Про життя у “Великій родині”

Куди виписуватися з лікарні після поранення купʼянцям, яким уже нікуди повертатися? Куди везти літню жінку з прикордоння, будинок якої зруйновано, а внук воює за росію? Де житиме евакуйований із Херсонщини чоловік після ампутації обох ніг?

Ми так часто чуємо «головне, що вцілів/-ла», але так мало говоримо, що після ось цього «вцілів/-ла». В Україні нині щодня нові жертви російської агресії, а в центрі уваги зазвичай ті, хто потрапив під обстріл сьогодні, постраждав сьогодні, поранений сьогодні.

Наш новий випуск про те, що стається далі з евакуйованими, пораненими, літніми та немобільними. Усі спеціалізовані заклади — геріатричні, госпіси, приватні будинки для літніх людей — в Україні переповнено.

«Велика родина» — волонтерський прихисток для людей старшого віку, які опинилися у скруті через війну. Його в Харкові створила відома архітекторка й авторка проєкту з реконструкції Саржиного Яру Ольга Клейтман. Тут історія кожного підопічного й кожної підопічної — драма в кількох діях. Рушаймо.

Щоразу, як ми приїжджаємо сюди, тут завжди є щось нове, добудоване, дороблене, розширене. Цього разу на просторій веранді з’явився комин.

Ольга Клейтман підкидує у нього дрова, а під ногами в’ються троє собак: два лабрадори, кремовий та шоколадний, і маленький безпородний песик, що весь час підстрибує.

— Це найголовніша наша кімната. Усі люди мешкають або у двох, або в тримісних номерах. І якщо, наприклад, поряд із тобою людина, яка погано почувається, або хоче вимкнути світло, або ще щось, то тобі нема куди дітися. І тоді люди йдуть сюди. Тут у нас завжди тепло, завжди світло, тут можна почитати книжку, пограти в карти, що вони й роблять. Для них це, знаєте, як люди кажуть: «Піду в місто». Вони наряджаються і йдуть сюди. Мені дуже подобається камін. До речі, від мене є вказівка постійно підтримувати вогонь удень, щоб людям було тут тепло й затишно.

— Це теж хтось із благодійників чи ви самі на пожертви придбали?

— Це благодійники з Німеччини передали нам. Ми довго не могли його встановити, інсталювати. Це теж гроші. Ми цілий рік не могли, але от до цієї зими вже встигли.

Ця веранда схожа на зимовий сад — з великими вікнами до підлоги, уся заставлена рослинами.

— Бачите, усе це нам подарував Харківський університет, якщо точніше — Ботанічний сад. Оце й оце от. І в нас лимони є! Вони зав’язалися і цвітуть нині. Дивіться, бачите, і квіточки, і…

— Це вже тут, у вас, лимони виросли?

— Так, так, так.

— Ой, третій собака.

— Ні, тут три, а на горі ще один. Я ж кажу, що паралельно доведеться ще один прихисток відкривати.

— Якщо ми вже побачили собак і вони крутяться біля нас, розкажіть, Олю, будь ласка, і про них, як вони з’явилися у вас, представте їх.

— Шена й Енджі — ми побачили оголошення про те, що дуже старенькі собаки, яких не можна розлучати, дві сестрички, пів року були в притулку для собак на проспекті Гагаріна (нині Аерокосмічному проспекті — Ред.). Ми вирішили, що такі старенькі нікому не потрібні, а нам якраз потрібні. Тож поїхали й забрали їх. Вони справді дуже-дуже допомагають нам, тому що всі бабусі підгодовують і гладять їх. Їм класно, що вони старі, що однією мовою розмовляють. А оце от мале, бачите, воно життя не дає їм. Це мале півтора року жило в метро зі своїм хазяїном і його внукою. Онуку всиновили, а дід у нас. І це от мале — бачите, яке воно невгамовне, — нікому не дає життя. Але він дуже розумний, він навіть танцювати вміє.

— Як його звати?

— Його звати Бакс.

Питаємо, де зараз хазяїн Бакса. Доглядальниця вивозить на веранду худенького літнього чоловіка на колісному кріслі.

— Як вас звати?

— Дмитро Миколайович.

— Скільки вам років?

— Сімдесят.

— Що сталося з вашим будинком, можете сказати? Розбили ваш будинок?

— Так, у Руській Лозовій.

— А родичі у вас є якісь?

— Онучка тільки є.

Так само на колісному кріслі вивозять подихати манюсіньку бабусю. Ольга Клейтман каже, їй дев’яносто чотири. Усі тут кличуть її Елічка.

— Еля вирушила пішки з Вовчанська, коли минулого року на місто розпочався наступ. Її підібрали наші військовослужбовці й привезли сюди. Дівчата дуже перелякалися. У неї нічого не було — тільки сумочка. Елічко, де твоя сумочка? У неї там тільки сумочка, а в ній — фотографії сина й чоловіка. Покажеш нам світлини? Покажи. Там Елічка така красива. Елічка була просто красунею у нас. Почистили, помили, мешкає з нами й щодня чатує на свіжі яйця, тому й сидить там, під курником. Мабуть, уявляє, що вона маленька дівчинка та щодня їсть свіжі яйця. Елю, покажи знімки.

Із сумки, на якій уже місця живого не лишилося, Еля дістає старі фотокартки й документ. У паспорті написано: «Місце народження — смолєнськ».

— Там десь твій синочок є, так? Я бачила. Де синочок? Покажи.

Еля сміється.

— Це він маленький.

— Це будинок у Вовчанську, де ви мешкали?

— Отак от, людині нічого не треба — тільки документи й фотографії. А це ти була?

— А, то я, напевно, на роботі. Я медсестра…

Прихисток для літніх людей «Велика родина» — благодійний. Створила його в Харкові в березні 2022 року разом із командою голова громадської організації «Крізь війну» та архітекторка Ольга Клейтман.

Переробили приміщення якогось із заводських гуртожитків, і тепер цей шелтер найменше схожий на якийсь казенний геріатричний пансіонат: тут улаштовують барбекю-вечірки на подвір’ї, вирощують курок і пестять псів, з бабусями та дідусями займається реабілітолог Крістіян із Каліфорнії, а вояки приїжджають із концертами.

— Олю, якщо говорити від самого початку, скільки хвиль надходжень, скажімо так, ви вже пережили? У вас же це теж пов’язано з бойовими діями.

— Так. Улітку була така дуже велика хвиля. Ми завжди відчуваємо ситуацію на фронті. Коли з громади евакуюються і знають, що в ній є самотні люди, яким досі допомагали сусіди та яким більше нікому допомогти, то телефонують нам.

— Чи відомо вам, чи ви одні такі на Харківщині приймаєте самотніх?

— Ми єдині такі, хто робить це безплатно. Ми єдиний безплатний прихисток, як і єдиний, який зробила не державна чи муніципальна влада. Це просто, ну, скажімо так, громадська ініціатива. Це просто звичайні люди зробили.

— Коштом чого ви функціонуєте?

— Передусім коштом ентузіазму. Я, наприклад, працюю безплатно вже четвертий рік. Коли закінчуються гроші на зарплатню, то я просто з дому виношу їх і ми додаємо до тих, яких бракує.

— А так це пожертви, правильно я розумію?

— Пожертви. Але постійно їх у нас немає. Просто одні люди вигорають, а інші долучаються, і це нормальний процес, тому що людина не може постійно горіти. Ми розуміємо все це.

— Скільки на місяць коштує нині утримання?

— Приблизно 10 тисяч на людину. Якщо без розвитку й по-чесному говорити, що це і памперси, і хімія. Дуже багато ж хімії йде. Ви ж бачите, що в нас ніяких запахів немає і так далі.

— Тобто на місяць вам це коштує…?

— Приблизно пів мільйона. Дивіться, тут же ще яка історія: ми ж постійно розвиваємося, робимо щось. То ми закінчили бібліотеку, то почали кухню, то терасу. Ви ж коли минулого разу приїжджали, у нас не було тераси. Ну й так далі. Ми ж постійно робимо щось. Ми привели до ладу двір, як бачите, зробили доріжки, щоб можна було гуляти, щоб мешканці прихистку тренувалися. Ми поставили тренажер. Це все і гроші, і час.

— Скільки нині людей?

— Сорок п’ять.

— Як змінився ваш контингент за ці майже чотири роки?

— Спочатку були ж тільки харків’яни. Коли місто оточили, були тільки харків’яни. А потім, якщо людина може себе доглядати, якщо в неї поряд є сусіди й усе нормально, ми працюємо з нею, розмовляємо й кажемо: «Якщо буде щось потрібно, ми допоможемо; якщо ви захворієте, ми заберемо вас». Але краще мешкати вдома. Ми врятували багатьох людей під час війни, ми навчили їх ходити і так далі, але потім вони поїхали додому. Тому що ми повинні мати місця. До нас уночі привозять, до нас зранку привозять. Нам потрібно завжди мати вільні місця.

— Яка географія?

— Як наступ іде, така й географія. Люди ж до останнього сидять, з Куп’янська досі надходять до нас.

— Тобто умовно і з Костянтинівки, що на Донеччині, наприклад, везуть?

— Так.

— А ті, кому нікуди повертатися?

— Вони назавжди з нами.

— Скільки таких?

— Узагалі-то майже всім нікуди повертатися. Це ж люди, які виїхали, наприклад, з Вовчанська, якого в принципі вже немає. Бахмута немає, а в нас люди звідти. Куди їм повертатися?

Нікуди повертатися Якову та Надії, яких із Куп’янська вивозили вояки. Обоє дістали поранення, кілька місяців провели в лікарні в Харкові, а коли постало запитання, куди їм виписуватися, їх у «Велику родину» забрала Ольга Клейтман. Забрала разом із пекінесом Даною. Так і живуть тепер утрьох — мають окрему кімнату.

— У нас не було ні води, ні світла, ні газу. Хотіла йти до колодязя по воду. Чоловік вийшов на лавицю. Ми мешкали в п’ятиповерхівці на останньому поверсі. Він каже: «Лягай, прилетіло якраз у будинок». У мене тут була відкрита рана, я лягла, а отямилася, коли лежала на асфальті, кров ішла. Він: «Іди швидше на лавицю». Я кажу: «Уже не можу йти, уже нога не йде». Чотирнадцять годин я пролежала на першому поверсі в під’їзді.

— Чотирнадцять годин пролежали?

— Чоловік приніс мені ковдру, усе приніс.

— А ви не хотіли виїжджати до останнього?

— Так, своя квартира. Уже всі виїхали, хто міг. Ми залишилися майже самі в будинку.

— Ви пролежали в лікарні, так?

— Два місяці та два дні. Сьогодні знову їздили. Те, що на шві, знову надулося. Лікар подивився, розрізали, видавили все.

— Як ви тепер почуваєтеся?

— Більш-менш.

Біля Надії сідає Крістіян Бейн. Він медбрат за фахом і волонтер-реабілітолог з Америки; у Харкові вже майже чотири роки.

— Сьогодні ми говорили з лікарем. Він сказав, що можемо взятися за деякі прості речі, як-от за роботу з гомілковостопним суглобом, стопою, а потім і з коліном. Приблизно через місяць Надія зможе почати ходити, але поки що ми можемо поставити її біля ліжка, щоб вона робила присідання та інші такі речі. У неї набряк ноги. Спитайте, чи вона зможе підняти її на щось.

Поки Крістіян із Надією роблять вправи, її чоловік Яків сидить на ліжку навпроти, на руках у нього собака. Розповідає про той день, коли по їхньому будинку прилетіло:

— Як почали росіяни наступати й бити, а тоді групами переходити, усіх із того берега почали вивозити, а в нас іще трималися. А потім уже цілодобово, як кажуть, і дрони, і КАБи, і «Гради», і з танків із центру як почали бити по будинках. Люди горіли живцем. Вікон немає, нічого — то як улучає дрон усередину. Наших двох сусідів убили росіянські снайпери.

— По квартирах поцілили?

— Ні, коли з дому виходили. Хто вийшов по воду; води-то немає, ні світла, ні газу — нічого. Готували біля під’їзду. З дерева гілля наламаєш, що-небудь кинеш, щоб лапшу якусь приготувати, і бігом або в підвал, або тут. І все.

— І це так, щоби прямо по цивільних людях?

— По всіх, так. Присів на лавицю біля під’їзду, дружина зібралася по воду йти до колодязя. Тільки повернувся — і якраз удар чотирьох «Градів» у п’ятиповерхівку між нашими під’їздами. Мене відкинуло ударною хвилею, контузило, ребра поламало. Ну, таке. Я, як падав, побачив: Надія лежить. Думав, сама лягла. Потім прийшов до тями, теж розгубився на секунду чи дві — не знаю, на скільки. Вона лежить. Підходжу, а в неї кров. Постелив дружині прямо в під’їзді, позатуляв щілини. Двері побило. Під’їзд зруйновано, п’ятий і четвертий поверхи провалилися повністю. Ми мешкали на п’ятому. Ото в чому були… Я порвав простирадло, перев’язав її, перетягнув, щоби кров’ю не зійшла. Потім прийшов солдат Юрій. Надав першу допомогу. Чотирнадцять годин ми чекали, поки хлопці вночі викликали свою машину, броньовик. Нас повантажили й забрали. О першій ночі довезли до Шевченкового. Сюди привезли, дружину поклали в травматологію, а мене в хірургію — у мене ж контузія була. А тоді Ольга Павлівна забрала сюди.

Чимало підопічних у «Великій родині» нині саме з Куп’янська та району. У бібліотеці, де бабусі зібралися для нас заспівати, більшість — куп’янці.

— Куп’янці. Тільки вже хат нема — погоріли.

— У вас згоріла хата?

— Згоріла вщент. Нічого не залишилося.

А ось пані Віра з Токарівки на кордоні. Ми вже бачили її тут минулого разу. Донька з онуком, розповідає, жили десь поблизу Липців; росіяни знищили їхню хату — вигоріла вся, а вони виїхали до росії. Там сорокарічного внука забрали в армію, і тепер ось уже кілька місяців він зниклий безвісти.

Говорить засновниця «Великої родини» Ольга Клейтман:

— Розкажіть, чи є у вас нині якісь потреби.

— Є потреби. Нещодавно збирали на дрова. Нам допомогли всі люди — от просто позбирали. Думаю, що на пів зими точно вистачить. Але ніхто не знає, яка температура буде. Якщо закінчаться дрова, будемо просити людей, щоби скинулися на них, бо це дуже важливо. Їжа в нас є. Завжди бракує на зарплатню, але всі дівчата отримують її вчасно.

Нині ми закінчуємо реконструкцію кухні. У нас же кухня була маленька — 12 метрів. А ми готували на шістдесят людей тричі на день. Тепер ми додали ще одне приміщення, тож будемо купувати столи, мийку і так далі. Наприклад, ми хочемо професійну посудомийну машину, адже тоді дівчата вивільнили б цей час, вони були б більше з людьми. Вони змогли би більше пообніматися з ними, поговорити, краще доглядати їх. Тому все, що можна, треба механізувати якнайбільше.

— Сьогодні я питаю майже в усіх, де вони беруть сили, бо це, як мені здається, одна з найголовніших проблем. Усі вже відчувають виснаження.

— Це правда, виснаження. Я черпаю сили на своїй роботі. Я працюю архітекторкою, і це настільки мені подобається, що я просто класно перемикаюся з одних проблем на інше. Це допомагає як одній роботі, так і іншій.

— А що дає вам це місце? Ви приходите сюди. Що особисто вам воно дає? Що ви даєте людям — ми бачимо.

— Ці люди дуже цікаві. Вони прожили по дев’яносто років. Я не можу щодня вислухувати всіх, але інколи, раз на кілька місяців, поговорю з ким-небудь — і в мене світогляд розширюється.

Підтримати цей волонтерський прихисток можна за реквізитами:

🔗 Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/2oUtjLCLbc

💳 Номер картки банки: 5375 4112 1958 0003.

Радіо «Накипіло» висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики”, що втілюється Internews International у партнерстві з громадською організацією “Media Development Foundation” (MDF). Радіо «Накипіло» зберігає повну редакційну незалежність, а надана інформація не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Internews International або MDF.

Марія Малєвська, Сашко Бринза