Пожежа в Комарівському психоневрологічному інтернаті в Південному на Харківщині четвертого січня забрала життя людини з інвалідністю. Двадцятисемирічний чоловік дістав смертельні опіки внаслідок займання на ліжку. Пожежа сталася у кімнаті на другому поверсі, де перебувало шестеро немобільних пацієнтів. Швидко евакуюватися самостійно вони не могли. Слідчі розглядають дві версії причин пожежі: замикання протипролежневого електроматраца й необережне поводження з вогнем. В етері Радіо «Накипіло» цю ситуацію розібрав Андрій Черноусов, заступник голови правління Харківського інституту соціальних досліджень.
Пане Андрію, для більшості система психоневрологічних закладів закрита. І я не помилюся, якщо скажу, що ми нічого не розуміємо, що там відбувається. Коли ви туди приїжджали як фахівці, які опорні точки брали для себе, щоб з’ясувати, є порушення прав людини чи немає, у яких умовах там живуть люди?
Із 2012 року в межах функціонування Національного превентивного механізму проти катувань і жорстокого поводження здійснювався моніторинг таких закладів. Готуючись до етеру, я дивився і читав звіти.
До 2015–2016 року Комарівський дитячий будинок-інтернат був дитячим інтернатом, який згодом через зменшення кількості дітей перепрофілювали в психоневрологічний інтернат для дорослих. Кажу це для розуміння слухачів, що його не будували для дорослих: це пристосована будівля, її не запланували для утримання людей із психоневрологічними захворюваннями, розладами й важкими формами інвалідності. Це перше.
Друге, на що ми завжди звертаємо увагу: наш підхід дуже простий і полягає у нормалізації поводження з людьми, які там перебувають. Здебільшого їх називають підопічними, але ми все-таки використовуємо більш доречний термін для всієї соціальної роботи: це клієнти.
Переповненість — одна з найбільших проблем. Нині ми почули, що в кімнаті перебувало шестеро людей. Якщо ви хочете запитати, а який стандарт, який норматив, то ідеально — це одна-дві людини. Розуміємо, що дозволити собі цього ми не можемо. Коли ми проводили дистанційний моніторинг у 2020 році, під час пандемії COVID’у, ми отримали такі дані: нормативна наповненість цього ПНІ становила 110 людей.
Від речника ДСНС ми почули, що там на момент пожежі перебувало 138 людей. Тобто цей інтернат переповнено на 28 людей. Що це означає? Це означає, що в кімнати доставили додаткові ліжка й заселили людей. Чи є в тому вина керівництва інтернату? Ні, її нема. Тому що ми розуміємо…
Андрію, я дозволю собі ремарку. Мене виховували в інтернаті іншої системи. Але в нас часом було переповнено спальні. У нас були нічні вихователі. Уявімо собі ситуацію, коли людина самостійно не може встати. І, очевидно, до неї треба підходити зі спеціальними пристосуваннями, ношами. Чи має медперсонал змогу підійти і забрати людину? Це я умовно малюю безпекову картину в кімнаті з переповненими людьми.
Навряд чи. Погана традиція, яка не змінюється, на жаль, уже роками, — це розміщення маломобільних лежачих пацієнтів на других або інших вищих поверхах таких інтернатів. Нагадаю, що Комарівський психоневрологічний інтернат для дорослих — двоповерхова будівля. Саме на другому поверсі розміщують лежачих.
А чому така логістика? Чому таких людей не поселяють на першому поверсі? Адже ті, хто може встати, можуть поволі зійти на перший поверх.
Це підхід не тільки Комарівського ПНІ. Це підхід усіх таких закладів в Україні, коли всіх лежачих клієнтів поселяють на верхніх поверхах. Чому? Бо тих, хто більш мобільний і рухомий, розміщують знизу, щоб вони не заважали функціонуванню закладу, як уважає адміністрація.
Тобто не заклад для пацієнта, а пацієнт для закладу?
Є таке. За даними станом на 2021 рік, у цьому закладі 75 представників персоналу, з них молодшого сестринського — 27. Тобто 27 людей постійно займаються доглядом клієнтів. Відповідно, на ніч залишається ще менше. Думаю, приблизно троє-четверо. Коли стається така подія, ці люди не здатні швидко відреагувати, знести або якось розблокувати.
Зазвичай персонал — це жінки передстаршого або старшого віку? Чи спроможні вони швидко відреагувати й усіх винести в безпечний простір?
Думаю, що там жінки різного віку, але так, я погоджуся, переважно середнього й старшого віку. Звичайно, їм важко. Я думаю, що ми маємо зауважити те, що це було швидко й героїчно з їхнього боку. Вони впоралися, евакуювали решту та швидко локалізували загоряння. Чому швидко? Тому що спрацювала пожежна сигналізація. Те, чого не було в «Золотому часі» (приватному пансіонаті в Харкові, де 2021 року внаслідок пожежі загинуло 15 людей старшого віку. — Ред.).
Незважаючи на те, що загинула людина, персонал спрацював, на мою думку, краще, ніж можна було б сподіватися. Я завжди порівнюю схожі випадки в системі ПНІ. Чому так відбувається? Як на мене, проблема в переповненні: не можуть в одній кімнаті перебувати шестеро лежачих людей на антипролежневих матрацах. Іще однією причиною є переповнення закладів через переміщення клієнтів з інших закладів.
І волонтери, і ваші колеги-правозахисники в нашій студії не раз наголошували, що величезна проблема під час евакуації виникає саме з маломобільними людьми, яких немає куди поселити. Яка, на вашу думку, ситуація у Комарівському психоневрологічному інтернаті?
Я не можу напевно сказати. Директор має точні дані, звідки й скільки клієнтів він прийняв. Але я можу точно сказати, що саме цих 28 людей до нього перемістили, наприклад, з Куп’янського психоневрологічного інтернату або інших закладів, які перебувають на територіях, охоплених бойовими діями або наближених до них.
Як розв’язують питання з фінансуванням? Коли людей переводять із закладу до закладу? Уявімо ситуацію: перевели 30 людей, потрібні додаткові руки. Як вирішують питання кадрів?
В офіційному зведенні йдеться про 75 позицій персоналу. Тобто кількість працівників не тільки не збільшилася, а із 2020 року навіть зменшилася. Адже ми маємо статистику, що 2020 року було 78 працівників. Як це відбувається? Якщо переміщення у межах однієї області, усі ці психоневрологічні інтернати перебувають на балансі обласного бюджету та є обласними комунальними закладами. Відповідно, ці заклади фінансують з обласного бюджету. Тому в межах однієї області бюджет більш-менш перерозподіляють з одного інтернату на інший. Якщо переміщення між областями, то тут ситуація складніша, адже перекинути гроші з однієї області до іншої неможливо.
Ви розповідали про запорізький приклад.
Так, ідеться про дитячий заклад, майже 30 вихованців якого у 2022 році переселили до закладів у Львівській області. Але діти переїхали без грошей, а заклад залишився у Запоріжжі й функціонує донині. Він працює, люди отримують зарплату. Не знаю, кому і які послуги вони надають, але фінансування з обласного бюджету виділяють. Натомість у Львові шукають якісь додаткові гроші, субвенції на утримання цих дітей. Тобто принцип, який проголосила пані міністерка про те, що «гроші ходять за людиною», не спрацював. Коли він запрацює, нам сказати нині складно. Думаю, з Комарівським інтернатом відбулося те саме. Можливо, профінансували харчування і комунальні послуги. Не можу стверджувати, бо нема даних від директора інтернату.
Ми готові вислухати позицію і директора Євгена Усова, і представників департаменту соцзахисту в наступних етерах, бо питання, які порушив пан Андрій і які хвилюють усіх нас, дуже болючі, і на них потрібно мати відповіді. Будь-якої миті будь-хто з нас може потребувати цієї послуги, і ми не маємо боятися звертатись до цих інтернатів. Ви погоджуєтеся?
Оскільки ми обрали шлях на деінституалізацію послуг, то я хотів би говорити про послуги в громаді, коли нам не треба буде всіх 138 людей тримати в одному місці. Потрібно робити ці заклади меншими, бо 140 людей — це забагато. І важливо розуміти, що це не ті 140 людей, які можуть пересуватися, які можуть самі себе обслужити; це люди, які потребують постійного догляду.
Пане Андрію, чи бачите ви нині рух у напрямку деінституалізації? Чи наближається послуга до громади? Як із цим ситуація на Харківщині?
Про Харківщину не на часі говорити, бо ми фронтова область. Тому поки в нас немає таких прикладів. Але є приклади впровадження підтриманого проживання у Львівській, Київській і Черкаській областях. Це поки що не система, але рух є. Сподіваюся, що з покращенням фінансування створюватимуть такі осередки підтриманого проживання, коли людина проживатиме максимально автономно у своїй громаді, у родині, в оселі, а не потраплятиме до такого закладу. Я розумію, що 27 молодших медичних сестер не можуть забезпечити 138 людей постійним доглядом. Особливо, коли значна частина клієнтів є нерухомими, маломобільними й потребують цих протипролежневих матраців, один із яких, імовірно, загорівся. Або, можливо, іще додалося паління у ліжку, яке так само є великою проблемою.
Неофіційно озвучено й таку версію.
На жаль, це не вперше. Я розумію персонал інтернату, адже їм складно щось із цим робити, їм складно заборонити. Людина не може вийти палити на вулицю, бо вона маломобільна. Відповідно, де вона палитиме? У ліжку. Що ми можемо із цим робити? Ми можемо додатково контролювати це. Більше нічого зробити в такому випадку ми не можемо. Але цей випадок продемонстрував нам, що нормальна пожежна сигналізація урятувала життя людей, адже в «Золотому часі», коли не працювала сигналізація, загинуло 15 осіб. Тому періодичний контроль та інспекції стану пожежної сигналізації багато важать. Саме своєчасні реакція і локалізація цієї пожежі привели до того, що ми маємо тільки одного загиблого й шістьох постраждалих від отруєння чадним газом.
