони комфорту. Для представників влади ламати таку парадигму — це свідомо ставити себе під удар і в електоральному сенсі просто-таки перекривати собі кисень.
До того ж на всіх рівнях влади.
Це стосується абсолютно всіх рівнів: і державного, й обласного, і міського. Змінити ситуацію означає піти всупереч волі громади, яка вже звикла саме до такої форми комеморації: похмурого, гнітючого та винятково скорботного простору. Це справді стало новою нормою, і, щоби зламати її, політикові доведеться буквально спиляти гілку, на якій він сидить.
Саме тому, як я уже наголошувала, експертна комісія має бути постійно робочою і незалежною. Її можна створити, наприклад, на базі Національної спілки архітекторів України або на базі профільного науково-дослідного інституту чи конкретного провідного університету.
І тоді всі проєкти, які пропонують у тій чи тій громаді, потрібно обов’язково пропускати через фільтр цієї експертної комісії? Тільки за такої умови можемо зрештою змінити парадигму й переконати суспільство, що совєцька естетика нам чужа.
Саме такий шлях дав би змогу зняти колосальний тиск із місцевих та міських адміністрацій. Проте це все одно не усуває клінчу на рівні центральної влади. Для упровадження такої моделі потрібна виняткова політична воля — готовність піти на цей крок і відкрито сказати суспільству: відтепер рішення ухвалюють ці фахівці, і всі ми підпорядковуємося їхньому експертному висновку.
У випадку з Пантеоном у Тернополі ти насправді виконала колосальну роботу та своєю наполегливістю і великою працею пробила ту саму стіну, про яку ми згадували. Тепер цей приклад на державному рівні сприймають як один із небагатьох успішних кейсів, які ми маємо сьогодні, і прагнуть його повторити. У Тернополі монумент Невідомому воякові поки що залишається на папері, а самої скульптури ще не створено?
Цей головний меморіал з Архістратигом створять тільки тоді, коли сектор заповниться повністю і на всіх похованнях зведуть уніфіковані надгробки. Адже саме це ключовий і безумовний пріоритет. Не можна змушувати родину понад рік чекати на облаштування могили, поки там стоїть лише тимчасовий дерев’яний хрест.
До того ж це наша національна традиція: ми обов’язково чекаємо рік.
Будь-яке моє рішення щодо того чи того цвинтаря, меморіалу або монумента завжди базується на широкому опитуванні людей: я прагну почути якомога більше думок. Наголошую: я не дипломована фахівчиня у цій галузі, а просто безпосередньо працюю із цією темою останні чотири роки. У мене немає освіти скульпторки, але досвід роботи з візуальними системами, розробленням концепцій і брендбуків дав мені міцне підґрунтя для розуміння візуального ряду та архітектурних структур. Водночас я не дозволяю собі авторитетно називатися експерткою з меморіалізації, завжди позиціоную себе дослідницею військової некрополістики.
Щодо тимчасових дерев’яних намогильних споруд, то я спеціально спілкувалася зі священниками, щоб з’ясувати, чи є якась канонічна заборона на встановлення постійного пам’ятника до року часу. Можливо, це пов’язано з якимось культовим, ритуальним чи церемоніальним моментом? Як виявилося, ні, ніяких релігійних заборон немає, монумент можна зводити хоч наступного дня після поховання. Отже, ця традиція суто практична: земля після поховання має природно осісти.
Водночас це чекання має глибоке сенсове значення — не релігійне, а суто психологічне, людське. Це своєрідна трудова терапія. Родина отримує умовну клумбу, де можна посадити квіти, кам’яні троянди, незабудки чи барвінок. Така щоденна чи щотижнева взаємодія з місцем останнього спочинку найріднішої людини буквально заземляє. Ці руки в землі, догляд за корінцями — усе це повертає до життя і дає фізичну точку контакту з реальністю. І це насправді дуже правильне й помічне для проживання гострої фази горя.
Що для тебе означає могила Невідомого солдата російсько-української війни? Якою вона мала б бути та які головні сенси повинна транслювати?
Це має бути чільне, найвизначніше місце. Локація у межах пішої доступності для кожного. Я знаю, що для Національного військового меморіального кладовища передбачено шатли, на утримання яких закладено мільйонні бюджети, навіть якщо вони їздитимуть порожніми. Але могила Невідомого солдата повинна розташовуватися у столиці так, щоб до неї міг легко дійти пішки будь-хто.
Я дуже хотіла б, щоб могила Невідомого воїна була серед інших бійців — і відомих, і невідомих — серед усіх, хто свідомо пожертвував собою заради того, щоб наша країна взагалі існувала. Проте, на жаль, передумов для створення такого єдиного великого простору в центрі Києва наразі немає. Тому, очевидно, це має бути знакове міське середовище, де вже зосереджено безліч сенсів нашої історії та де завжди є великий потік людей.
Оскільки я не фахова історикиня, то не можу вказати конкретну локацію. Але я переконана, що це має бути надважливе, сакральне місце, куди прагнутиме й зможе прийти кожен.
І що відчути?
Це місце має спонукати кожного зупинитися і замислитися: навіщо й заради чого він живе? Яким є його особистий внесок у те, що ця держава взагалі існує, що вона залишається незалежною, а головне — якою ціною цю незалежність виборено.
Слухайте інтерв’ю повністю в програмі “Меморіалізація війни” на Радіо “Накипіло”.
Роботу над подкастом підтримав Documenting Ukraine — проєкт Інституту гуманітарних наук (Institute for Human Sciences, IWM) у Відні.
