Новини про майже звільнений Харків, або Як харківська журналістка пів року жила під окупацією

Журналістка з Харкова Олена Клименко пів року прожила під російською окупацією у рідному селі на Ізюмщині. Медійниця у ранковому етері на Радіо «Накипіло» розповіла, що в найважчі моменти дала собі обіцянку вижити, щоби продовжити роботу в медіа й розповісти світові правду про дії росіян.

Олена вийшла на роботу 24 лютого

До повномасштабної війни Олена працювала журналісткою на місцевому телебаченні АТН. Вона пригадала, як 24 лютого 2022 року прокинулася від вибухів, але того самого дня поїхала на роботу. Того дня її завданням було знімати реакцію людей. На вулицях міста почалася паніка.

«Коли я йшла вчитися на журналістку, то розуміла, що в країні може бути все, що завгодно: війна, ковід, іще щось. Обов’язок журналіста — це висвітлювати й показувати, незважаючи на обставини, у яких умовах ми живемо», — сказала медійниця.  

Після того як Олена написала текст, з’явилася інформація про можливі обстріли міста. Редакція розміщувалася на дев’ятому поверсі, тож перебувати там було небезпечно. Тому журналістка з колегами спустилися в метрополітен.

Поїздка в село до батьків закінчилася життям в окупації

Батьки дівчини тоді були вдома в селі Богуславка Ізюмського району. Що десять хвилин вони телефонували доньці й благали виїжджати з Харкова. Двадцять п’ятого лютого, коли почалися серйозні бомбардування Харкова, Олена схопила речі й поїхала на автовокзал.

«Коли ми їхали автобусом, у салоні стояла мертва тиша. Я не знаю, як водієві вдалося виїхати на тому старенькому автобусі. Він мчав стираючи колеса. Зовсім поруч лунали вибухи», — згадала вона. 

Доїхавши до батьків, дівчина почулася в безпеці. Але це відчуття виявилось оманливим. Адже у квітні 2022 року село Богуславку окупували. Спочатку окупанти ввірвалися в Куп’янськ. 

Найстрашніший перший день окупації

«Поки в нас не стояли росіяни, я писала. Не викладала, звісно. Мій тато тоді був у теробороні. Крім того, люди знали, що я працювала журналісткою. Тож писати було небезпечно», — сказала Олена.

Журналістка розповіла, як перед захопленням рідного села росіянами прочитала новину про звільнення Бучі. Тоді ведучий у студії сказав, що росіяни, які стояли в Бучі, ідуть на Харківщину. Зовсім скоро в селі Богуславка раптово зникли електрика, інтернет і зв’язок. Почалися бойові дії, росіяни з Куп’янського напрямку йшли на Борову, захопивши село, у якому перебувала Олена.

Найстрашнішим днем за шість місяців окупації вона назвала перший. Тоді дівчина з батьками на вулиці побачили російський БТР, з якого вийшло шість озброєних російських солдатів. Так у Богуславці почалася «зачистка». Окупанти ходили по дворах, оглядали й шукаючи «нацистів». Людей із села вже не випускали.

Фото: інстаграм Олени Клименко

Окупанти проводили «зачистку» в селі

Першою думкою Олени стало сховатися і зачинитися в будинку. Але вона розуміла, що озброєні автоматами солдати без проблем виб’ють двері. Далі промайнула ідея тікати в лісосмугу, яка була поблизу. Але дівчина бачила, що загарбники почали вже копати там окопи. 

«Я пам’ятаю, як узяла тата й маму за руки. Зрозуміла, ми разом до будь-якого фіналу. І, незважаючи ні на що, ми родина, і ми витримаємо це разом», — описала події окупації журналістка.

Того дня окупанти не зайшли в будинок Олени.

«Вони розмовляли з людьми, підходили. Тоді вони позиціонували себе визволителями й дивувалися, чому люди плачуть, коли бачать їх, чому ховаються», — додала вона. 

У газеті «Харків-Z» писали про звільнення Харкова

Олена розповіла, що під час окупації в селі поширювали газету «Харків-Z» з новинами про майже звільнений Харків. Окупанти говорили місцевим жителям, що росія вже тут. Мовляв, Україна забула про них, вони нікому не потрібні. Загарбники проводили профілактичні бесіди з патріотично налаштованими людьми.

«Зі мною не розмовляли, але я замовкла. Не було електрики, телефони не працювали, я не могла нічого знімати, наприклад документувати, відеофіксацію робити. Але тоді я вирішила, що замовкну, а якщо виживу та вийду звідти, то потім скажу все, що думаю, розкажу про те, що відбувалося», — сказала Олена. Тоді медійниця почала писати нотатки від руки, робила якісь помітки собі, а потім ховала, бо боялася, що їх знайдуть вороги.

Дівчина поділилася: тоді почувала страх, що місцеві жителі можуть здати її окупантам, адже серед селян були й колаборанти. Саме тоді вона закопала свої диплом і посвідчення просто на городі. А потім примусила батька, який до останнього не погоджувався, зняти український прапорець із машини й також закопати його в землю.

Фото: інстаграм Олени Клименко

Викопаний із землі жовто-блакитний прапорець

Коли село звільнили, дочка з батьком викопали прапорець і знову почепили його на автівку.

«Це маленький прапорець, але це певний символ, і він досі з ним подорожує. Це був дуже складний момент у нашому житті», — сказала Олена й додала, що перші місяці триматися було легше через віру у швидке звільнення. Але з кожним місяцем окупації ставало дедалі складніше. Люди ставали злішими, адже жили в повній інформаційній ізоляції. 

«Коли ти не отримуєш новин, здається, що про тебе забули. Було відчуття, що село зникло з мапи України. Я підтримувала себе думкою, що повернуся до журналістики, що я повинна розповісти про все, що побачила. Тільки це врятувало мене», — поділилася спогадами медійниця. 

Арестович у телевізорі та російські танки за вікном

Улітку одного дня в Богуславці раптом не надовго з’явилася електрика. Олена відразу ввімкнула телевізор й у «Єдиних новинах» натрапила на Арестовича, який розповідав про «два-три тижні» до перемоги.

Телевізор стояв поряд із вікном, у якому тієї миті дівчина побачила, як їдуть колони російської техніки: танки, броньовані автівки, «Гради» та інше залізяччя. На сотій автівці вона вже збилася з ліку.

У найскладніший період, коли не було зв’язку та інтернету, щоби прочитати хоч якісь новини й передати звістку про себе друзям, Олена їхала через російські блокпости в населені пункти, де був інтернет.

Повернення до Харкова

Фото: інстаграм Олени Клименко

«Ці поїздки були для мене болючими. Їздили приблизно раз на місяць, тому що вже грошей не було, а бензин коштував по 100 гривень за літр. Пам’ятаю, як мені перевіряв паспорт молоденький солдат, років вісімнадцяти на вигляд. Він із такою зневагою розгортав документ. У нього постійно була цигарка в зубах. Бридко дуже», — поділилася спогадами медійниця. 

Олена згадала, що приїхала до Харкова на четвертий день після деокупації села. У місті тривало життя, працювали кав’ярні, були електрика й гаряча вода у крані. За шість місяців соціальної ізоляції вона відвикла від цього. Навіть уперше поповнивши телефон після життя в окупації, Олена здивувалася, що не було інтернету, а потім зрозуміла, що не ввімкнула передачу даних.