Культуру пам’яті у Харкові не варто порівнювати з іншими містами, краще пригадати харківський досвід пам’ятування попередніх років. Цей шлях впадає в око не стільки місцевим, скільки людям, які приїжджають у місто з інтервалами. Але попереду у Харкова — ще багато домашньої роботи з вшанування та пам`ятування.
Який шлях у відновленні традиції пам’яті ми пройшли і скільки нам ще вчитися у себе самих, розповіла в етері радіо «Накипіло» співзасновниця ГО «Вшануй» та журналістка Катерина Даценко.
Катерина відвідала Харків з лекцією про культуру пам’яті і каже, що поїздки по українських регіонах із заходами щодо вшанування дають їй сили працювати далі.
«Те, що ти чуєш про місто, і коли ти занурюєшся в нього саме в контексті пам’яті — це зовсім різні досвіди. Якщо ми порівнюємо Харків з чимось іншим — то можемо виділити щось позитивне і щось негативне. Якщо просто казати, чим особливий Харків — то тут є люди, які можуть не погоджуватися між собою, люди, які мають внутрішній стрижень доводити своє і стояти за своє і люди, які горять тим, що вони роблять, зокрема в темі пам’яті», — ділиться Даценко.
Замість того, щоб порівнювати Харків із Заходом і говорити, нібито місто недотягує — можна порівняти Харків з ним же, але зразка 2019 року. І сказати: «Ого, вау».
«З будинку подруги, в якої я зупинилася, чути оголошення про хвилину мовчання. Це мене приємно вразило: я знала про це, чула від харків’ян, але попередній раз, коли приїжджала у лютому — оголошення не було чути. Тому Харків треба порівнювати з Харковом. Не знаю, наскільки був пройдений шлях, бо ми починали просто з активістів, потім дійшли до того, що хвилину мовчання у Харкові оголошували дзвонами, потім були якісь ітерації звуку, і зараз ми дійшли до стандартного метроному», — згадує Катерина.
Знов і знов розповідати про хвилину мовчання і пам’ять експертці доводиться і на 12 рік війни росії проти України, попри втому і відчуття «марності».
«Я пройшла цей стан десь рік тому. Якщо є сенс людині пояснювати, то їй нічого не треба пояснювати. Але зважаючи на досвід хвилини мовчання, вже два роки продовжую те саме, одними й тими самими словами говорити про історію, про те, що вона має понад сторічну традицію, і це не в совку придумалося, і те, що ми мали свою хвилину мовчання в УПА. І ми її щоденністю зробили універсальним способом пам’яті, бо для когось це хвилини мовчання, для когось – хвилини гідності. Я постійно пояснюю, що людина сама може для себе визначити, що це є для неї», — розповідає Даценко.
Вона нагадує, що ми не можемо щоденно горювати о 9:00, але можемо згадувати про загиблих, наступного дня — про живих і дякувати їм.
«Я реально це два роки одними і тими цитатами пояснюю, і в якийсь момент теж думаю: “Та ну скільки можна, ми про це вже говорили, сотню разів”. Але кожного разу ти розумієш, що оце твоє “проговорено” – воно для тебе, а кожна людина це чує ледве не вперше. І ти ніколи не знаєш, який досвід за плечима в кожної людини, і чи вона рефлексувала, чи в неї є можливість зупинитися подумати – а що це для неї?», — пояснює вона.
Після роздумів Катерина дійшла думки, що якщо доведеться повторити ці цитати ще тисячу разів — вона повторить, і тисячу перший раз також. Але відгомін совєцьких практик «меморіалізації» зустрічається активістам в багатьох містах і селищах, натягнутий на нові реалії.
«Ці невідомі солдати, совєцькі воїни в деяких регіонах, громадах, часто в центрі міста або на важливій площі, де проходить багато людей — часто біля них вибудовують такі алеї з банерами загиблих героїв. Це те, що я точно не буду поширювати, але якщо ми комунікуємо з місцевою владою — це точно про що я запитаю: “Чому ви вирішили так зробити?”», — каже Даценко.
Тема українців у Другій світовій війні досі не проговорена в суспільстві, а від того і немає розуміння — що робити з совєцьким спадком про українців. У нас попереду — проговорення німецької окупації, українців, які воювали на боці Німеччини і питання совєцької армії, у якій були не лише «визволителі», а і ґвалтівники, нападники й окупанти.
Стереотип про те, що УПА — це частина історії Заходу України, теж заважає рухатися вперед. Катерина каже, що треба буде багато зізнатися самим собі в тому, що українці не завжди ідеальні і хороші — а робили багато дурні в лавах різних армій, були ухилянтами.
Нині практики пам’яті по регіонах різняться. Даценко каже, що децентралізація породжує не тільки різноманіття, а ще й низку проблем у систематизації наративів пам’яті і їх поєднанні. Водночас це свідчить про самостійність людей і про те, що сучасна культура вшанування відходить від «вказівок згори».
«Тут я погоджуюсь з оцим дивним формулюванням, з яким я зазвичай не згодна про те, що держава повинна. Зазвичай я кажу “ти — держава, я — держава, ми є держава”, але з цього боку комусь треба зробити це рішення централізованим, і видати не просто рекомендації, а прям “ми маємо ховати наших героїв так”, і це мають бути не просто сектори військових поховань, за яке відповідає місто, а справді військові поховання, відокремлені», — каже Катерина.
За 12 років війни і понад 30 років незалежності Україна ривком просунулася у культурі вшанування.
«Якщо ми дивимося в розрізі існування світу, 12 років — це дрібничка. В розрізі людського – це велика частина нашого життя. Але при цьому всьому ми зробили так багато і маємо собою пишатися. Кожна країна проходила всі ці етапи, шляхи, ніхто не мав культуру пам’яті одразу», — підсумовує Катерина.
Слухайте інтерв’ю повністю у програмі «Накипіло з Алікою Піхтеревою».
Більше новин із Харкова, подкасти, українська музика — у нашому застосунку для Android | iOS
Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»
