Історія Михайла на псевдо Східний — справжнє диво. Не тільки тому, що він якимось чудом уцілів, діставши кулю в лоба. Його історія — це сюжет із кіно ще й тому, що вже за кілька місяців після такого надважкого поранення боєць повернувся у стрій і тепер воює на Покровському напрямку фронту. Куля влучила хлопцеві в лоба, і далі якимось незрозумілим способом він удихнув її в легені. Поранення лишило слід на його обличчі, але не зупинило намірів вибити росіян із його рідної Донеччини.
Підрозділ, де служить Східний, — це Перший окремий штурмовий полк. Новий випуск подкасту «Станція “Держпром”» саме про нього.
— Так, я і бойову роботу виконую, і навчаю новоприбулих хлопців, які хочуть стати фахівцями в пілотуванні FPV-дронів.
Михайлові на псевдо Східний двадцять п’ять років. Він за кермом автівки. Іще з кількома бійцями вони їдуть учитися літати.
У полі вояки встановлюють спеціальні кільця, щоби вчитися маневрувати дронами. Уже за п’ятнадцять хвилин небо наповнюється дзижчанням. Майбутні пілоти опановують безпілотники.
Поки новачки готуються, розпитуємо Михайла, їхнього сьогоднішнього інструктора, про те, як сьогодні поводиться ворог на цьому напрямку.
— Нині дрони на оптоволокні, яких не глушить ніщо, у широкому застосуванні як у нас, так і у ворога. Тому ворог більше застосовує піхотні підрозділи й малі групи. Як бачите з новин, адже це ні для кого не секрет, вони, буває, заходять у тилову зону й можуть просуватися. Потім доводиться цілі операції проводити, щоб їх там зачищати й стримувати. Дрони на оптоволокні також розвиваються, збільшуються дальність їхньої роботи, їхня функціональність. Її теж покращуємо як ми, так і, на жаль, ворог покращує теж. Наразі це найбільша проблема.
А ще ворог використовує дрони як «ждунів», які стоять на логістичних шляхах, дорогах і чекають, коли буде підвіз особового складу або перезмінки. Думаю, найбільше втрат нині саме від таких дронів. І ми завдаємо ворогові втрат найбільше саме безпілотними засобами. Як вони, так і ми створюємо так звані кілзони на п’ять-десять кілометрів, куди дуже важко на чомусь заїхати й навіть пробратися пішки.
Тяжке поранення Михайло дістав рік тому, восени 2024-го. Тоді він тільки два місяці виконував бойові завдання як оператор FPV-дронів, а вже був командиром екіпажу. Це був район Курахового — Вугледару. У новинах ви могли чути про ці події як про Успенівський мішок.
— Узагалі були важкі бої, бо щодня ворог проводив великі атаки із застосуванням чималої кількості бронетехніки. Щодня ми знищували багато техніки й особового складу. Але через те, що ворог просунувся по флангах, були ризики того, що можуть завдати болісного удару з флангу.
Так і сталося. Колона противника прорвалася прямо до нашої посадки, де була наша позиція. Ми готувалися до того, що таке може бути. Нам довелося приймати ближній стрілецький бій із ворогом.
На позиції було три людини: я, як командир екіпажу й пілот, і два мої побратими, які теж брали участь, теж працювали. Я першим вступив у бій із ворогом, бо той підійшов. Близько наді мною, за два метри вилізли три російських штурмовики. Я почав по них стріляти, а потім раптом мене оглушило. На деякий час я знепритомнів. Думав, що це вибух, що вони кинули гранату.
Тоді я заповз у бліндаж до побратимів. Намагався надати собі медичну допомогу. Не розумів, де в мене поранення, просто голова боліла й шуміла. Побратими сказали: «Не чіпай голови, у тебе поранення на голові».
Увесь час на позиції я був при тямі. Минуло декілька годин до евакуації, тому що навколо точилися бої — знищували ворога. Потім до нас приїхали наші розвідники.
— Кровотечі не було?
— Була, але не критична. В іншому разі загинув би. Якби якась артерія зазнала ушкоджень, то я не вижив би, тому що на голові неможливо накласти турнікет. Тож пощастило, що якоїсь критичної кровотечі не було. Тільки контузія. Між операціями, коли мене везли на каталках, я чув розмови лікарів. Вони між собою говорили: «Голову вже зробили, тепер будемо діставати кулю з легень». Я такий лежу й думаю: «Яка куля? Які легені? У мене ж поранення у голову». А виявилося, що куля зайшла навскіс через носову пазуху й провалилася, а я вдихнув її в бронхи. Зондом із магнітом мені дістали кулю. На цьому важкі операції закінчилися.
Через місяць після поранення, згадує Східний, він уже ходив сам. На реабілітацію до Вінниці до хлопця приїхала мати. Батьки, каже Михайло, — це його величезна підтримка. Родина живе в одному з міст на Донеччині, до яких нині наближається фронт.
— Куля зайшла навскіс. Тобто якби інакше, то я був би труп. Якби вона біля скроні пішла, я теж був би труп. Тому що вона потрапила б у мозок — і було б неприємно. Після такого кульового поранення зазвичай не виживають. Просто пощастило, що вона навскіс зайшла, потрапила в товсту кістку й затрималася. Куля була калібром 5,45 мм, не 7,62 мм. 7,62 мм — трохи більший калібр і більш руйнівний. Теж, найімовірніше, мені не пощастило б, якби був інший калібр.
Навіть не знаю. Я навіть не відчував того, як удихаю. Тому це шокувало мене самого. Коли між операціями мене возили, я трохи опритомнював і чув, як розмовляють лікарі. Коли я прийшов до тями, до мене після операції приїхали мої побратими й командири та розповіли підсумки бою. Бо я ж не знав, як усе закінчилося і яке в мене поранення.
— Ви ж могли не повертатися, за ВЛК могли списати?
— Так, так. На ВЛК мене визнали непридатним до військової служби.
— Але ви повернулися.
— Так, повернувся. Я ще й недавно отримав третю групу інвалідності. Повернувся, тому що я йшов у Збройні сили дуже вмотивованим знищувати ворога. Тому що я усе життя прожив на Донеччині. Мій рідний край із 2014 року потерпає від ворога, від російських загарбників. У 2014-му я був в окупації. Завдяки ЗСУ нас звільнили доволі швидко — через три місяці. Тобто я уже давно знаю, що таке «рускій мір», і проти цього. Вирішив, що, поки не завершиться війна, я допомагатиму армії чим зможу й братиму участь у бойових діях. Максимально докладатиму зусиль, щоб усе це закінчилося на моїй землі в Україні, щоб ми не страждали від цього.
Коли я лікувався після поранення, то відчував і знав, що зможу бути корисним у Збройних силах. Я не знав, до якого етапу реабілітуюся, чи зможу повернутися до виконання бойових завдань, чи буду на якійсь тиловій посаді. Але знав і говорив своїм батькам. Вони повністю підтримують мене. Звичайно, що їм, може, складно було все це. Але вони прийняли.
Тож після реабілітації та лікувальної відпустки, уже в кінці лютого, повернувся до підрозділу. Через місяць мене визнали непридатним. Але нині згідно із законом за згодою командира частини на службі можна залишитися на певних посадах. Так вийшло, що після поранення я навіть зміг узяти участь у бойових діях. Уже з кінця березня по кінець червня їздив виконувати бойові завдання у складі екіпажу. У кінці червня ми почали розширюватися у батальйон безпілотних систем.
Охочі служити в батальйоні безпілотних систем можуть залишити заявку на сайті підрозділу або написати безпосередньо рекрутерам полку без ТЦК. Зв’язатися з рекрутерами можна за номерами: +38 (093) 697-93-44 або +38 (066) 724-01-33.
Марія Малєвська та Сашко Бринза
Цей текст було створено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього тексту є виключною відповідальністю Радіо «Накипіло» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.
