«Я не готовий сприймати байдужість людей до ветерана з інвалідністю»

Часом у соціальних мережах читаємо слова здивування: «Чому ветерани з протезами кінцівок носять шорти?». Мовляв, своїм виглядом воїни лякають дітей, які й так нині перелякані. Інших дратує обпалене обличчя, і вони відмовляються їхати в ліфті з таким фронтовиком. А є категорія перехожих, які відразу кидаються з розпитуваннями й порадами, як жити та які народні методи лікування застосовувати, коли бачать незрячого з тростиною у руках, що готується переходити дорогу або просто йде собі за маршрутом.

Нетактовна реакція українців на ветеранів із порушеннями здоров’я, які здаються їм потворними, — це геть не нова проблема нашого суспільства. Через вияви дискримінації проходили з дитинства ведучий Володимир Носков, як незряча людина, та його знайомі з різними видами інвалідності, а тепер певна категорія невихованих людей спрямовує свій гейт на ветеранів російсько-української війни.

Якщо люди в тилових містах думають, що вони житимуть окремо, а воїни з травмами, ампутаціями кінцівок і порушеннями ментального здоров’я мешкатимуть десь у своєму ізольованому «товаристві ветеранів», то вони глибоко помиляються. Усім нам варто усвідомлювати: відсутність ноги, руки чи ока через поранення на війні — це нині, на жаль, звичне явище. Тому відводити очі від воїнів з інвалідністю, м’яко кажучи, неетично. Військовослужбовця, який віддав здоров’я за нашу свободу, це ображає.

Гість подкасту «Пліч-о-пліч» Євген Сивопляс, ветеран із високою ампутацією ноги, не соромиться привселюдно заявляти: «Не відвертай обличчя, я не чудовисько». Громадський активіст, що проводить акції на підтримку ветеранів, дружньо радить: «Поклади собі руку на серце й усміхнися».

У новому епізоді подкасту «Пліч-о-пліч» говорили про те, чому жалість до учасника війни, що повернувся додому з пораненнями та травмами, украй недоречна. Замість відводити очі від його пошрамованого тіла, замість некоректних запитань про каліцтво можна запропонувати свою підтримку й допомогу. Головне — не робити нічого без дозволу самого ветерана. Про це в різних містах України на своїх публічних соціальних акціях і перформансах, присвячених ветеранам з ампутаціями й людям з інвалідністю, говорить Євген Сивопляс.

Боєць 3 окремої штурмової бригади Євген Сивопляс утратив ногу в боях під Авдіївкою у лютому 2024 року. Після лікування і реабілітації у Луцькому військовому гарнізонному шпиталі він вирішив не мовчати про те, як до таких, як він, військовиків із високою ампутацією ноги ставляться перехожі. Починаючи з квітня на своїх вуличних акціях 39-річний ветеран розгортає плакат «Не відвертай обличчя, я не чудовисько» або, приміром, улаштовує соціальні експерименти. Учасникам пропонує прожити дві години життя пораненого захисника. Такі соціальні перформанси він устиг провести в Луцьку й Чернігові. А ще воїн Євген Сивопляс із командою нещодавно створеної громадської організації «Зруш скелю» моніторить заклади торгівлі та гостинності, ЦНАПи й бібліотеки на архітектурну безбар’єрність і вміння персоналу комунікувати з ветеранами й людьми з інвалідністю. Одно слово, Євген на практиці ламає стереотипи про ветеранів війни й розповідає, як можна висловити їм повагу.

У нашому подкасті своїм досвідом взаємодії з незнайомими людьми поділився ветеран Олександр Півнев. Воїн, що послуговується протезом правої ноги, уже кілька разів брав участь у міжнародних спортивних змаганнях «Ігри Героїв». Колись він надто реагував на жалісливі погляди перехожих, а тепер ветеранові все одно, що думають люди. Олександр абсолютно не соромиться носити шорти. Залюбки ходить у гори та є любителем активного відпочинку.

Герой завжди є героєм: і на передовій зі зброєю, і в себе вдома в місті чи громаді. Невже наше ставлення до воїна повинно змінюватися залежно від його фізичних порушень, наявності інвалідності чи інших складних обставин, у яких він опинився? Наша відповідь: ні.

---

Пліч-о-пліч