У День пам’яті Героїв Небесної Сотні в етері Радіо «Накипіло» донька загиблого на фронті євромайданівця Геннадія Ковшика Юлія Фіданян згадувала події лютого 2014 року, учасницею яких вона була разом із батьком, а також про його шлях до війська та трагічну загибель під час російсько-української війни.
Ваш батько завжди на Євромайдан приїжджав на велосипеді, а ви теж на велосипеді приїжджали?
Так, іноді на велосипеді, іноді — на метро. Але тата всі запам’ятали як людину на велосипеді з прапором. Усі наші патріотичні спільноти в Харкові саме таким його згадують. Тато майже не пропускав акції протесту. Для нього це було дуже важливо. Для нього було важливо говорити, виходити, не боятися декларувати свою позицію, декларувати свій протест.
Як він формулював свою мотивацію? Заради чого він виходив, яким був його особистий протест? Він із вами в розмові про це говорив?
Нещодавно я почула фразу про те, що на війну йдуть ті, хто може. На мою думку, наші військовослужбовці там, бо інакше не можуть. Ми ведемо екзистенційну війну. Ми обороняємо не тільки фізичне право на життя, але й боронимо наше екзистенційне виживання. Мій тато був українцем із такими рисами характеру, як прагнення справедливості й шана до пам’яті. Крім того, йому була важлива боротьба з корупцією, важливим було місце України в Європі. Він болісно реагував на будь-яку несправедливість. Це було в нього в крові. Він і нас виховав у цих цінностях.
Коли відбувався Євромайдан, ви були школяркою?
Тоді я вже навчалася на останніх курсах в університеті. Ми разом із батьком приїздили в Київ. Коли ми були в Харкові, також разом виходили на Майдан.
А 20 лютого ви теж були в Києві?
Так, ми були в Києві. У мене з батьком були дуже близькі взаємини. Ми були дуже близькі одне до одного за духом. І це дуже великий виклик — переживати такі події разом, стоячи на Майдані, не перед телевізором. Одна річ — переживати за себе, а інша — переживати за найближчу людину.
Пам’ятаю, як 18 лютого з регіонів почали приїжджати люди. Ми розуміли, що щось відбуватиметься. Усе має свій початок, і все має свій кінець. Фіналізувалися події. Ми розуміли, що маємо готуватися до ескалації. Я була на Майдані в цей час. Напевно, тиждень я не поверталася до Харкова. Тато зателефонував і сказав, що приїде, я просила його не робити цього. Але вранці 18 лютого він вийшов із метро. Я сказала йому: «Тату, нащо ти приїхав? Я ж тобі сказала: тут нічого не буде. Їдь додому!». У відповідь він намагався умовити мене їхати додому. Зрештою ми обоє залишилися на Майдані.
Серце батькове все-таки відчувало, що буде небезпека.
Так, ми розуміли. Ми мали із собою аптечки. Ми їздили на Майдан разом із харківʼянкою Ольгою Дунь. Найстрашнішу ніч із 18 на 19 лютого ми переживали разом.
Я читав, як описують ті події їхні учасники. Кров поранених снайперськими кулями буквально лилася вулицею Інститутською. Ви теж бачили все це?
Так. Ми були там усю ніч. Тато побіг на барикади, а ми під час штурму пішли під сцену. Я пам’ятаю, як [Євген] Нищук (ексміністр культури — Ред.) кричав, що жінки мають іти додому. Але ніхто не йшов, люди розуміли, що повинні бути там. Було розуміння, що ми не маємо шляху назад. Ми ж усі усвідомлювали: якщо Майдан програє, нас поодинці виловлять. Сценаріїв розправи було безліч, усі вони були непозитивні й невтішні. Ми знали, що харківський Євромайдан щодня знімають на відео різні служби.
Юліє, ви сказали, що ваш батько був офіцером запасу. Тому, коли почалася російсько-українська війна, для нього це було абсолютно логічним рішенням патріота стати до лав ЗСУ?
Так, саме так і було. Він був пілотом цивільної авіації, літав на цивільних літаках. Коли почався Майдан, він був на пенсії — уже не літав. Але мав велику кількість годин нальоту на Ан-26 (це літак, який у воєнний час виконує вантажоперевезення). Тато хотів призватися пілотом, щоб літати на Ан-26. Він оббивав пороги військкомату, але його не мобілізовували як пілота. Тому в останню хвилю мобілізації він записався у нашу 92 бригаду в піхоту.
Колись у фейсбуку я написала про тата: «Як можна було прожити життя так, щоб жодна людина у світі не могла сказати про тебе поганого слова?». Я таких людей більше ніколи в житті не зустрічала. Мій батько був людиною, яка працювала в різних сферах, мала родину та друзів. Й от ні з ким у нього не було таких взаємин, щоб людина могла про нього сказати погане слово. Його поважали підлеглі солдати, поважало командування, поважали офіцери, з якими він разом служив. Це унікальна риса. Він усе життя говорив, що після себе треба залишити добру пам’ять. У цьому, мабуть, полягав сенс його життя: ухвалюючи якесь рішення, думати про те, чи потім після тебе буде добре.
2022 року він став заступником командира у шпиталі. Де це було?
Він пішов служити 2015 року. Відтоді й до 2021 року він служив у 92 бригаді. За той час побував в Авдіївці, декілька разів був у Щасті, у Золотому. У Золотому було найтяжче. Там нашим військовослужбовцям довелося відступити й копати окопи під вогнем противника. Татові було дуже складно після цієї ротації. Він не міг пережити здачу земель, за які його побратими, молоді хлопці, віддали свої життя.
У Золотому була його остання ротація. 2021 року він звільнився з лав Збройних сил України. Йому тоді було 58 років. Тато казав, що вже своє відслужив.
Але 2022 року почалася повномасштабна війна. Усі ми розуміли, що до цього йде. 24 лютого 2022 року ми всією родиною виїхали. Батько навіть не встиг нас довезти до Заходу України. У Хмельницькій області ми поїхали далі, а він повернувся додому. Він не міг потрапити назад у свою військову частину, тому що військкомати було зачинено, військову частину в Чугуєві розбомбили. А людина, яка приїхала захищати своє місто, не могла мобілізуватися.
Тоді батько пішов служити в наш харківський шпиталь. Місяць він перебував там на волонтерських засадах, бо не міг нормально оформитися. Потім уже він служив у харківському шпиталі офіцером командування. У 2023 році його відправили в Дружківку Донецької області в лікарню, яка тоді приймала поранених військовослужбовців.
Це сталося опівночі. Уночі шпиталю повідомили, що везуть двох поранених. Тато, знаючи, як утомлюються санітари й медичні працівники, що їм треба відпочити, сам вийшов на двір подивитися, коли привезуть поранених бійців. Тієї миті в нього поцілив ворог із далекобійної артилерії. Мій батько загинув на місці. Посмертно його нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Але пам’ять про нього живе, отже, батько мій живе.
Я знаю, що ви нині живете на Тернопільщині. Ви займаєтеся гуманітарним хабом, який допомагає переселенцям?
Я мешкаю у Микулинцях Тернопільської області. У нас є волонтерський хаб. Мене називають координаторкою цього хабу. Можливо, так і є. З перших днів війни, коли ми приїхали сюди, одразу долучилися до його роботи. Потім так сталося, що я зайнялася координацією. Ми плетемо маскувальні сітки, робимо різні маскувальні вироби, маскувальні тенти — усіляко допомагаємо військовослужбовцям. Купуємо, проводимо різні розіграші, школи збирають нам гроші. За ці гроші купуємо матеріали, плетемо сітки й шиємо тенти. У нас усе відбувається автоматично. Це така звичка жити в постійній боротьбі, яка переростає у спосіб життя. Нікому не треба нічого казати — усі самоорганізовані. Кажуть, що нам треба навчитися жити як Ізраїль. Мабуть, не як Ізраїль. Нам треба навчитися жити як Україна, у якої під боком російська імперія.
Фото: Володимир Чистилін
