Цікаве

Невіруючих на війні немає, — автор терміна «Революція гідності» Юрій Сиротюк

today21.02.2024 94

Тло

В етері Радіо «Накипіло» ведучий Кирило Лукаш спілкувався з Юрієм Сиротюком, народним депутатом України VII скликання й автором терміна «Революція гідності». Нині пан Юрій — гранатометник ЗСУ. Ми підготували публікацію з ключових тез, які прозвучали в етері.

 

Про Революцію гідності

Якщо 18 лютого 2014 року в Маріїнському парку мені здавалося, що пекло розверзлося на землі (було якесь відчуття абсолютного й моторошного зла), то 20 лютого того року мені здавалося, що рай спустився на землю (виникло відчуття, що ці люди зразу йдуть на небо)… Відчувалося, що ці люди причетні до чогось дуже великого, що воно робить їх безсмертними. 

«Треба вимолювати Бога, щоби прожити життя так, щоби стати частиною чогось більшого, ніж ти є сам».

Різні люди вийшли на Майдан і загинули на Майдані. Вони були абсолютно різними, з різними біографіями, але чому вони всі герої? Тому що віддали своє життя за щось більше, ніж їхнє особисте життя, за більшу й велику справу. І ця справа зробила їх і великими, і святими. Напевно, що це треба вимолювати в Бога таку долю, щоби прожити життя так, щоби стати частиною чогось більшого, ніж ти є сам, частиною тої героїчної історії української нації. 

Про те, що робити сьогодні

Церква — це не стіни, а люди. Наша війна — це не держава й не залізо, а люди. Поки ми будемо мати віру в те, що битимемося й переможемо, а будь-який варіант для воїна, крім здачі на полі бою, є перемогою. Умер за Україну в бою — ти вже переміг, переміг смерть. Переміг у бою — переміг ворога.

Пам’ятайте Франкове: «Кожний думай, що на тобі мілійонів стан стоїть, що за долю мілійонів мусиш дати ти одвіт». Передусім треба вірити в себе. Не в генералів, не у владу, а в себе.

Ця війна — це плебісцит справжньої української нації, незалежно від закінчень прізвищ, бекграунду й родинних історій. Той, хто долучився, хто взяв у цьому участь, — оце і є нині українська нація. 

«Невіруючих на війні немає».

На війні ти стаєш глибоко віруючою людиною. Розумієш, що від Бога, від Вищої Сили, від того, хто в що вірить (а невіруючих на війні немає), інколи залежить набагато більше, ніж від тебе. 

Це найкращий подарунок долі цьому поколінню українців, що вони причетні до найбільшої справи у своєму житті й житті української нації крізь століття. За це ще треба дякувати Богу та свічки ставити. 

Згадайте, яке сумне й нудне було життя перед Революцією гідності. Кожен шукав якийсь свій сенс життя, шукав себе, а потім нас так закрутило в цьому історичному круговороті, і, хотіли ми цього чи ні, воно в цю велику справу нас усіх утягнуло — і ми всі стали причетні до цієї великої справи. Завдяки цій причетності, може, і ми лишимо якийсь маленький слід в історії. Принаймні там, у тому іншому вимірі, не соромно буде дивитися в очі упівцям, січовим стрільцям, воякам УНР.

 «Ми не переграватимемо цього матчу, тому треба викладатися на повну».

Ми граємо в цей футбол, ми маємо того противника, який є, іншого не буде. Якщо в нас є претензії до наших капітанів, тренерів, меценатів, спонсорів чи навіть футболістів на полі, то це потім ми розберемося. У роздягальні будемо розбиратися, що було не так. Ми не переграватимемо цього матчу. Його закінчення — це або збереження України й української нації та загибель російської імперії, або знищення нашої самостійності, суб’єктності й української нації. Тому треба викладатися на повну, тому що тут перегравань, пенальті й усього цього не буде.

«Кожен день цієї війни робить українську націю дедалі сильнішою. І путін це розуміє».

Ми ніколи не програвали росіянам у відкритому протистоянні. Вони не мають шансів перемогти нас у цьому протистоянні. Кожен день цієї війни дедалі більше покозачує українців, робить українську націю дедалі сильнішою. І путін це теж розуміє. 

Ми програвали двома речами — домовленостями з росією: «переяславськими» й «мінськими». І ми програвали «чорними радами», коли ззаду хтось кричав: «Зрада! А я по-інакшому думаю, а в нас командири не такі». Ми це всю історію переживали. Тому нині головне завдання — винести цього суперника з поля, а далі ми швидко розберемося, і Революція гідності закінчиться, бо її не закінчено, і все буде прекрасно. 

«Найвірніший союзник української нації — Збройні сили України й Військово-морські сили України».

Хай хто малює сумні песимістичні сценарії, що все в Україні не так, повірте: та нація, яка здолає москву, вона здолає весь світ і дуже швидко здолає всі негаразди всередині країни, які після війни здаватимуться смішними. 

Про міжнародну підтримку

Є те, що залежить від них, а є те, що залежить від нас. Кожен українець має пам’ятати, що найвірніший союзник української нації — Сили оборони України. 

Левову частку існування нашої нації ми вели всі війни й перемагали в них із принципу орієнтації на власні сили. Ніхто не біг допомагати князеві Святославу Завойовнику, не поспішали допомагати гетьманові Богданові Хмельницькому або допомагали в цікавий спосіб татари. Маємо розуміти: треба орієнтуватися на власні сили. 

«На фронті перемагає не зброя, а люди й людський дух».

Уявімо собі найгірший сценарій, що ми лишилися наодинці. Ми що, збираємося скласти зброю, підняти руки? Ні, ми просто повинні навчитися ножами й палками різати окупантів, труїти їх; росіяни мають затямити, що для них Україна — це простір смерті: сюди можна зайти, але звідси не повернешся. Вони мають це шкірою відчувати. 

Як людина, яка воює на американській зброї, скажу: не зброя перемагає на фронті. На фронті перемагають люди й людський дух. Простий приклад: таліби в капцях і халатах винесли найсильнішу армію у світі в одні ворота. І що, помогли американцям найкращі у світі технології? Духу забракло, бо перемагає дух. 

«Те, що нині роблять поляки, — удар у спину, але ми мусимо тут тримати стрій і не реагувати на ці провокації». 

Утім, сьогодні союзники потрібні. Очевидно, ми не здатні вести війну на два фронти, як і росія не здатна вести війну на два фронти. Розуміючи це, росія розпалює другий фронт за нашою спиною. Наприклад, свідомо чи несвідомо, те, що нині роблять поляки, — це другий фронт, війна, дуже брутальна війна й удар у спину. Ми, звичайно, на це не ведемося, ми мусимо тут тримати стрій і не реагувати на ці провокації. 

«Ми маємо відкривати фронти в росії, заохочувати й стимулювати боротьбу поневолених народів».

Що ми маємо робити? Ми маємо відкривати другий, третій, четвертий, п’ятий фронти в росії. Нам потрібно заохочувати, підтримувати й стимулювати боротьбу поневолених народів. Ми маємо робити так, щоб багато колективних Давидів валили цього Голіафа. 

Нам потрібно дати надію на незалежність народам Кавказу, фіноугорським і тюркським народам, поневоленим росією; ми єдині у світі, хто може дати цю надію. Вони розхитують ситуацію тут, а ми маємо розхитувати ситуацію там.

«путін — це скажений пес».

Західний обиватель утомився. Відосиків вони вже надивилися, ціни в них ростуть. Вони ж не розуміють, що платять податок грошима, а ми платимо податок кров’ю за них, за їхню безпеку. путін — це скажений пес. Якби йому, не дай боже, вдалося б проковтнути Україну (а цього ніколи не буде, бо це неможливо), то він потім їх усіх перекусав би. 

Ми все одно битимемося, і ще більш по-злому будемо битися. Сьогодні знову в частини суспільства пробуджуються патерналістські настрої: «А хтось нас має захищати, нам усі винні». Так в історії не працює. Якщо хочете лишитися жити, хочете бути нацією та державою — тоді бийтеся. 

Головне, щоб ми не зламали своєї психіки, чекаючи тих легіонерів. Кріштіану Роналду й Ліонель Мессі в цьому матчі за нас не гратимуть. З їхніми бутсами зручно бігти, краще ніж із нашими бутсами, але ми все одно навіть босими гратимемо цей футбол. 

«Поки цьому ведмедеві всіх зубів не виб’єш і кілка осикового йому не запхнеш, він не зупиниться».

Звичайно, що якщо зменшується допомога, то зростає кількість жертв. Кожна хвилина затримки з їхнього боку — це нові й нові небесні герої України. Але тут на це нема ради. Поки цьому ведмедеві всіх зубів не виб’єш і кілка осикового йому не запхнеш, він не зупиниться. І тільки ми можемо це зробити. 

«Історію пишуть переможці».

По-перше, історію пишуть переможці, а по-друге, усі стають на бік переможців. 24 лютого 2022 року нас усі здали, усі продали, але ми дали добрячого тягла москалям й нам зразу почали допомагати. Ми показали, що українці — це перспективна збірна, тому биймося, граймо цю важку гру.

Знаємо, що є країни у світі, які нині заявляють, що останнє віддадуть. Надіюся, що за цей час ми налагодимо власне виробництво. Сподіваємося, що в повітрі буде якийсь мінімальний паритет із весни й там уже почнеться зовсім інший футбол. 

Written by: Коробенко Роман

Попередні записи

Цікаве

Як у Харкові (ніколи не) говорили українською

Харків — українське місто. У Харкові ніколи суцільно не говорили російською. Це, здавалось би, аксіоматичні й зусібіч проговорені факти. Однак і досі деякі люди стверджують протилежне. Саме тому до Міжнародного дня рідної мови ми вирішили вкотре нагадати історію українськості нашого міста — не для роздмухування міжусобиць і спекулювання на мовному питанні, а для того щоб усе нарешті стало на свої місця. Ми поговорили з українською мовознавицею, докторкою філологічних наук, академікинею […]

today21.02.2024 14198

0%