Культуру пам’яті в Харкові не варто порівнювати з іншими містами — краще пригадати харківський досвід пам’ятування попередніх років. Цей шлях упадає в око не стільки місцевим, скільки людям, які приїжджають у місто з інтервалами. Але попереду в Харкова ще багато домашньої роботи з ушанування та пам’ятування.
Який шлях у відновленні традиції пам’яті ми пройшли та скільки нам іще вчитися у себе самих — в етері Радіо «Накипіло» розповіла співзасновниця громадської організації «Вшануй» і журналістка Катерина Даценко.
Журналістка відвідала Харків із лекцією про культуру пам’яті й сказала, що поїздки по українських регіонах із заходами для ушанування дають їй сили працювати далі.
«Те, що ти чуєш про місто, і те, коли ти занурюєшся у нього саме в контексті пам’яті, — це зовсім різні досвіди. Якщо ми порівнюємо Харків із чимось іншим, то можемо виділити щось позитивне й щось негативне. Якщо просто казати, чим особливий Харків, то тут є люди, які можуть не погоджуватися між собою, люди, що мають внутрішній стрижень доводити своє і стояти за своє, і люди, які горять тим, що вони роблять, зокрема, у темі пам’яті», — поділилася Даценко.
Замість порівнювати Харків із Заходом і говорити, нібито місто недотягує, можна порівняти Харків із ним же, але зразка 2019 року, і сказати: «Ого!».
«З будинку подруги, у якої я зупинилася, чути оголошення про хвилину мовчання. Це приємно вразило мене: я знала про це, чула від харків’ян, але попереднього разу, коли приїжджала в лютому, оголошення не було чути. Тому Харків треба порівнювати з Харковом. Не знаю, наскільки пройдено шлях, бо ми починали просто з активістів, потім дійшли до того, що хвилину мовчання у Харкові оголошували дзвонами, потім були якісь ітерації звуку, а тепер ми дійшли до стандартного метронома», — згадала вона.
Знов і знов розповідати про хвилину мовчання і пам’ять експертці доводиться і на тринадцятий рік війни росії проти України, попри втому й відчуття марності.
«Я пройшла цей стан приблизно рік тому. Якщо є сенс пояснювати людині, то їй нічого не треба пояснювати. Але, зважаючи на досвід хвилини мовчання, уже два роки продовжую те саме: тими самими словами говорити про історію, про те, що вона має понадсторічну традицію, і це не в совку придумалося, і те, що ми мали свою хвилину мовчання в УПА. Щоденністю ми зробили її універсальним способом пам’яті, бо для когось це хвилина мовчання, для когось — хвилина гідності. Я постійно пояснюю, що людина сама може для себе визначити, що це для неї», — розповіла Даценко.
Вона нагадала, що ми не можемо щоденно горювати о 9:00, але можемо згадувати про загиблих, наступного дня — про живих, і дякувати їм.
«Я справді два роки це тими самими цитатами пояснюю, тож якоїсь миті теж думаю: “Та ну скільки можна, ми говорили про це вже сотню разів”. Але щоразу ти розумієш, що оце твоє “проговорено” — воно є таким для тебе, а кожна людина чує це мало не вперше. Ти ніколи не знаєш, який досвід за плечима в кожної людини, чи вона рефлексувала, чи є у неї можливість зупинитися подумати, що це для неї», — пояснила журналістка.
Після роздумів співзасновниця ГО «Вшануй» дійшла думки, що, якщо доведеться повторити ці цитати ще тисячу разів, вона повторить, і тисячу перший раз також. Але відгомін совєцьких практик «меморіалізації» трапляється активістам у багатьох містах і селищах, натягнутий на нові реалії.
«Ці невідомі солдати, совєцькі воїни в деяких регіонах, громадах, часто в центрі міста або на важливій площі, де проходить багато людей, — часто біля них вибудовують алеї з банерами загиблих героїв. Це те, чого я точно не поширюватиму, але, якщо ми комунікуємо з місцевою владою, це точно те, про що я запитаю: “Чому ви вирішили так зробити?”» — зауважила Даценко.
Теми українців у Другій світовій війні досі не проговорено в суспільстві, а від того й немає розуміння, що робити із совєцьким спадком про українців. У нас попереду проговорення німецької окупації, українців, які воювали на боці Німеччини, і питання совєцької армії, у якій були не тільки «визволителі», але й ґвалтівники, нападники та окупанти.
Стереотип про те, що УПА — це частина історії Заходу України, теж заважає рухатися уперед. Журналістка зазначила, що треба буде багато зізнатися самим собі в тому, що українці не завжди ідеальні й хороші, а робили й багато дурні в лавах різних армій, були «ухилянтами».
Нині практики пам’яті різняться за регіонами. За словами Даценко, децентралізація породжує не тільки різноманіття, але ще й низку проблем у систематизації наративів пам’яті та їх поєднанні. Водночас це свідчить про самостійність людей і те, що сучасна культура вшанування відходить від указівок «згори».
«Тут я погоджуюсь з оцим дивним формулюванням, з яким я зазвичай не згодна, про те, що держава повинна. Зазвичай я кажу: “Ти — держава, я — держава, ми — держава”, але із цього боку комусь треба зробити це рішення централізованим і видати не просто рекомендації, а прямо сказати: “Ми повинні ховати наших героїв так” — і це мають бути не просто сектори військових поховань, за яке відповідає місто, а справді військові, відокремлені поховання», — сказала експертка.
За дванадцять із половиною років війни та понад тридцять років незалежності Україна ривком просунулася у культурі вшанування.
«Якщо ми дивимося у розрізі існування світу, дванадцять років — це дрібничка. У розрізі людського — це велика частина нашого життя. Але водночас ми зробили так багато й маємо собою пишатися. Кожна країна проходила всі ці етапи, шляхи, ніхто не мав культури пам’яті відразу», — підсумувала співзасновниця ГО «Вшануй».
Слухайте інтерв’ю повністю у програмі «Накипіло з Алікою Піхтеревою».
Більше новин із Харкова, подкасти, українська музика — у нашому застосунку для Android | iOS
Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»
