На Слобожанщині говорять не тільки суржиком. Стереотип, що мовлення пересічних жителів цього регіону — це суто суміш української та російської, часто шириться через брак розуміння, що мова — це не статичне явище й не закінчується на державних кордонах.
На Слобожанщині є свій говір, і коріння його сягає інших регіонів. Є, звісно, і суржик. Сьогодні разом із Романом Трифоновим і Галиною Губаревою, доцентами катедри української мови Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, намагаємось розібратися, що таке слобожанський говір, суржик і яка все ж між ними різниця.
Слобожанський говір — новожитній, тобто такий, який утворився пізніше, ніж інші. До того ж він сформувався на основі говорів південно-східного та південно-західного наріч. Розкажіть, будь ласка, про нього докладніше.
Роман Трифонов:
Це пов’язане з особливостями заселення території. Якщо територію київських, подільських і багатьох інших говорів, які й далі функціонують у сучасній Україні, заселили віддавна, то Слобожанщина великою мірою була незаселеною територією. Відомо про поняття Дикого поля. Свого часу тут почали виникати слободи. Відповідно, це були поселення людей, які сюди переселялися з інших земель України, зокрема з інших діалектних територій.
Вони привозили з собою свій говір. Якщо вони переселялися з Полтавщини, то привозили з собою один говір; якщо з Поділля — то інший. Потім протягом трьох століть усе це поступово змінювалось, і ці ознаки, які раніше, мабуть, були більш помітні, затирались. Однак діалектологи кажуть, що й дотепер на тлі загалом відомого нам харківського-слобожанського говору та суржику можна знайти острівці говорів, що вельми схожі на те, як говорять в інших регіонах України, навіть подекуди в правобережних. Наприклад, це укання. На більшій частині діалектної території [о] наближається до [у] тільки в деяких окремих випадках, у словах на кшталт «зозуля». Але є на Харківщині такі села, в яких укання простежується в багатьох випадках ненаголошеного [о]. Це вже ознака того, що збереглася діалектна риса з іншої території. Проте все-таки це тільки окремі острівці.
А якщо говорити про особливості слобожанського говору в лексичному, синтаксичному, граматичному й фонетичному аспектах, що є важливими рисами, які відрізняють його від інших?
Галина Губарева:
Насамперед це зміни ненаголошеного [о]. З одного боку, є помірне укання в позиціях, де далі йдуть наголошені високі [у] та [і]: тобі вимовляється ближче до тубі. А з другого боку, можемо говорити про акання — це теж одна з рис, але поширена далеко не на всій території слобожанських говорів, лише місцями. Далі це м’який [р’] у кінці складу: сахарь, поштарь, Харьків. Це теж є прикметною рисою. Ще на рівні фонетики бачимо непослідовність чергувань [о] з [і]. Можуть зустрітись і варіанти з чергуванням, і без нього: коз і кіз (родовий відмінок множини); дом і дім.
Що стосується граматики, то в очі і у вуха впадають дієслівні форми першої і третьої особи однини: просю, носю, косю, ходе, носе, возе тощо. Ще одна граматична форма: в орудному відмінку іменників жіночого роду маємо весной, кашой. Але цю форму використовують як паралельну, часто кажуть і весною.
А ще можна виділити, наприклад, пом’якшену вимову звука [ч‘]. У літературній мові [ч] вимовляють твердо, бо він ствердів. У російській мові він не ствердів. Але ми розуміємо, що мова не статична, вона не закінчується на кордонах, а йде градієнтом. І зрозуміло, що тут будуть впливи російської мови. Не так, як на Галичині.
Роман Трифонов:
Думаю, тут навіть інакше. Це не вплив російської мови. Це, скажімо так, кордони окремих мовних явищ, наприклад фонетичних, не збігаються з кордонами мов. Тобто кордон російської мови не там, де кордон м’якого [ч’]. Справді, пом’якшений приголосний [ч’] — це ще одна така виразна риса.
Ще цікавою рисою є зникнення протетичного [в], тобто не вухо, а ухо. Це притаманно для слобожанського говору?
Частково таке є. Наприклад, кажуть оріх — це теж зникнення протетичного звука. Але це стосується далеко не всіх слів.
А брак чергування під час відмінювання, наприклад у книгі?
Роман Трифонов:
Це чергування відбулося дуже давно, і воно охопило всю діалектну територію України, тому, скажімо, ми не можемо уявити, що десь говоритимуть «у рукі». Правда ж, не кажуть так? У нас на Слобожанщині кажуть так: «у руці», «на нозі».
Хоча в піснях гурту «Курган & Agregat» воно є, наприклад у рукі, бібліотекі.
Роман Трифонов:
А от у бібліотекі — це запросто. Різниця між словами рука і бібліотека в тому, що перше належить до базової лексики, а друге — запозичене; воно прийшло недавно, коли контакти з російською були вже набагато важливішими й інтенсивнішими.
А як щодо закінчення -ть в інфінітивах?
Взагалі в слов’янських мовах -ти давніше, ніж -ть. Але в багатьох мовах оце кінцеве -и скоротилося. Ми знаємо, що це є в російській, але так само це є і в польській, і в білоруській, і в чеській. Наприклад, ходити — російською ходить, білоруською хадзіць, польською chodzić, чеською chodit. А от у деяких південнослов’янських мовах, скажімо, хорватській, цього не сталося. Там ходити — hodati. Тому це теж така історія, коли лінія поширення явища доволі хаотична, і вона проходить по нашій діалектній території.
А якщо говорити про суржик? Мовознавиця Лариса Масенко назвала це лінгвістичним насиллям, а філолог та автор ютуб-каналу «Твоя підпільна гуманітарка» Остап Українець сказав, що нині суржик — це позитивне явище, тому що колись воно з’являлося через перехід з української на російську, а тепер — через перехід із російської на українську, тобто це проміжна ланка. Власне, що таке суржик як явище і як його сьогодні правильно позиціонувати в мові?
Галина Губарева:
Суржик — це такий собі мовний мікс. Можна говорити про те, що мають рацію і Лариса Масенко, й Остап Українець — просто йдеться про різні періоди і різні вияви цього. У радянські часи це був вияв асимілювання до російської, а нині ми спостерігаємо суржик як елемент усвідомленого переходу на українську мову.
Роман Трифонов:
«Суржик» — це слово, яке є саме в українській мові й для позначення продукту українсько-російської двомовності. Явище, аналогічне суржику, можемо спостерігати в багатьох історичних епохах, на багатьох територіях. Є поняття піджинів, креолізованих мов. Якщо взяти навіть нашу історію української мови в слов’янському контексті, то під час існування Давньої Русі й пізніше на українських землях суржик завжди був ось у якій формі. Тут існував місцевий діалект, який ще в дописемну епоху розвинувся в українську мову. Приходили книжники, приносили книги, написані старослов’янською (з нашого сучасного погляду) або церковнослов’янською мовою, яка була в основі болгарською. Одні й ті самі слова могли звучати по-різному. Наприклад, у народі говорили золото, а в книгах писали злато. Відповідно, священник, який читав книгу, наприклад Біблію, вголос людям, прочитував так, як там було написано: злато. А от коли він пояснював зміст якоїсь історії або біблійну мудрість чи взагалі спілкувався з людьми, він міг сказати злато, а міг вжити слово золото, міг казати через раз так чи сяк.
Таких прикладів дуже багато. З одного боку, була місцева діалектна основа, а з другого — книжні явища, і вони між собою змішувалися. Це теж була своєрідна форма суржику. Тому можна говорити, що це явище має різні мотивацію, характер і причини. Але коли відбувається хаотичний контакт між мовами, щось схоже утворюється дуже часто.
Можна навести сучасніші приклади. Уявіть старшу людину, яка йде в лікарню, де їй міряють тиск. От як вона опише, що їй зробили? «Поміряли давлєніє». У слові поміряли буде [і]. Тому що міряти — це давнє українське слово. Воно є в діалектах. А от слово з медичної сфери, яке не має такої традиції говіркового вживання, прийшло сюди разом із медичними процедурами, які вже в певних державних умовах часто проводили російською мовою. Тому буде швидше давленіє, ніж тиск.
Якщо намагатися проводити межу між суржиком і говором, особливо коли і там, і там щось залежить від зовнішніх впливів, як їх усе-таки дистанціювати, щоб не називати суржик говором, а говір — суржиком у контексті Слобожанщини?
Роман Трифонов:
Перша ознака, те, з чого обов’язково треба почати: суржик завжди більш хаотичний, ніж говір, а говір завжди більш системний. Тобто якщо в говорі є певне явище, то воно було в попередніх поколіннях, воно є сьогодні, воно може функціонувати й далі. Галина називала ознаки говорів. Наприклад, оце закінчення -ть і слово на кшталт продавать. Це системно. Так є, і так було. А суржик завжди утворюється хаотично. Тобто там складніше передбачити, використає мовець українське літературне слово, чи російське, чи якийсь гібрид у кожному конкретному вислові. У суржику багато хаосу, безліч факторів випадковості, говорячи сучасною мовою — рандомності, і мало системи. Хоча все одно з певним підходом до суржику можна спробувати це пояснити, що я й робив вище.
Галина Губарева:
І я теж, коли думала, який би яскравий приклад навести, як відрізнити суржикові елементи від діалектних явищ, то згадала свою бабуню і її фразу: «Поштарька возе пєнсію». Тепер проаналізуймо, що в цій фразі суржикове, а що — діалектне. Возе — це діалект, а не суржик. Це граматична ознака діалекту, про яку ми говорили вище. Поштарька — теж діалектна форма, згаданий м’який [р’]. А от слово пєнсія з пом’якшеним [п’] — це суржикізм, воно не таке давнє. Слово пєнсія прийшло за совєцького союзу, де в офіційних контекстах домінувала російська мова, а пенсія — це форма офіційної взаємодії держави з людиною. От приблизно за такою схемою це й розрізняється.
Тобто можемо чітко виписати за пунктами алгоритм, як розрізняти говір від суржика. Що ми робимо найперше?
Роман Трифонов:
Спершу ми відсіюємо системні явища. Тобто ті, які в цьому говорі є і давно існують. Вони вписуються в якусь систему. Наприклад, коли в кінці складу м’який [р]: базарь. А те, що поза системою, — суржикове. Говіркові явища не можна пояснити якимось впливом, наприклад, що людей так змушували говорити, що в певних обставинах вони так навчилися. Просто вони склалися природно в результаті історичної еволюції. Далі ми обмірковуємо соціальні фактори: могли на це вплинути такі речі, як іншомовне середовище, постійне вживання чужих слів навколо? Якщо так, то це суржик.
А якщо слово має ідентичний фонетичний аналог у російській мові, то це суржик?
Не завжди. До речі, ми якраз перед етером думали й пробіглися по назвах городини. Наприклад, є цибуля — лук, є картопля — картошка.
Чи справді картошка може бути діалектною формою?
Думаю, картошка — це діалектна форма попри те, що вона збігається з російською. Ба більше, народ іще у своїх діалектах перетворив цю «картошку» взагалі на «картоху». Окрім того, є навіть «картохи» й форма чоловічого роду «картох». Усе це діалектні явища. А от якщо людина каже на цибулю «лук», «лучок» — це явний вплив російської і очевидний суржикізм, як і сєльдєрєй замість селера.
Є чимало слів, які багато хто вважає російськими, а насправді вони загалом давньоукраїнські, які в українській мові лишилися не на першому плані, але є в російській мові, наприклад слово ждати. На слова «Я тебе жду» хтось може сказати: «О, це явний росіянізм», — а насправді ні, насправді це старе українське слово, яке збереглось у діалектах. Чи є такі слова в слобожанському говорі, які є не суржикізмами, а цілком українськими словами, а ми просто відхрещуємося від них, бо вони схожі на російські?
Галина Губарева:
Справді, є така тенденція: усе, що хоч наближено звучить як російська, ми кенселимо. Мені зразу спало на думку, крім ждати, слово простити — це теж українське слово. Форма прощати вживається поряд із пробачати, а простити якось уже викликає підозри. Так само, наприклад, звати. Просто деякі слова ми вживаємо більшою мірою, а деякі — менше вживані або можуть бути не нейтральними, а маркованими, позначеними як розмовні варіанти. Тому той, хто стоїть на позиції все маркувати як вплив російської, може так і кваліфікувати ці слова. Хоча в цьому немає сенсу.
Коли переселенці зі сходу, півдня чи навіть центру України переїжджають на захід, там часто починаються мовні баталії. Зрозуміло, чому це так, якщо вони говорять російською (буває і таке), але коли починають говорити суржиком або використовуючи елементи свого говору, їм можуть сказати, що це не українська, і виправити.
Як цим людям пояснювати, що це насправді українська така, що українська не є літературною, бо літературна мова — це насправді тільки компроміс між усіма говорами, це штучне явище. Як правильно наводити аргументи на захист слобожанського говору, на захист навіть суржику? І чи варто цього соромитися?
Галина Губарева:
Ми не можемо в усіх сферах говорити літературною мовою, і це очевидно. Бо для кожної сфери комунікації ми вибираємо відповідний шар лексики і всіх форм із мови. Варто усвідомлювати різноманітність загальнонаціональної мови, яка функціонує в різних діалектних виявах. І не можна риси однієї говірки як правильні переносити на іншу говірку, щоб оцінювати нормативність і ненормативність. Тут ідеться про різноманіття, яке і становить нашу особливість. У цьому різноманітті вся краса.
Можемо сказати, що українська літературна мова все-таки не здатна функціонувати без говорів, бо вони живлять її. Фактично літературна мова — це книжна.
Роман Трифонов:
Нині об’єктивно літературна мова вже настільки багатогранна й багата, що певні говіркові елементи можуть просто урізноманітнювати її. І це вже залежить від людини. Наприклад, комусь подобається слово горнятко — він або вона вживає його. Комусь не подобається слово мешти — не вживає. Хоча, скажімо, для львів’янина обидва слова — горнятко і мешти — цілком природні.
Те саме й з нашими діалектними елементами. Можемо вживати те, що нам подобається, але все-таки літературна мова вже функціонує як основа. До речі, я хотів би перейти до ще однієї теми. Йдеться про суржик у літературі.
Якщо повертатися до української історії, то насправді велику частину української літератури давніх часів написано мовою, в якій було багато ознак суржику: змішувалися місцева говірка і слова й вислови, які прийшли з церковнослов’янської мови. І це той випадок, коли така суміш для нас, філологів, дуже корисна. Якби всі писали тільки так, як треба в книжках, ми менше знали б про те, як тоді говорили. Тобто тоді суржик був неминучим явищем. І можна вести мову тільки про співвідношення, що тут людина висловлюється по-народному, а деінде — по-книжному.
Далі, коли сформувалася нова літературна мова в XIX столітті, суржик уже сприймали як ненормативний різновид. І протягом совєцького періоду теж, і ця традиція триває й нині.
Є дві тенденції використання суржику. Перша — це, грубо кажучи, журнал «Перець», де суржиком говорять негативні герої. Коли який-небудь хапуга, особа невисокого польоту, алкоголік, ще якийсь такий персонаж розмовляє суржиком, це має стати, говорячи мовою стилістики, засобом мовної характеристики. Тут зрозуміло.
Галина Губарева:
У літературі є мовні партії, писані суржиком — від бурлеску в Котляревського, потім елементи у Квітки й Шевченка, і до макаронічної мови Голохвостого. На початку ХХ століття — це «Мина Мазайло», теж сатиричний твір. Якщо беремо далі, то переходимо до журналу «Перець».
Роман Трифонов:
Так, по суті, журнал «Перець» — це продовження традиції Голохвостого й Мини Мазайла. Тобто це засіб зображення характеру, але цей характер зазвичай є об’єктом сатири.
Галина Губарева:
У Григора Тютюнника є показове оповідання «Син приїхав». Додому приїздить син зі зросійщеного краю і запитує: «Мамо, як у вас нащот стірального порошка? Нєт? Дак я пришлю по приїзду», — або в батька: «Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?». Це маркер ситуації зросійщення.
Роман Трифонов:
Тобто можна говорити, що протягом довгого періоду це було ознакою двох явищ: або характеристики людини, або показу суспільних процесів. А тепер ми переходимо до новітніх прикладів. І дуже багато залежить від того, що собі думає автор і чого взагалі хоче автор. Зобразити реалістичну картину чи таку, яка не відвертатиме уваги читача на ненормативні й небажані елементи? І тут це в межах авторського стилю.
Галина Губарева:
Наприклад, у романі Ярослави Литвин «Вілла у Сан-Фурсиско» героїні говорять ось так: «З рємонтом завсігда так. Якби святий Петро питав у грєшніків, що вони виберуть: вернуться на землю і всю жизнь робить рємонти без дєнєг чи йти в ад, то в аду, як в метро, було б так тєсно, шо і не треба держаться за поручні».
Роман Трифонов:
Те саме я можу сказати, наприклад, про воєнно-сатиричний роман «Герої, херої та не дуже» Віталія Запеки. У нього персонажі на війні, у війську розмовляють так, як… розмовляють. Наприклад, вони вживають слівце «учебка». Це теж суржикізм, тому що слово за межами української літературної мови, але в них воно прижилось. Наприклад, приходить новий солдат і хвалиться: «Два повних тижня учебки». Одразу кілька суржикових моментів. Крім «учебки», приклад на рівні граматики: тижня, а не тижні, як має бути за літературною нормою. Старший відповідає йому: «Дофіга. Чому навчили?». Той каже: «Білити дерева». Старший реагує: «Офігєть, як корисно». Що нам демонструє оце «офігєть, як корисно»? Що старший цілком знає літературну мову, бо він каже «корисно». Але там, де йому треба вжити експресивне слівце, він використовує суржикізм «офігєть». Таких прикладів дуже багато — з живою мовою в сучасній літературі.
Галина Губарева:
Так, це ж іще експресивність. Коли на тлі літературної мови виринає слово, яке поза нормою, воно має певний ефект. До речі, Ярослава Литвин у соцмережах постійно воює з тими, хто каже їй, що суржик не має права бути в книжці. І багато її персонажів цілком позитивні — ніяких ознак засудження. Їхня побутова мова — щира й невимушена.
Роман Трифонов:
Знаєте, що парадоксально? Що, наприклад, у «Гімні демократичної молоді» Сергія Жадана діють міські східноукраїнські бандити дев’яностих. Тобто вони, з ідеї, мали б розмовляти аж ніяк не літературно в плані змішування мов, але ні. У Жадана є елементи суржику, але їх у нього менше, вони не такі суцільні. Тобто в Сергія, наприклад, діалог звучить так:
«Послухай, — сказала вона, віддаючи йому його черевик, у який уже встигла розлити водку, — що ти мучишся, давай я перевезу до тебе речі, і все буде добре». — «Думаєш? — засумнівався він. — Ну добре, давай, тільки тепер забирайся звідси — я запізнююсь». Повернулась вона наступного ранку, тягнучи на собою безрозмірну валізу. «Я взяла речі повсякденного вжитку», — заявила вона холодно.
Тобто персонажі розмовляють аж ніяк не суржиком. Мені здається, що це пов’язане ще ось із чим: Ярославі дуже хочеться зафіксувати живі людські інтонації, людські образи тут і зараз, якими вони є. А Сергій описує такі вічні, епічні сюжети. Тобто він хоче, щоб ми за цими бізнесменами бачили, говорячи науковою мовою, архетипи. І не хоче, щоб суржик сильно відвертав нашу увагу. Він теж у певних моментах використовує суржик, але більше як вкраплення. Бо для нього головне — це характери й сюжети не в мовному вимірі, а в тому, як вони діють, як вони бачать світ.
Ми говорили, що у XIX і ХХ століттях суржиком говорили переважно негативні герої, які намагалися вдавати з себе тих, ким вони не є. А якщо провести цю лінію дотепер? З одного боку, нині постмодерн і таке інше, а з другого — українське кіно було дуже довго голодне до справжньої, живої мови. Навіть коли студія «Квартал 95» знімала фільми українською мовою, вони звучали так, ніби це дубляж якогось американського фільму, не по-справжньому. А от Наталка Ворожбит зняла прекрасний серіал за її сценарієм «Спіймати Кайдаша», де люди говорили живою мовою, і на нього були різні реакції, але здебільшого дуже позитивні. Чому серіал так «зайшов»? Тому що люди говорили живо. І суржикізми нині популярні серед сучасних українських співаків. Наприклад, артистка Чуприненко, співачка з Херсона, чи гурт «Курган & Agregat», чи навіть у гурту «Жадан і Собаки». Чи можемо сказати, що саме через це ставлення до суржику нині покращилося?
Галина Губарева:
Так. Уявімо, якщо взяти «Спіймати Кайдаша», щоб село початку 2000-х говорило літературною мовою, як усі чекали в серіалі. А тут одна з героїнь — Мотря, у якої гострий язик і серце з перцем.
Коли це усвідомлено або певний етап, то не можна підходити до цього явища в категоричних судженнях. Суржик — це елемент побутування та функціонування мови.
Роман Трифонов:
І якщо говорити термінологічно, то що більше усвідомленості в суржику, то менше це суржик. Бо мовець, який говорить суржиком, не усвідомлює, що з чим він мішає. Просто як воно склалося в його внутрішньому словнику, так він це й озвучує. Що більше суржик використовують із метою щось урізноманітнити (десь, як нині кажуть, усміхнути, десь зобразити), то менше це суржик. Суржик за природою неусвідомлений. Менше стихійності — менше суржику. Тоді вже це треба називати змішуванням і перемиканням кодів.
Частину лексики українська мова примусово запозичувала з російської. До того пробували витворювати власні терміни. І в нас міг бути не футбол, а копаний м’яч. Якби українська мова протягнула оцю лінію і мала свої слова на позначення таких понять, чи з’явився б суржик за цього сценарію?
Роман Трифонов:
Далеко не завжди суржик означає відсутність відповідного слова. Наприклад, уся ця «пєнсія і оплата за свєт» — усі ж літературні відповідники в мові є. Проблема в тому, що на мову впливають наші повсякденні практики — те, що ми щодня чуємо. Це як з англійським впливом тощо. Українська мова сама по собі може бути дуже розвиненою, але якщо нею не користуються в певному просторі або десь у соціогрупах використовують українську тільки в побутових контекстах, а в усіх інших треба переходити на російську, то не має значення, наскільки мова багата. Людина звикає, що так воно працює.
І навпаки: у Харкові я чула, як жінка в транспорті сказала до водія: «Водітєль, мнє по посвідченню». Тобто тут виходить так, що людина починає використовувати вже українську термінологію, бо в неї є чіткий документ — посвідчення.
Роман Трифонов:
Саме так, тут протилежна ситуація. За совєцьких часів лексика, пов’язана з офіційно-діловим стилем, через взаємодію з державою була багато в чому російською, а побутова — українською. Натомість українська офіційна тепер. За совєцьких часів на заяву могли сказати «заявлєніє», «мені потрібно написати заявлєніє», а тепер людина може сказати так: «Мнє нужно напісать заяву».
Тобто це явища, які відбуваються з нами, бо мова не статична.
Галина Губарева:
Можна принагідно зацитувати Юрія Шевельова, який ще 1986 року дав таку прогностичну оцінку: якщо говорити про міський сленг, то він орієнтований на майбутнє, а якщо про суржик — то він має інше спрямування. Але мова дійсно не статична.
Тобто нині суржик — це фактично перехідна ланка? Або момент гумористичний, або намагання передати свої емоції краще, ніж можна зробити засобами літературної мови?
Так, якщо говоримо про усвідомлені речі. А є й неусвідомлені, як наведена вами ситуація з автобусом: це мовна практика окремої людини, яка говорить російською, але переходить на українську. Тому суржик — це або мовна практика, або елемент усвідомленого вкраплення.
Роман Трифонов:
Суржик є, безумовно, позитивним явищем як елемент переходу на українську, але, відверто кажучи, він уже не має тих масштабів, які ми спостерігали кілька десятиліть тому, коли був українсько-російський хаос серед багатьох мовців просто через недостатнє знання мовних норм. Усе-таки нині норми мови добре відомі ширшим колам мовців. Якщо мовець десь щось забуває, то це радше ексцеси, хоч і поширені, — людина поступово опановує лексику. Тому я сказав би, що стає більше не самого суржику, а форм суржику, тобто вони стають різноманітнішими: перші — для сміху, другі — для портретування, треті — для розслаблення, четверті — для відчуження… Плюс іще додаються вкраплення англійської — всі ці клікбейти і рофли. Це теж можна називати елементами суржику за умови їх концентрованості і безсистемності. І хоча форм суржику стає більше, в ньому меншає стихійності та більшає усвідомленості.
