Двадцять п’ятого квітня у саду Харківського літмузею відбулася розмова чеського поета Яроміра Типлта й харківської поетеси Наталки Маринчак за модерації Тетяни Пилипчук.
Після дискусії «Поетика і політика» харківські поетки й поети прочитали свої вірші під акомпанемент Сергія Давидова.
Усе почалося із хвилини мовчання: уранці того самого дня ракета російських окупантів влучила в Куп’янський краєзнавчий музей, де загинули двоє людей.
Дискусію «Поетика і політика» відкрило запитання до Яроміра про те, що значить для нього Україна, на що він відповів: «Думаю, говоритиму не тільки за себе, а й за своїх друзів у Чехії. Від 24 лютого 2022 року якщо нас якийсь народ справді здивував найбільше в житті, то це саме українці».
Наталка Маринчак розповіла про те, що значить для неї Чехія: «Це перша країна, у яку я потрапила під час повномасштабного вторгнення. Це сталося улітку минулого року. Тоді в нас тривали щоденні обстріли, тож приїхати в мирне європейське місто — це було так, ніби ти потрапив у казку після усього, що тут бачив, почував і робив. Перше, що мене вразило, — це те, як підтримують нас там. Просто на вулицях, коли ти замовляєш булочку, звичайні чехи чують, що ти з України, і висловлюють свою підтримку. За ті п’ять днів, що я там провела, у мене склалося враження, ніби мене, як батарейку, знову зарядили, і я, повернувшись у Харків, почала працювати з потрійною силою».
За словами Яроміра, чеське суспільство розділено на дві частини: демократичне й консервативне. І така підтримка України з боку продемократичної частини суспільства була ще із 2014 року. Тільки після 24 лютого 2022 року частину консервативнішого прошарку суспільства вдалося залучити до підтримки України. Утім, 25 % суспільства досі перебувають під впливом російської пропаганди.
Яромір зізнався, що раніше уникав політичних тем у своїй творчості: «У 90-х роках у західних суспільствах панував погляд про кінець історії, який сформував Френсіс Фукуяма про те, що всі суспільства будуть демократизуватися, зокрема й росія, і всі будуть жити в мирі, але ми бачимо, що це, на жаль, не відбулося. Я теж користувався цією свободою, тому що література має цілу низку тем, які не стосуються безпосередньо політики, і я порушував у своїх творах саме ці теми, але останнє десятиліття відчув із поступовою поляризацією суспільства, що теж маю писати на тему політики».
Своїм досвідом написання текстів на політичну тематику поділилася і Наталка Маринчак: «Як досить молода людина, я обрала бути українськомовною поеткою. Єдине, про що я досі жалкую, — це те, що під час революції 2014 року мої тексти були занадто м’якими».
За словами Яроміра, нині на його батьківщині намагаються інтегрувати у шкільну програму вивчення творів тих чеських авторів, які жили в Чехії, але не писали чеською, наприклад Франца Кафки, хоча і ставлення до нього вельми непросте.
Наталка висловилася про таку перспективу в Україні з російськомовними авторами: «Я вважаю, що цю літературу мають вивчати суто фахівці й тільки у вищих закладах освіти. По-перше, враження людини, яка із 7 до 15 років перечитала весь пласт російської літератури: не треба псувати дітям і молоді життя, тому що після того виростають депресивні істоти. Література такого штибу й характеру, де людину як особистість не поважають, де нівелюють усі чесноти, — усе це треба читати, коли ти вже сформована людина, коли це не вплине на твоє становлення, коли тобі потім не знадобиться здобувати свою свободу, свою незалежність, сепаруватися від усього того, що ти прочитав для того, щоб урешті-решт поважати себе як людину просто тому, що ти є. Чи повернеться до нас література, написана російською мовою, але митцями, які жили в Україні? Я думаю, що рано чи пізно це станеться, тому що ми й нині маємо митців, які все одно пишуть російською мовою, на жаль».
Також Яромір розповів, що в чеських медіа, а також на побутовому рівні від першої години після 24 лютого вирувала аналогія між подіями 1968 року, коли совєцькі війська прийшли окуповувати Чехословаччину, і російським уторгненням в Україну. Це порівняння постійно було темою розмов і текстів: «Це була дуже небезпечна аналогія, бо 1968 року чехословаки намагалися протидіяти вторгненню совєцьких військ, але це був швидше громадянський, не збройний опір. І коли росія вторглася в Україну, ми, дивлячись на розміри України супроти розмірів росії, теж думали, що Україна не зможе за себе постояти».
«Комплекс маленького народу проявився у чеській історії аж двічі. Першого разу це були події 1938 року, коли влада оголосила мобілізацію, і тоді наші батьки й діди були готові боротися і воювати, але потім влада змінила рішення, відкликала мобілізацію, і після цього настали шість років німецької окупації. У 1968 році це вже сталося удруге. Тому після цих двох дуже сумних досвідів маємо цілий комплекс малого народу, який ми мусимо осмислювати й з яким треба працювати.
Хибність цієї аналогії полягає у тому, що чехи, як і решта західного суспільства, думали, що російський наступ буде, на жаль, успішним і що все закінчиться за три дні, тому ми були дуже щасливі, коли так не сталося. Коли ми побачили опір українців, то були неймовірно вражені, і вважаємо це великою силою», — сказав Яромір.
Друга частина вечора в саду Літературного музею була музично-поетичною.
Автори читали свої вірші під імпровізаційний акомпанемент Сергія Давидова на клавішах. Першим виступив Яромір Типлт — він прочитав три своїх тексти.
За словами автора, перший вірш він написав після того, як пережив руйнування в одному із чеських торговельних центрів: «Коли я приїхав у Харків, то до мене повернувся цей вірш. І всі ці три вірші я захотів прочитати, бо згадав про них, відчувши атмосферу тут. Другий вірш — це мій найстаріший текст. Я написав його, коли мені було 16 років».
Переклади творів Яроміра читала поетка Діна Чмуж.
Наступною виступила Наталка Маринчак. Вона прочитала п’ять авторських поезій. Один із текстів написано 2018 року (вірш про Марію), решта — це вірші 2022 та 2023 років, що ввійшли до збірки, яку готують до видання.
За нею виступила Галина Матвєєва, яка прочитала чотири вірші. Усі ці тексти авторка написала 2022 року. За словами Галини, видавати книжку поезій вона поки що не планує.
Потім виступив Іван Сенін. Свій перформанс автор розпочав із вірша, який має назву «По-новому». Загалом Іван прочитав п’ять своїх текстів.
Опісля три своїх вірші прочитала Іванна Скиба-Якубова. Одна з її поезій, як і в Наталки Маринчак, також була про Марію, щоправда, в іншому контексті.
Харківська поетеса Фіалка прочитала три поезії, дві з яких написано за час повномасштабного вторгнення. Винятком є другий вірш «Якось йшла містом…», який, за словами поетки, вона написала у грудні-січні 2021/2022 року.
Дмитро Клімов прочитав чотири тексти, які написав із квітня по вересень 2022 року. Ці вірші ввійшли до його збірки «Риба», яку надруковано в лютому 2023 року.
Цю збірку оформили світлинами Олександри Боровицької, які доповнюють концепцію книжки, ілюструючи повоєнний Харків.
Перший вірш, який прочитала Діна Чмуж, за словами авторки, спочатку мав назву «Працівники культури», але потім вона посоромилася і залишила в назві тільки слово «працівники».
Крім того, вона також прочитала ще три вірші: «Зона бойових дій», написаний три роки тому, а також поезії «Люди — це маленькі водосховища» і «Який вірш наб’ю», що «прийшли» до авторки вже у 2022 році.
Після закінчення дискусії у чеського поета виникло запитання до українців: якою у майбутньому буде концепція української ідентичності? Базуватиметься вона лише на мові чи ні?
За його словами, після Другої світової війни чеську ідентичність побудували тільки на мові, і вона показала свої слабини, тому пізніше це довелося переосмислювати.
З огляду на це можна зробити висновок про те, що Яромірові Типлту є ще чим поділитися, а втім, це вже питання для наступних дискусій і поетичних читань.
