Цікаве

«росіяни були приречені на поразку»: Роман Зуй танкіст 92 бригади, який знищив окупантів у харківській школі

today14.09.2023 193

Тло

У вересні міста й села Харківщини, серед яких — Балаклія, Ізюм і Куп’янськ, відзначають річницю звільнення від російських окупантів. На шляху до цих міст Збройні сили України виконали чимало завдань. Що передувало славнозвісному контрнаступу Збройних сил на Харківщині, як знищували російські війська на підступах до Харкова й у самому місті, в етері Радіо «Накипіло» розказав Роман Зуй, військовослужбовець 92 окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка.

Він із побратимами брав участь у першій наступальній операції ЗСУ на Харківщині навесні 2022 року. У боях за Малу Рогань, де росіяни тоді зосередили танкові групи, дістав тяжке поранення і нині проходить лікування за кордоном. 

Романе, ви нині перебуваєте на реабілітації. Що саме сьогодні відбувається у вашому житті?

— Я не сказав би, що я на реабілітації. Я швидше на лікуванні, але в перервах між операціями та різними процедурами я проходжу реабілітацію.

Це за кордоном?

— Так, у столиці Іспанії Мадриді.

А можете розказати, як ви туди потрапили? Як зустрічають?

— Ми приїхали сюди за програмою «Медевак». Набрали одну групу із прикордонників і військовослужбовців Збройних сил України. Було приблизно 26–27 осіб — я точно не пам’ятаю. Нас зібрали всіх у Львові, потім автобусами відвезли до Польщі, а звідти ми вилетіли літаком у Мадрид. Тут, у Мадриді, уже відбулося сортування, без участі українців. Це була суто іноземна програма. Тобто перших українців я побачив у шпиталі, не беручи до уваги перекладачів та українців, які приходили. А от діаспора вже потім долучилася.

Тобто ви почуваєтеся більш-менш комфортно в цьому середовищі? Вам допомагають із перекладом? У цьому плані немає проблем?

— Так, я вже плюс-мінус орієнтуюся в іспанській мові. Перші пів року було дуже тяжко, а тепер я іспанською не говорю, але розумію, про що йдеться, тобто вже орієнтуюся.

Пане Романе, ми знаємо, що ви з родини військовослужбовця, що ви учасник АТО, ООС і були серед перших, хто прийняв бій під час оборони Харкова, а самі родом із Полтавщини, так?

— Так, я з Полтавської області. Моя військова частина — 92 окрема механізована, уже штурмова, бригада Збройних сил України, яка дислокується в місті Чугуїв — це 20 кілометрів від Харкова.

Так, це ми добре знаємо. І ваші танкові підрозділи виходили на ту дорогу, де йшов російський ОМОН, наскільки я знаю. І ви й ваші підлеглі були серед тих, хто знищував цю колону…

— Перші дні війни, 24-го, 25-го і ранок 27 лютого, бригада проводила тактичний відхід, перегрупування та відхід до міста Харкова. Ми тримали фронт приблизно 150 кілометрів. Для бригади це нереально велика відстань. Згідно зі статутами прописано норматив для бригади в тактичній обороні — 12–15 кілометрів, максимум 20 кілометрів (це вже за висновками та бойовим досвідом), а так — 12–15 кілометрів.

Тобто довелося відступати?

— Не просто довелося: тактику боїв було побудовано маневровою обороною, ми фізично не могли стояти на кордоні й стримувати натиск російських військ, тому що нас дуже швидко знищили б. Завчасно задумали тактику тактичної оборони, маневрової оборони. Ми зайняли оборону по кордону: зустрічали, завдавали вогневого ураження, відходили. На другу, третю позиції й так далі. І так бригада поступово відходила до Харкова. Двадцять сьомого лютого ми всі вже зосередилися в місті й зайняли оборону.

Для багатьох із нас, цивільних людей, повномасштабна війна стала несподіваною, хоча світова розвідка про це й попереджала. Нині військовослужбовці почали говорити про те, що готувалися, розсилали різні доручення, проводили тренування… Мені цікаво, вас, як командира, готували до повномасштабної війни, проводили тренування? Чи п’ята година ранку 24 лютого для вас теж стала шоком?

— Що стосується повномасштабного вторгнення, то ніхто на 100 % не думав, що буде вторгнення і що війна набуде таких масштабів, яких вона набула сьогодні. Навчання, які відбуваються на кордоні з Україною, російсько-білоруські навчання, окремо російські та білоруські навчання проводять майже щороку. Іноді навіть декілька разів на рік. І щоразу Збройні сили України, Головне управління розвідки передбачали ризики вторгнення, тож ми, відповідно, готувалися. Підготовка тривала. 

Це була не перша моя підготовка до вторгнення російської федерації на територію України. Так само, коли я служив у рядах 17 окремої танкової бригади на посаді начальника штабу одного з танкових батальйонів, нас передислоковували на кордон Херсонської області, ми прикривали кордон з анексованою АРК Крим, щоб російська федерація, її війська, не прийшли з кордону. Це було приблизно 2019 року. У 2022 році все відбувалося згідно з такими самими сценаріями. Військові частини готувалися до повномасштабного вторгнення, але це швидше була теоретично-практична організація. Не було жорсткої практики, що нам сказали: усе, буде війна.

Підготовка розпочалася приблизно за півтора місяця. Ми стали проводити планування, приїжджали різні комісії, які перевіряли рівень підготовки та планування. Кожен командир проїхався по кордону на закріплених ділянках, установили взаємодію з прикордонними військами, різними військовими частинами, воєнізованими структурами, які перебували біля кордону. Тобто ввійшли в маленьку взаємодію. А вже безпосередньо підготовка до бойової роботи була приблизно за два тижні до вторгнення. 

Ми вже зрозуміли, що ситуація чимось відрізняється від того, що було раніше. Для нас стало сигналом те, що вихід бригади на ротацію скасували. Ми залишилися в пункті постійної дислокації. Це був один маячок, що щось не так у цій ситуації. Ми всі готувалися.

А якщо згадати ніч із 23 на 24 лютого, у вас уже оголосили о третій чи четвертій ранку, наприклад, вищий рівень готовності?

— Двадцять першого або двадцять другого — я точно не пам’ятаю — найімовірніше, у період із 18 по 21 лютого бригада вже перебувала в ступені бойової готовності № 2. Усіх військовослужбовців викликали з відпусток. Військові, які проживали за межами Чугуївського гарнізону, уже ночували в казармах… 

Двадцять першого лютого ввечері командири всіх рівнів військової частини отримали виклик терміново прибути у військову частину з бойовими документами в кабінет командира бригади. Це були не перші збори з командиром бригади [Павло Федосенко, Герой України (2022) — ред.]. Командир бригади дуже відповідально ставився до підготовки цього елементу: взаємодії. Планування має декілька етапів. Взаємодія, як він уважав і правильно робив, є одним із головних елементів. Це було пропрацювання взаємодії між підрозділами: як хто буде відходити, як хто працюватиме, якщо підрозділи потрапляють в оточення, як деблокувати підрозділи. Це як конструктор. 

Ми прибули до кабінету командира бригади, де були приблизно три генерали, які нас зустріли й перевірили наші знання про бойове завдання та все інше. Це вже стало, я б сказав, останнім дзвіночком, що щось таки буде.

Чугуївська бригада серед перших була вражена ракетно-бомбовими ударами.

— Так, орієнтовно о 04:48. Це була перша атака по бригаді штурмової авіації. 

А ви в цей час де вже були, Романе?

— Через дві години після того, як нас викликали до командира бригади, надійшов сигнал на переведення в ступінь бойової готовності № 1. Тобто всі військовослужбовці прибули на службу, у парк бойових машин, і військовій частині дали команду відійти в район очікування. Уся військова частина перемістилася в район очікування. Кожен батальйон мав свій. У механізованих піхотних батальйонів це були центри зосередження ближче до кордону. Кожен мав свій сектор. Танковий батальйон і артилерія відповідно до своїх завдань. Я перебував на відстані приблизно п’яти кілометрів від військової частини. Виконував роль загального військового резерву командувача оперативного угруповання «Таврія».

Ми знаємо, що створили мобільні вогневі групи, які заходили й вибивали ворога. І в цих мобільних вогневих групах так само були ваші танки? 

— З 21 лютого ми вибули в райони очікування, райони зосередження. Прибули, організували зв’язок із командиром військової частини, який був у пункті управління. І перебували в готовності № 1. Була рання весна, але ще стояв мороз, тож трішки було холодно. Техніку прогрівали що дві-три години для підтримування температурного режиму, щоб можна було запустити техніку й поїхати, не витрачаючи часу на її прогрів. 

Двадцять третього лютого ми провели організовані заходи, контрольний огляд техніки, елементарне обслуговування. Просто перебували в таборах, організували харчування, усі на своїх місцях. Піхота в себе, ми в себе, танкісти, артилерія в себе, усі підрозділи, які забезпечували життєдіяльність, займалися власними справами. 

Двадцять третього числа о 17-18 годині вже були сутінки. Я розмовляв із командиром одного з механізованих батальйонів. Він сказав, що був на прикордонному посту й бачив, що противник виставив систему залпового вогню. Тобто БМ-21 «Град», декілька дивізіонів уже стояли на бойових позиціях, стволи реактивних установок повернули в наш бік, а біля реактивних установок уже лежали боєприпаси. 

Я чув по радіоетеру доповіді командира бригади. Він наказав підвищити пильність. Приблизно о 23:00, майже вночі, з прикордонних застав почали надходити доповіді командирам механізованих батальйонів. Також мені зателефонував знайомий, що техніка рф, а саме — штурмові підрозділи на БМП й БТР, різна протиповітряна оборона, бойові порядки вже перебувають біля межі державного кордону. Вони просто вперлися в державний кордон, колона не по-бойовому, а дуже сміливо, уперлася й уже чекала команди. 

Відповідно, прозвучали доповіді, і ми перебували вже в бойовій готовності підвищеного ступеня, тобто екіпажі стояли біля своєї техніки, а ми почали збирати свої намети. Уже тоді стало зрозуміло, що почнеться війна і залишилося тільки чекати старту.

Маючи таке знання, чи вдавалося зберігати холодний розум? 

— Ми не те що б не володіли до кінця ситуацією, що саме буде, ми не розуміли тих обсягів техніки й військ, які зібралися на кордоні. Знаєте, коли не бачиш противника, думати холодною головою простіше, ніж коли бачиш колони по два, три, чотири кілометри, по тисячі одиниць техніки — це вже зовсім інше.

Я знаю, що розповідають як байку, а може, це не байка, може, так і було, що якби нацгвардійці на окружній знали, скільки танків іде від росіян, можливо, вони не були б настільки…

…запеклими й завзятими, так ти хочеш сказати?

Так, що могла виникнути паніка. Наскільки це правда, як ви думаєте, що це теж могло відіграти роль?

— Усе залежить від людей, командирів зокрема. Головне — зберігати управління і показувати своїм людям, що ви знаєте, що вони знають, що треба робити. Багато що залежало від командирів. Якщо ви бачите, що вашому керівникові страшно і він не може ухвалити рішення, то, відповідно, від вас чекати якихось сміливих учинків також не доводиться.

А коли з’явилася злість? Після побачених колон… Їдуть, їдуть, їдуть…

— Якщо чесно, я не мав жодної злості, ми просто знищували те, що бачили. Поки не почали зазнавати перших утрат, ми ще не розуміли, що йде війна. Знаєте, було таке затемнення: ти ще не розумів, що тебе можуть убити через 5–10 хвилин, що тебе вже може не бути. З першими колонами, які ми громили, не було ніяких проблем, бо вони самі були фізично не готові до того, що буде такий опір. 

Елементарно: ми мали парад на День Незалежності. Вони бачили, яка кількість військ була наявна на параді. Але це тільки парад: 98 % від цієї армії перебували в пунктах постійної дислокації, 2–3 % брали участь у параді; вони бачили, яка кількість техніки та озброєння, яка кількість людей там була і як просто можна було провести таку розвідку, рекогностування й ухвалити таке тупувате рішення.

Списки тих, кого насамперед треба буде зачистити, вони поскладали, а на прокладання маршрутів для своїх військ захоплення не спромоглися. Для мене це настільки складно збагнути, хоча я із цього тішуся. Але як так могло статися?

— Ви говорите про карти совєцьких зразків. Я вам скажу, що в перших трофейних танках, які ми забирали, командири танків узагалі не мали карт. Вони мали аркуші формату А4, на яких було написано назви населених пунктів від кордону до міста Харків. Такий ось ланцюжок населених пунктів, з’єднаних пунктиром. Тобто командири танків навіть карти не мали. російська армія — це мильна бульбашка, у яку вірив увесь світ, що це непереможна армія, що має сучасну зброю та найкращу у світі підготовку, мотивацію і тому подібне. А насправді з приблизними представниками цієї касти я зустрівся, уже коли був бій у школі № 134 в Харкові. Там я зустрів приблизно щось із того, про що говорили по телевізору, екіпірованих військовослужбовців, які мали й Garmin, навігаційну апаратуру, мали карти — там уже були люди, які реально знають, що роблять.

Ви були в тому танку, який їх знищив?

— Так, це мій танк.

Пам’ятаю, що з усіх боків нам передавали інформацію, що горить школа, але ніхто не розумів, що відбувається. Знали тільки те, що стоять «Тигри» біля школи, а потім уже постфактум дізналися про те, що там був наш танк.

— Це почалося 27 лютого вранці. Приблизно о п’ятій ранку рф проводила дуже потужну артилерійську підготовку, почався повноцінний наступ. Вони вже на ту мить зосередилися в районі околиць Харкова й очікували. Це були залишки тих бойових підрозділів, які були на момент вторгнення, вони зосередилися в Харкові та якось перегрупувалися, із 2–3 полків почали ліпити один полк, із 3–4 батальйонів — один, тому що колони позазнавали дуже величезних утрат. Це вже були люди із дводенним досвідом бойових дій, вони вже приблизно щось знали, розуміли, принаймні відчували, як це, коли по тобі летить снаряд чи міна, як воно свистить, що треба робити й так далі. 

Пристріляні, як кажуть. 

— Я не сказав би, що пристріляні, але вже щось чули про бойові дії.

Говорять, що були десантники, правильно? Спецпідрозділ.

— Спецпідрозділ ГУР, десантники — вони всі разом були, якась така збірна солянка. Вони прорвалися в Харків із боку Дергачів і Малої Данилівки й дорогою просочилися, провуличком, який веде прямо до центру міста. Ви маєте розуміти, що на ту мить це був тільки третій день боїв. Підрозділи всі виснажені, деякі з оточення виходили, а деякі мали втрати. Ми ледве відійшли до Харкова. Ніч із 25-го на 26-те я провів повністю в дорозі. Коли ти їдеш і мрячить дощ — чи сніг ішов, я вже не пам’ятаю — замерзає обличчя, ти дивишся по сторонах… Проїжджали ще Чугуївський аеропорт, там, де вже висадився десант, як передала розвідка. Ми їхали колоною танків.

Це ж не тільки дороги, але й поля.

— Це не те що поля, то була звичайна дорога через приватні сектори. Ми їхали через невеличкі населені пункти. Проїжджали мости, де написано «10 тонн». І ти їдеш колоною танків, які по 45 тонн кожен, і думаєш: «А що буде?». Ну, як совєцька міць далася взнаки. Жоден міст не те що…

Не затрясся.

— Таке відчуття, що вони по 100 тонн витримують. І ми так їхали, відходили. Механізовані батальйони вже відійшли на околицю Харкова, а я замикав, виконував завдання тильної похідної застави. Моїм завданням було виграти час, поки механізовані підрозділи розосередяться на обороні Харкова, займуть свої райони оборони, організують зв’язок, проведуть певні елементи організації, щоб можна було виконувати завдання. І я відходив останнім. Слава богу, таких боїв моя колона не зазнала. Ми знищили одну диверсійно-розвідувальну групу, бачили, що нас помітили й ціляться, але ми так їхали колоною, повернули стволи (я мав 15 танків) в бік аеродрому, і не знайшлося сміливця, який вистрілив би по нас. Грали на їхній сміливості. І танкісти виграли, можна так сказати.

Повернімося до школи № 134.

— Такі безсонні ночі в нас були, відповідно, дуже багато вулиць, дуже багато провулків, дуже багато польових доріг, фермерських доріг, яких немає на карті… Щоб ви розуміли, уся організація оборони лежала на плечах командира 92 бригади.

Дякую вам, що ви це говорите, тому що ми знаємо про якісь частини всіх цих історій. Про Kraken окремі фільми знімають, але те, що внесок 92 бригади взагалі неоцінений, ми про нього майже не знаємо, дуже мало інформації про те, як…

— До речі, мені це було трохи образливо, тому що так: фільми про Національну гвардію я бачив, про «Кракен» я бачив, про територіальну оборону я бачив — про все я бачив. Я тільки не бачив фільму про 92 бригаду, єдину на ту мить боєздатну військову частину, яка повністю була організована, пройшла взаємодію та виконувала бойові завдання.

Готові їх вислухати, готові розказати.

Усі готові. Володь, я так розумію, що комбриг, Павло Федосенко, не дуже любить пресу [уточнення: окремі інтерв’ю та коментарі комбрига виходили на ArmiaInform, в етері «Донбас. Реалії», на телеканалі «1+1»], він має важливіші завдання. Але так, якби організували, то, можливо, хтось із заступників або хтось, хто готовий розказати про всі ці бої, це було б, звісно, класно.

Тобто, Романе, це не наша вина, що ми не розказуємо, ми дуже хочемо.

— Я про вас нічого не говорю, я прекрасно знаю, так, ви правильно сказали, якщо навіть узяти із 2014 року, про військову частину дуже мало свідчень в інтернеті, і про неї знає мало людей, і про проведення різних типів заходів — для того щоб писати історію військової частини. Воно ж і зараз так залишається.

Що було далі? 

— Вийшло так, що декілька колон цих «Тигрів», броньованих КамАЗів прорвалися в Харків. Я аналізував це все, але вони реально…

Розумію, що вам це болить, що відчуваєте відповідальність за те, що вони прорвалися, цього не мало статися…

Справді-бо, вулиці, будинки, люди… це могли бути великі жертви.

— Так, і ми навіть не розуміємо до кінця, якої реально шкоди вони могли завдати, якби мали конкретний план і якби все те, що вони задумали, здійснилося. Якби сталася висадка десанту, вони могли відрізати якийсь фланг, могли перекрити постачання якихось механізованих батальйонів і так далі. Вони могли заподіяти дуже багато поганого, розумієте. Узяти заручників, пробратися до обласної ради — усе що завгодно. Ви маєте розуміти, що військові перебували на кордонах міста. У центрі міста ніхто з автоматом не бігав, тобто там було дуже мало таких, партизан, ТрО працювала, але не було всередині міста такого підрозділу, який зміг би відбити повноцінну атаку.

Були по окремих ділянках, у поліції, в СБУ такі наші засідки, але це все-таки не повноцінно, щоб обороняти центр, так?

— Так. Я не пішов би на виконання такого завдання, як вони пішли. Це треба в осине гніздо залізти, «колонами Тигрів», а що далі робити? Усі кордони оточені українськими військами, ви пролізли, добре, о’кей, а далі що? Ну, тобто я не розумію їхнього замислу, це було дуже тупе рішення, і їх просто ввели в оману. Я на 100 % упевнений: їм сказали, що центр міста вже зайнято російськими військами, мовляв, чекайте підкріплення, вам там треба приїхати закріпитися на якісь визначені точки. І це люди, які тверезо мислять, з холодною головою, військові, а це були люди, які мають бойовий досвід, це були не звичайні хлопчаки по 18 років, а професійні вбивці, спецпризначенці, які вже виконували завдання.

Згадую, що «Телебачення Торонто» робило відео про одного із цих спецпризначенців. І що ж відбувалося у 134-й школі очима Романа?

— Дуже велика вдячність цивільним людям. Це перше. Військовослужбовці не могли чхнути десь на вулиці, щоб ми про це не дізналися. Заходиш у харківські пабліки, оперативної інформації, і там інформація зливається моментально. У місті класно працював інтернет, наша розвідка, спеціальні люди, призначені в батальйонах і дивізіонах, моніторили цю інформацію, ми бачили, куди рухається ворог, що він робить, де він. Ми бачили все. Вони були приречені на поразку із самого моменту, щойно перетнути кордон України. Ми реально бачили все. 

Ця колона розділилася. Одна поїхала в район 134-ї школи, друга — в іншу сторону. «Тигри», які там стояли — їх було чотири (три згоріли), — поїхали в район 134-ї школи на вулиці Шевченка. 

Люди все це знімали, викладали в інтернет, і в районі цієї школи був загальновійськовий резерв, за декілька кілометрів від 134-ї. І цей загальновійськовий резерв відправили на знищення тієї групи. Вони заїхали їм у тил, ударили їхню останню машину, і ця група із чотирьох «Тигрів» зупинилася. Вони почали там горіти, і спецпризначенці почали відходити до школи. Вони відстрілювалися, забирали свої речі, намагалися зняти кулемети, ну, тобто щось намагалися робити, але нічого в них не вийшло. Цієї миті підтягнувся «Фрайкор», добровольці, спецпризначенці й поліціянти. Кого там тільки не було! Була наша піхота, по ній було чітко видно — камуфляж, шеврони 92 бригади, а далі хто в чому: хто в шапці-вушанці, тероборона з якимись автоматами й рушницями… Такий дуже серйозний загін, і вони зупинили наступ.

Спецпризначенці сховалися в школу. Мене там тоді ще не було. За словами моїх друзів і знайомих, вони діяли дуже професійно, злагодження вони мали дуже хороше. Одна група прикривала, друга відходила, третя вже займала позиції в школі й так далі.

— Вони засіли на всіх поверхах, здається, так?

— Так, і мали стільки зброї, що могли, мені здається, декілька днів тримати оборону в тій школі. Я не знаю, звідки та зброя взялася, але хлопці казали, що вони щось брали із собою,  але дуже багато трофейної зброї та боєприпасів лишилося ще нашим підрозділам. Тобто, як я вже говорив із покійним командиром «Фрайкору» Георгієм Тарасенком, Героєм України, він мені казав, що має таке передчуття, підозру, що 134-та школа — це була не випадковість.

Ви маєте розуміти, що не бракувало колаборантів, їх було багато на момент 2014 року, багато зрадників, зокрема, в СБУ та інших структурах. Щодня викривають зрадників, і якщо були зрадники на таких рівнях, то вони могли дістати абсолютно все: і зброю, і боєприпаси, і продовольство. Є одна з версій, що школу вже організували як опорний пункт для того, щоб відрізати наші підрозділи від постачання. Це ми так думаємо, а як там воно було насправді?.. Це були спецпідрозділи, а не необстріляні хлопці, це були військові, які знали, що роблять, і вміли це робити. 

— І коли ви під’їхали, Романе?

— Разів п’ять їм кричали в гучномовець: «Виходьте». Вони кричали через вікна: «Хохлам никто сдаваться не будет». Окупанти були абсолютно проти того, щоб мирно й живими покинути цю школу, вони вибрали інший шлях. І за чотири години бою усвідомили, що жодне підкріплення не прийде. Вони викликали вогонь на себе й артилерію. Ні вогню, ні гелікоптерів, ні літаків — нічого із цього не було. Військові вже зрозуміли, що потенційно або здаються, або вони «двохсоті». Наші штурмували школу, але штурмами школу взяти не вдалося. Окупанти спочатку були по всій школі, потім наші відтіснили їх на другий поверх, далі — на третій, і так до горища. Наші намагалися штурмувати, але противник кинув одну гранату — бабах, і наші відійшли, через пів години ще раз пробують штурмувати — знову гранати. 

— Утрата людей.

— Так, просто втрата людей, поранення… Тим більше, що в цей час працювали їхні снайпери.  Наші працювали з БТР, з БТР-4Е, вони стріляли по школі з одного БТР, потім — із другого БТР, а далі один БТР росіяни підбили — він якраз палав перед згорілими «Тиграми». 

Ми розуміли, що вони також мали втрати, але знаєте, уже няньчиться з ними ніхто не хотів, справді дуже багато часу витратили. Група, яка перебувала біля школи, мала виконувати інше задання, а нас ця школа просто стопорила від виконання бойових завдань. Як закинули цих черв’ячків у цю школу, так вони й сиділи та фізично заважали. 

Уночі вони могли діяти сміливіше, могли вирватися зі школи. Наших людей ставало менше — їх викликали на підкріплення, на передній край, тобто треба було щось робити. 

І командир підрозділу «Фрайкор» звернувся до командира бригади, попросили його, щоб він дав танк.

Командир бригади викликав мене, сказав: «Один танк на 134-ту школу».

Я дав його, він поїхав, але це була машина, яку тільки прийняли із заводу, вона навіть не стріляла на полігоні, була зовсім нова, ми не встигли обслужити її до пуття. Усі інші танки перебували на передньому краї: уже воювали з піхотою, як і всі. 

І командир бригади каже: «Давай іще один танк». Я прикинув, що в мене інші машини були технічно несправними, у якоїсь під час маршу гуска розтягнулася — незначні проблеми, але вони були. 

Я не міг ризикувати й відправити машину, яка могла десь зупинитися, бо, щоб ви розуміли, у Харкові навіть ми боялися територіальної оборони й партизанів… Я не міг ризикувати хлопцями, тому підійшов до командира бригади й сказав: «Моя машина готова. Я готовий». Командир бригади відповів: «Ні, саджай командира танка». Я провадив: «Мій екіпаж поїде або зі мною, або взагалі не поїде». Ну й він погодився: «Добре, тільки обережно, я командир батальйону, зробимо в найкращому вигляді». 

Я приїхав до школи, де мене зустріли командири всіх підрозділів. Зустрівся зі своїми, поговорив, продумували, що робити. «Фрайкор» востаннє в гучномовець запропонував росіянам здатися, вони ж у відповідь знову видали свою стандартну фразу… Я вирішив зробити попереджувальний постріл, виїхав нахабно перед ними й став, бачачи, як вони бігали й метушилися. Розумів, що вони вже не мають гранатометів, не боявся — вони мені нічого не зробили б, стрілецька зброя по танку жодної загрози не становить. Я вистрілив у горище. Наші підрозділи сказали мені, що там у них, найімовірніше, склад і більшість людей, бо це найбезпечніше місце. Тож я вистрілив у горище, праву частину школи, іще раз заїхав за СТО, що біля школи. І кажу: «Хлопці, спробуйте ще раз штурмом узяти школу, бо я не хочу по ній стріляти — ми можемо зруйнувати будівлю…».

— Зберегти будівлю.

— Тоді мені була важливіша будівля, ніж життя тих росіян, але все-таки я розумів, що це люди, що треба до останнього залишатися людиною. Коли ти військовослужбовець, солдат, поліціянт — не важливо хто, у будь-якому разі треба до останнього залишатися людиною, бо до тебе також має бути людське ставлення. Є міжнародне гуманітарне право: ми хотіли все звести до мінімуму, щоб вони не мали втрат, узяли б їх у полон, передали б до Служби безпеки України — їх би вже давно поміняли. Але вони далі чинили опір і кидали гранати. Я виїхав, іще кілька разів вистрілив в одне вікно, потім — у горище й так далі. Коли вони почали вести вогонь по нас, перегоріла остання лампочка, яка тримала мою людяність, і я просто дав указівку навідникові: виїжджаймо й розносьмо вщент усі вогневі точки, які бачимо. Висаджуймо весь БК просто в школу. Спочатку в лівий край — я бачив, як вони бігають по школі до правого краю — так ми їх ганяли по школі, поки вони не закінчилися.

— Близько 30 осіб там було?

— Так, приблизно. У перервах між боями, коли хлопці намагалися штурмом брати школу, я завів один «Тигр», перший камуфльований, який стояв у колоні, я його відігнав, а потім подарував командирові бригади за те, що він мене випустив повоювати. Ця машина зараз у 92 бригаді, трофейна. Востаннє я воював командиром взводу, а то я вже був командиром батальйону…

Так я розніс усі вогневі точки росіян, потім поїхав на завантаження боєприпасу й мені зателефонував командир «Фрайкору» Георгій Тарасенко та сказав, що школа загорілася. Можливо, газопровід перебили — не знаю, що сталося. Цілком імовірно, що під час ведення воєнних дій — через гарячі кулі й осколки — і загорілася школа. 

Я поповнив боєкомплект: на зворотному шляху витягнув два підбитих БТРи — танком відтягнув до точки зосередження, де був штаб бригади й пункт збору пошкоджених машин. Коли повернувся, школа вже палала, не горіла тільки одна ліва частина. Ми прекрасно розуміли, що всі, хто вцілів, напевно, там. Я виїхав, зробив іще кілька пострілів у перший, другий, третій поверхи й горище, і все. Ми вже знали, що живих там напевне немає, тож залишалося просто чекати.

Школа палала. Ми викликали пожежників, але зрозуміло, що ніхто не приїхав. І бачили, як дехто намагався вистрибнути з вікон. Один чи двоє військовослужбовців російської федерації вистрибнули з вікна. Було зрозуміло, що далеко вони не бігтимуть, адже стрибали із третього поверху. Самі розумієте: стрибати в екіпіруванні із третього поверху — це щонайменше можна переламати ногу.

Але вони вже не мали виходу: або згоріти живцем, або стрибати з вікна. Вони чомусь думали, що нас там немає. Лишалися ми, «Фрайкор» й одна маленька група із шостої роти 92 бригади. Усі інші поїхали через бойові завдання, бо там [по Харкову] їздили ще дві групи, два «Тигри» й КамАЗ. Їх ловили та знищували теж на місці. Ми стояли й говорили. Була тиша. Школа просто горіла.

І тут я піднімаю очі — дивлюся, аж на даху стоїть така лінійка із шести-семи осіб. І вони просто дивляться, куди б його стрибнути. Стоять у кіпіші й дивляться, куди стрибнути, бо все горить. «Фрайкор» не розгубився, щойно я крикнув, як вони відразу їх покосили, і ті попадали. Наступного дня одного чи двох — я вже не пам’ятаю, один точно був — узяли в полон. Вони були живі, з переламаними ногами, але якось уціліли.

— На вашу думку, на цьому місці має бути якийсь меморіал, пам’ятне місце, чи варто там відновлювати школу?

— Я вважаю, що якийсь меморіал має бути в будь-якому разі, бо деякі наші бійці назавжди лишилися в боях за цю школу. Я не знаю, школу відновити не вдасться, але я читав, що місцева влада має побудувати іншу школу на тому місці.

— У вашій пам’яті цей день як закарбувався?

— Це був переможний бій. Це був день, коли ми зрозуміли, що набагато професійніші за російську армію. Що ми маємо свою мету та свою ідею, що ми на своїй землі. Що люди нас підтримують і люблять, що бачать у нас справжніх захисників і довіряють нам. Ми бачили, як працювали люди: вони допомагали, чим могли. Починаючи від їжі, коли якийсь дідусь із каструлею борщу виходив до нас і годував… Ми говорили йому: «Не треба, ми все маємо, дякуємо». Людина віддає останнє. І закінчуючи заможнішими людьми, які тримали магазини й попросту зупиняли машини та казали: «Заходьте в магазин, беріть усе, що вам потрібно». Видно, як люди об’єднувалися. Цього дня я реально розумів, що ми не здамося й будемо воювати до останнього. І що ми переможемо в будь-якому разі. Коли це буде, це вже інше питання, але ми здатні дати відсіч цим пропіареним «супервійськам» рф, як виявилося, мильній бульбашці. 

— Про що ви нині думаєте? Ви замислювалися про те, щоб, як відновиться здоров’я, продовжити військове життя? Про нову професію, але у Збройних силах України? Або ж ви думаєте про цивільне життя?

— Ні, про цивільне життя я ніколи не думав. Я не бачу себе в цивільному житті. Усе життя був військовослужбовцем. У 13 років надів погони на свої плечі, вступив до Київського ліцею імені Івана Богуна й учився там чотири роки. Тож уже дитиною був військовим. Я ніяк не бачив себе в цивільному житті. Зрозумів, що з танковою справою, практичною частиною вже покінчено, бо я фізично через вади своєї руки не зможу виконувати завдання в складі екіпажу бойової машини. Але я розумів, що батальйону, напевно, також не прийму назад. По-перше, я майже два роки був командиром батальйону, тож, з одного боку, досить, а з іншого — мені буде трішки тяжко через стан здоров’я їздити переднім краєм. Навіть елементарно застібнути бронежилет однією рукою я не зможу. Одна рука дуже слабка.

— Ким ви тепер бачите себе у війську? 

— Спочатку лишуся у військовій частині. Побачимо, яку посаду мені доручать. Я у званні підполковника, тож мене мають право поставити або на майорську посаду, або вище. Тобто посади дуже обмежені. 

— Ви для себе це вже вирішили?

— Так, я для себе вирішив, але знаю те, що буду далі військовим, далі виконуватиму завдання. Можливо, це вже буде більше штабна робота, але я буду військовослужбовцем. Розумію, що вже буду інвалідом, напевно, II групи. Розумію, що більшість посад уже будуть недоступними для мене за станом здоров’я. Але я ніколи не думав про цивільне життя, про якусь іншу професію. Можливо, мені вже не бути танкістом, але я буду служити в якомусь загальновійськовому підрозділі. Якщо мені запропонують щось інше, служити в піхоті, можливо, якусь посаду начальника штабу або заступника командира батальйону, то я, звичайно, погоджуся без вагань. Немає ніяких проблем із цим.

— Романе, сьогодні вересень, і цей місяць асоціюється з контрнаступом Збройних сил України, який відбувся на Харківщині торік. Ви вже не брали участі в ньому? Ви дістали поранення раніше?

— Я вже був поранений, але брав участь у першому бою, який, скажімо так, став підґрунтям для цього контрнаступу. Це був перший наступальний бій, який узагалі провели війська в цій кампанії.

— Це кінець березня?

— Так, це вже був кінець березня, 25 числа вранці. Ми штурмували населений пункт Мала Рогань — там перебували кілька танкових батальйонів противника, танкова БТГ. Вони перерізали повністю дорогу, Ростовську трасу, від Харкова до Ростова-на-Дону. Ми їздили всякими об’їзними дорогами, а цю центральну трасу перерізали російські війська. Вони зробили там блокпост і розстрілювали всі машини, які їхали на Харків або з нього. Тобто вони відрізали місто від постачання. Відповідно, якщо напряму до Харкова було 20 кілометрів, то в об’їзд — приблизно 50 кілометрів. По напівґрунтовій дорозі було дуже тяжко пересуватися.

— Це ж на Чугуїв їхня траса?

— Так.

— І вас знову відправили знищувати той танк, який розстрілював трасу?

— Так, але не суто танк. Я мав завдання забезпечити підхід піхоти до посадки, тобто відтягнути увагу на себе, поки піхота повзла. Іще й була така погода: і не дощ, і не сніг, а щось таке дуже вологе, тож піхоті було дуже тяжко лізти, як глина була. Честь і хвала тим хлопцям, які виконували ті задання. Розумію, коли ти йдеш, тягнеш «Джавелін» на собі, знаєте, або ще щось, ну це ж просто титанічна робота нашої піхоти.

І ми із чотирьох напрямків працювали. З напрямку Харкова працював один танк із мого батальйону, трохи ближче до блокпоста на в’їзді в Харків працював один танк мого батальйону, потім із боку, трохи вище Рогані, де картонна фабрика, працювали два танки 93 бригади, яка підпорядковувалася мені, одна танкова рота була мені підпорядкована… І я на своєму танку виконував завдання з бойової підтримки й забезпечення, тобто вже був на крайній випадок. І так вийшло, що наша піхота рухалася, увесь механізм працював, усе було добре, але щось пішло не так, бо один [російський] танк виїхав уздовж посадки й почав просто хаотично стріляти. Наша піхота думала, що він стріляв по них, але насправді він просто вів вогонь, стріляв по хатах, іще кудись. 

Мені надійшло завдання знищити його, бо він міг влучити й по нашій піхоті або знищити якусь машину, усе що завгодно могло статися. Повністю заряджена машина виїхала й почала стріляти. Ми поїхали, відпрацювали, знищили дві машини, один танк точно, і ще щось одне вело вогонь, я так до кінця й не розібрався, адже була дистанція 2 200 метрів.

Під час завантаження боєприпасів, коли вже від’їхали з вогневої позиції, а їхали ми заднім ходом, у мене відкрився люк, я його закрив раз, потім іще й тільки пристав — як біля мене щось бабахнуло. Я відчув, що рука не рухається, кров почала хлюпати з обличчя. Екіпаж евакуював мене. По радіостанції я ще трішки керував як міг. Потім мені наклали джгута, через утрату крові я знепритомнів. Дивом урятували в харківському шпиталі завдяки професійному судинному хірургові, якому вдалося відновити кровопостачання. Рука вже перебувала в некротичному стані близько 12 годин, судини були без крові.    

— Це серйозний термін. 

— Дуже серйозний. Близько трьох днів рука була повністю холодна, колір уже такий синюватий. Я не зовсім розумів, що коїться, тому що тільки-но відійшов від наркозу. Мені кололи такі серйозні анальгетики типу морфіну, тож я не зовсім розумів, де я і що сталося. Але вже на третій день у мене почала з’являтися сатурація в крові. Лікарі побачили, що рука потихеньку починає відновлюватися. Через некроз я втратив багато шкіри на руці: як змія скидає шкіру, щось на зразок цього й було з рукою. Рука трішки худіша. Нервові клітини на ту мить ще не відновилися, тому що їм треба дуже багато часу. Навіть тепер моя рука ще на стадії відновлення, хоча вже минуло понад півтора року з моменту поранення. Є такі ділянки, яких я ще не відчуваю, але на дотик відчуваю тепло, гаряче й холодне.

Я мав серйозне ушкодження щелепи й обличчя. Мені повністю зрізали всі жувальні м’язи з лівої сторони. Щелепу з лівого боку переламало повністю, а з правого вона вже інерційно тріснула від ушкодження. Від удару по голові луснула сітківка ока, безпосередньо око не було уражено, але через цей удар, через тиск… Мені зробили в Україні операцію на оці, дуже добре зробили.

— Сітківку припаяли? 

— Так, її припаяли, але сітківка це частина органа, яка здатна до регенерації, вона не регенерує своїх клітин. І шов, який лишився від запайки, заважає бачити. Я бачу лівим оком дуже погано, але бачу. Якщо закрити праве око, я зможу дійти, щоб не вдаритися, але прямо, я бачу прямо цей шов: це сіра зона.

— А друге око бачить добре?

— Так.

Але Малу Рогань і дорогу на Чугуїв тоді взяли Збройні сили України.

— Так, і там було дуже багато трофеїв, близько 10 російських танків, бойові машини піхоти, тягачі, автомобілі.

— І це була така перша операція наступальна?

— Так, це була найперша наступальна операція, передусім у моєму житті, хоча я ще брав участь у Широкинській операції 2015 року, але таких масштабів, коли працюють танки, піхота, артилерія — це було вперше. Війна 2014–2016 років була дитячим садком, як порівняти з тим, що відбулося з моменту широкомасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року.

— В Іспанії стежите за передачею танків для України, уболіваєте?

— Так, я стежу, але, як вам сказати, я експерт-практик у цьому плані, я ніколи не говорю про ті машини, про які не знаю на власному досвіді. Сьогодні є дуже багато зразків іноземної техніки, але хотілося б бачити на власні очі, спробувати використати, щоб розуміти, що це за техніка, як її використовувати. Думки експертів дуже різняться, а я не можу довіряти комусь одному, бо я швидше офіцер-практик. Хочу поїхати в Україну й через власний досвід побачити, як це працює.

— Усю нашу увагу нині прикуто до фронту на Півдні та Сході. Була інформація від Міноборони, що Збройні сили України взяли під контроль частину Опитного на Донеччині, що є просування поблизу Бахмута. На Півдні тривають бої, Роботине та інші населені пункти, багато хто чекає Збройні сили України. А за кордоном почасти кажуть, що ми просуваємося якось повільно.

Генерал Міллі сказав, що українські війська мають 30–45 днів для активного контрнаступу, а далі вже буде…

Чи можете ви порадити цивільним, як реагувати на повідомлення з фронту, що робити, як раціонально діяти в цей час?

— Усі цивільні, які не задоволені, мають шанс вступити в ряди ЗСУ й показати, як правильно. Збройні сили України діють завжди відповідно до інтересів життя, збереження життя і здоров’я свого особового складу. Ми не маємо сталінської тактики ведення війни, коли будемо давити й закидувати противника трупами, щоб він здався. По-перше, позиції рф дуже укріплено, по-друге, бракує підтримки авіації та ракетних комплексів. Дуже багато питань. Експерти європейські й американські, які говорять, що контрнаступ затягнувся, так немає повноцінного забезпечення контрнаступу, якого просила Україна на момент його початку! Контрнаступ потрібно забезпечувати певними елементами; це має бути постійна артилерійська підготовка, постійна підтримка військ, що наступають, авіація…

— Так, як кажуть експерти, НАТО точно не стало б іти в наступ, якби не мало повноцінної авіаційної підтримки. 

— Правильно. Але вони вимагають цього від України. Не вимагають, а в думках, так можна сказати, вимагають. Зрозуміло, що ніхто нічого не вимагає… І, по-третє, ми маємо скептично ставитися до всіх експертів, які там щось розказують, тому що жодна країна у світі, окрім України, не зіткнулася з такими жорстокими боями із часів Другої світової війни

— Й із замінуванням.

— Тобто ніхто не має права нам диктувати якісь правила, ніхто не має права розказувати нам свої експертні прогнози, тому що жодна їхня країна, жодна армія не є на стільки професійною і не брала участі в таких жорстких боях, як українська. Це як дивитися бокс: ти поставив гроші на одного боксера, а він програє і так далі, і ти йому: «Та ти що? Не можеш ударити?». Так вийди й удар!

— Я думаю, ще питання в тому, що й Америка, і Європа остаточно не визначилися, чого вони хочуть у кінцевому підсумку, тому що сьогодні можна читати різні думки, що вони хочуть, щоб і війна закінчилася, і щоб росія не розпалася.

— І щоби грошей не сильно багато витратити на це все. Я розумію, звичайно, так воно і є.

Written by: Коробенко Роман

Попередні записи

Телеграм канали та перевірка інформації

Цікаве

Як нам брешуть блогери й телеграм-канали

Більш ніж тиждень тому на всю країну пролунали два скандали з харківським корінням. Це скандал із телеграм-пабліком «Труха» та блогеркою Корячкою. Ми дослідили, як пабліки та блогери з мільйонними аудиторіями заробляють на нас гроші, підсовують нам російські наративи, фейки, замовні зливи й чорнушний гайп? Журналісти читають «Труху» через професійну потребу, чітко усвідомлюючи, що все опубліковане там треба перевіряти, як і в будь-якому іншому пабліку. Наприклад, минулого тижня локальний паблік Донеччини […]

today14.09.2023 515

0%