play_arrow

Пліч-о-пліч

Поранений боєць — поранена вся його сім’я: як доглядальниці, турбуючись про ветерана, самій не виснажитися

mic Володимир Носков today28.05.2024 858

Тло
  • cover play_arrow

    Поранений боєць — поранена вся його сім’я: як доглядальниці, турбуючись про ветерана, самій не виснажитися Володимир Носков


Якщо військовослужбовця тяжко поранено, то поранено всю його родину й відновлення потребує ціла сім’я. Це усвідомлення ведучий подкасту «Пліч-о-пліч» Володимир Носков почув від Тетяни Клещукової — дружини тяжкопораненого воїна. У спеціальному репортажі колег із «Суспільного» під назвою «Жінки, які доглядають за військовими з важкими травмами» ведучий побачив, як пані Тетяна облаштувала в себе вдома мінішпиталь. Усе заради коханого, що після тяжкого поранення не в змозі говорити й рухатися і потребує цілодобового спеціального догляду. Тетяна забрала свого чоловіка з лікарні додому попри те, що медики паліативного відділення говорили: таких додому не беруть. Вона годує чоловіка через зонд і робить йому масажі проти пролежнів. Жінка дуже сподівається, що її зусилля будуть не марними й коханий хоч потроху почне говорити і взаємодіяти.

У попередньому епізоді подкасту Володимир Носков разом із представницями правозахисної організації для військовослужбовців «Принцип» Любов’ю Галан і Тіною Полек розпочав розмову про матерів, дружин і сестер, що після тяжких поранень і травм, а також важких захворювань бійців стали їхніми доглядальницями. Приводом для нашої ґрунтовної бесіди стало дослідження «Принципу» під назвою «За лаштунками турботи: близькі ветеранів і доглядова праця».

В аналітичній записці, яку вже спрямували в Міністерство ветеранів, Мінсоцполітики й МОЗ, ідеться, що мета — звернути увагу на підтримку цих людей і суспільством, і державою, оскільки вони перебирають на себе багато функцій власне держави.

Доглядова праця, яку виконує багато жінок, лишається невидимою та неоплачуваною. Водночас для піклувальниці вона стає цілим життям, часто забираючи в неї решту життєвих сфер: кар’єру, роботу, відвідування спа-салонів, шопінг, спілкування з подругами, що зрештою жінка починає жити життям чоловіка, про якого піклується.

Як з’ясували дослідники під час глибинних інтерв’ю із дев’ятнадцятьма респондентками, догляд — це складний і виснажливий процес, що потребує додаткових навичок і знань. Дружини, матері й сестри для тяжкопоранених є санітарками, годувальницями, медикинями, тренерками з реабілітації, супровідницями в просторі та психологинями. До того ж на них іще покладено завдання із проходження військово-лікарської комісії, згодом — медико-соціальної експертної комісії, а також оформлення для чоловіка статусу учасника бойових дій і ветерана війни. Від цього прямо залежать соціальні виплати й можливість отримати пільги та життєво важливі реабілітаційні засоби. Рідні зазвичай залишають роботу. Точніше так: тепер їхнє головне робоче місце — це догляд ветерана. Водночас жінкам потрібно залишатися матерями маленьких дітей і доньками стареньких батьків, які теж потребують турботи й розв’язання проблем.

Не життя, а справжня круговерть. Через це вони можуть вигоряти й відчувати великий рівень стресу. У Сполучених Штатах Америки провели дослідження серед тих, хто доглядає рідних, у якому 25 % респондентів розповіли, що доглядова праця негативно вплинула на їхнє здоров’я. Зокрема, уразливими є ті групи, які почуваються самотніми у своєму піклуванні. Якщо в попередньому епізоді «Пліч-о-пліч» ми говорили більше про перебування піклувальниць разом із тяжкопораненими й важкохворими в шпиталях і лікарнях, а також про те, як до них ставиться медперсонал, то цього разу більше уваги приділили життю і клопотам доглядальниць безпосередньо вдома. Спробували поміркувати, як зробити так, щоби для цих жінок дім не став справжнім пеклом; щоб сім’я була командою, яка може розподілити певні обов’язки з догляду; щоб основна піклувальниця теж мала час на перепочинок, сон і власне здоров’я; щоб вона не почувалася ломовою конякою, а натомість хоча б на пів годинки могла почутися жінкою. До розмови ведучий подкасту запросив психологиню Марію Россову. Вона має досвід роботи з важкохворими в харківському онкоцентрі й тяжкопораненими у шпиталі. Нині Марія — офіцерка-психологиня одного з підрозділів Національної гвардії України.

Операції, перев’язки, процедури й пігулки — це все лікування в шпиталі ушкоджень тіла військовослужбовця. А як же його душа? Внутрішній психологічний стан ветерана? Він не тільки сам психологічно складно переживає зазнані поранення, але й переносить власні ментальні травми на спілкування із сусідами по палаті й виплескує агресію на свою дружину, матір чи сестру.

Психологи рекомендують не лізти в душу пораненого й не запитувати про те, чи бачив він загиблих або як хтось помирає чи зазнає поранення. Серед небажаних запитань називають іще й такі: «там було страшно?», «що було найважчим під час служби?», «коли все це закінчиться?». Не варто розпитувати ветерана й про обставини того, як він дістав травму. Дайте людині змогу самостійно вирішувати, з ким і в якому обсязі вона може поділитися історією свого пережитого досвіду. Якщо вона сама ділиться з вами історіями бойового досвіду, подякуйте їй за це. Зважайте на те, що повертатися до травматичних спогадів не просто.

Не варто жаліти воїнів, якщо вони не просять про це, як і нав’язувати свою допомогу. Допомагайте тільки з дозволу або прохання. Будьте обережні навіть з обіймами й дотиками. Запитайте дозволу перед будь-яким фізичним контактом (обіймами, поцілунком тощо). Ви не можете бути точно впевненими в тому, що саме пережила людина, яка перед вами. У деяких випадках небажаний для військовослужбовця тілесний контакт може спровокувати несподівану для вас емоційну або фізичну реакцію.

Переїзд пораненого зі шпиталю додому — це, з одного боку, дуже бажана й радісна мить для родини, а з іншого — якщо через бойові поранення він має порушення опорно-рухового апарату, щелепно-лицьову травму, психічні розлади тощо, то піклувальницям доводиться організовувати цілу спецоперацію з медевакуації ветерана додому. Зазвичай винаймають приватну швидку, щоб перевезти його в інше місто, а це не дешевий сервіс. Окрім того, якщо в лікарні рідна жінка пораненого бійця має поруч медсестер і лікарів, що можуть одразу зреагувати на погіршення стану здоров’я, то вдома вся відповідальність лежить на ній. Вона піклується про воїна фізично й морально цілодобово.

У дослідженні «Принципу», присвяченому доглядальницям тяжкопоранених і важкохворих, ідеться, що із цих жінок ніхто не знімає також обов’язку турботи про дітей, а це дитсадок, школа й гуртки. Якщо вони живуть у сільській місцевості, то обов’язково ще є город і господарство. Доводиться розв’язувати проблеми й батьків старшого віку. Добре, коли члени родини об’єднуються в команду, щоб піклуватися про батька, який потребує сторонньої допомоги й супроводу. Утім, психологиня Марія Россова попросила матерів не втрачати довірливих стосунків із дітьми й більше пояснювати їм, що відбувається з їхнім маломобільним батьком. Про допомогу краще ввічливо домовлятися, а не насильно змушувати сидіти біля постелі, прибирати посудину чи вивозити тата на кріслі колісному на подвір’я.

Дослідження «За лаштунками турботи: близькі ветеранів і доглядова праця» виокремлює кілька стратегій, до яких удавалися жінки під час турботи про пораненого або важкохворого вдома: власну інтуїцію, яка основується на базовому догляді, продемонстрованому медпрацівниками в лікарні; власний попередній досвід догляду лежачих хворих; самостійний пошук інформації в інтернеті; здобуття професійної медичної освіти або закінчення спеціального навчання при медичних закладах. Однак головним рушієм у догляді ветерана з утратою функціональності є любов і величезне бажання, щоб він одужав і зміг адаптуватися до життя в новий спосіб.


Пліч-о-пліч

0%