Уроки 1917–1921: які помилки не має повторити Україна?

17 березня 1917 року була створена Українська Центральна Рада, з якої почався шлях встановлення української самостійності. Але вже за кілька років Україна втратила свою незалежність, не зумівши втримати політичну й військову стабільність.

Чому так сталося? Чому, вигравши першу російсько-українську війну, ми все ж програли боротьбу за незалежність? Яких фатальних помилок припустилося тодішнє керівництво, і які уроки від подій 1917—1921 сучасна Україна має отримати сьогодні?

Про циклічність історичних процесів, дипломатичні прорахунки, військову стратегію та уроки для сьогодення — у розмові з журналістом, автором ютуб-каналу «Історія для дорослих» Олегом Криштопою. 

— У своїй програмі ти дуже часто говориш, що незнання історії не звільняє від відповідальності. Скажи, будь ласка, історія справді може повторюватися? Чому все ж треба знати сучасному українцю, що було колись? 

— Загалом є багато різних теорій, які всі можна піддати критиці й сумніву: про те, чи історія справді циклічна, чи вона розвивається по спіралі, чи по колу. 

Якщо ж говорити про російсько-українські війни, то тут, на жаль, є певна циклічність. Проте, якщо враховувати концепцію спірального розвитку, це дає нам надію на зміни. Адже сюжет не може нескінченно повторюватися з тим самим результатом — інакше це не мало б сенсу. Це схоже на проходження рівнів у комп’ютерній грі: ти робиш помилку, наступного разу вже про неї знаєш і її не допускаєш, хоча натомість можеш припуститися нових. І так — допоки не пройдеш цей рівень.

І в 1917 році насправді ми пройшли перший рівень — першу російсько-українську війну ми виграли, ми відновили територіальну цілісність, все закінчилось перемир’ям, у нас були багаті союзники, які нам допомагали. Але врешті-решт наступний цикл, тобто наступний рівень комп’ютерної гри ми пограли, бо наш супротивник виявився більш навченим, більш сильним, як і сьогодні — більшим за територію, більшим за ресурсами, хитрішим, здібнішим у навчанні — маючи, очевидно, більші вміння у творенні держави.

І для цього і варто вчити історію, тому що це часто наступання на граблі, удари по голові — і ми все це повторюємо.

— Власне, ти кажеш про те, що росія фактично в 1917 році перебувала теж на стартових позиціях, але звичайно бекґраунд в них був різний. Україна змогла нарешті отримати шанс на незалежність. Це відбулося тому, що з-під росії можна вивільнитися лише тоді коли росія сама зазнає краху і розпадається?

— Я не погоджуюся з цією тезою. Єдиний дієвий рецепт остаточного звільнення від росії, як на мене, давно озвучив Грушевський: потрібно очолити рух поневолених народів цієї імперії, щоб її зруйнувати. Втім, він помилково ставив перед собою іншу мету — перетворити росію на міфічну федерацію народів, сподіваючись, що в такій формі російський народ позбудеться свого шовінізму. Це була утопія.

Насправді ж наше завдання сьогодні — не реформувати цю імперію, а сприяти її остаточному розпаду. Коли на її уламках постане невелика московія, а всі поневолені народи здобудуть незалежність, із цією новою, значно меншою державою буде простіше мати справу.

Не варто пасивно чекати, коли росія почне розпадатися сама. Ці процеси слід запускати свідомо й цілеспрямовано, адже тоді ми матимемо більше шансів забезпечити собі спокійне майбутнє.

— Але, власне, Україна змогла вивільнитися двічі саме за таких обставин — в 1917-му, після того, як Микола II зрікся престолу і навіть в 1991-му, коли розпався союз…

— Так, але й тут не варто шукати жорсткої циклічності. Адже, якщо говорити про 1917 рік, українці майже не доклали зусиль до дестабілізації російської імперії. Натомість у 1991-му ситуація була іншою: українці відіграли значно активнішу роль. Дисиденти створили потужний національний рух, який суттєво підважив імперію та сприяв її розпаду.

—  Фактично, це той самий інший рівень гри, про який ти говорив.

— Так, тобто ми доклалися вже до деструктивних рухів цієї імперії, як мінімум. Зараз ми взагалі на іншому етапі стоїмо — на етапі незалежної держави, яка збудувала якісь певні свої інституції, яка збудувала армію. Тобто нема сенсу суцільно і повністю порівнювати сучасну історію з 1917—1930 роками. 

Водночас деякі паралелі все ж варто враховувати. Як і в 1917-му, ми ще не так далеко відійшли від початкового етапу державотворення. Україна залишається молодою країною, а наше суспільство досі має певні утопічні уявлення про цей процес.

— Якщо вже говорити про націєтворення, то знову ж таки повернемося до Грушевського, якому часто закидають те, що він хотів робити революцію у білих рукавичках, про те, що він був лібералом, ніколи не був радикалом і взагалі не належав до партій, які мали позиції незалежної України, самостійності, натомість завжди був якимось автономістом. Як загалом так сталося, що головою Центральної Ради став саме Грушевський?

— Грушевський мав найбільший політичний досвід серед сучасників. Він пройшов шлях партійного будівництва, володів управлінськими навичками та користувався загальною повагою, особливо як людина, що зазнала репресій. Вибір його лідером був беззаперечним — він влаштовував представників різних суспільних верств.

Крім того, він був істориком, автором десятитомної «Історії України-Руси». Це надавало йому певного авторитету — сучасники сприймали його як людину, яка знає більше за інших. Проте насправді його знання про державотворення були такими ж обмеженими, як і в усіх тодішніх українських політиків. У Російській імперії українців рідко допускали до високих посад, за винятком тих, хто повністю асимілювався, тому реального досвіду управління в більшості просто не було.

Схожа ситуація була і з більшовиками. Будуючи свою нову імперію, вони також не мали державного управлінського досвіду — лише партійний, який не мав нічого спільного з реальним урядуванням. Через це вони теж допускали чимало помилок. У підсумку більшовики вдалися до тимчасового компромісу зі своїми політичними опонентами: використовували їхній досвід, переймали знання, а потім безжально знищували.

Натомість українські лідери не змогли вчасно визначити, хто є їхніми справжніми опонентами, і зрештою втратили контроль, загрузнувши в революційному хаосі.

Чому саме Грушевський? Думаю, він був цілком прагматичним політиком і добре розумів, що відбувається навколо. Проблема була в іншому — він ставив надто низьку планку, побоюючись, що це межа можливостей. Він робив ставку на переговори, а не на боротьбу.

— Але ось справді: він — автор 10 томів з історії, він мав би знати, що росіянами домовлятися немає сенсу…

— Як історик, він мав усвідомлювати значущість історичного моменту: що інколи варто домовлятися, інколи — проявляти силу, часом — йти на жертви, а іноді — працювати без жодної гарантії успіху, але з розумінням, що ця робота прокладає шлях у майбутнє. Та, здається, він цього моменту просто не збагнув.

Його стримувало звичайне людське почуття — страх. Банальна нездатність підняти голову вище рівня, до якого звик. Все його життя було спрямоване на досягнення української автономії — це була межа його мислення, його можливостей. Він зробив колосальну роботу як історик, але як політик залишався в полоні цієї обмеженої мрії: хоча б автономія, хоча б мінімальний результат. І коли реальність відкрила перед ним можливість здобути не щось, а все — він злякався.

— Ось я вже згадувала політичні партії початку XX століття, і серед них була партія Міхновського, який з самого початку ставив собі за мету українську незалежність. Чому не Міхновський очолив новий український уряд? 

— Міхновський в 1917-му одразу прибув до Києва і став організовувати українське військо. Адже ще з 1914 року розумів: необхідно створювати на території російської імперії українізовані військові формування — щось на зразок Січових Стрільців. Його ідея полягала в тому, що ці підрозділи, будучи частиною російської армії, згодом, після розпаду імперії, стануть основою українського війська. Звісно, це зробити в тодішніх умовах було неможливо.

З ініціативи Миколи Міхновського в Києві в березні 1917 року відбулися три військові віча, останнє з яких 11 березня ухвалило рішення про формування 1-го українського охочекомонного полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Українське вояцтво з ентузіазмом відгукнулося на ідеї Міхновського: воно виявило готовність зі зброєю в руках здобути незалежність Україні — автономістів серед них майже не було.

Згодом до Києва прибув Петлюра, і вони почали діяти паралельно. Однак такий розвиток подій викликав тривогу у Грушевського. Міхновського тодішні лідери-соціалісти відверто не сприймали, адже всі вони чомусь дотримувалися автономістських поглядів. Особисто негативно до нього ставилися Грушевський, Петлюра та Винниченко. 

Зростання популярності Міхновського в армії викликало недовіру з боку керівництва Центральної Ради. Відчуваючи відсторонення, він залишив Український генеральний військовий комітет, втративши можливість впливати на політику.

Втім, самостійники не відступили. У червні 1917 року вони створили Другий український імені Павла Полуботка козачий полк. Полк не визнали ні російська влада, ні Центральна Рада, яка побоювалася появи самостійницького війська. Винниченко закликав солдатів повернутися на фронт, а УГВК припинила постачання.

Це лише загострило ситуацію: полуботківці підняли повстання за незалежність України. У ніч із 3 на 4 липня вони захопили «Арсенал» і частину Києва, але без підтримки Центральної Ради заколот швидко придушили. 6 липня повстанці склали зброю, частину заарештували.

Доказів участі Міхновського у заколоті не знайшли, однак його усунули з Києва. За клопотанням Винниченка та Петлюри військова влада під охороною відправила його на Румунський фронт, куди ж заслали й багатьох інших самостійників.

— Якщо говорили про перипетії тих років, то який урок може отримати Україна зараз?

— Перше й головне — не варто бути нерішучим, як свого часу Грушевський. Сучасне українське військово-політичне керівництво, схоже, не сформулювало для себе чіткої мети у 2022 році. Воно виявилося неготовим до повномасштабної війни, як і понад сто років тому, хоча цей сценарій був цілком очевидним — принаймні, як один із можливих. Ба більше, навіть війна, що почалася у 2014-му, застала всіх зненацька.

Якщо існує загроза, треба чітко розуміти, як діяти й що означає наша перемога. Які наші мінімальні й максимальні завдання? Де проходять червоні лінії, за які ми не можемо відступити? Який наш стратегічний план?

Максимальна мета залишається незмінною — зруйнувати російську імперію. Ця війна не про території, вона екзистенційна — як для нас, так і для росіян. Тут або вони перемагають, або ми. Оскільки вони самі розв’язали цю війну, зірвали всі маски й відкрито прагнуть відновлення імперії, їхня логіка очевидна: росія не може існувати без Русі, без Києва, без України.

Для нас ця війна так само є питанням існування. Тому завдання-максимум — знищити імперію як постійну загрозу, розвалити її. Це не означає, що це має статися миттєво, але важливо усвідомити: саме така мета має бути поставлена, і до неї слід системно рухатися.

— Ти згадував, власне, про першу російсько-українську війну, яку ми виграли. І в цьому, мабуть, ще один важливий урок для нас, що навіть умовно вигравши війну, але не розваливши росію, нема жодних гарантій, що ця війна не почнеться знову, як це і сталося в 1919-му. Чому це так сталося і чому не вдалося втримати українську незалежність? 

— Ми обрали не тих партнерів. І не тому, що хотіли, а тому, що іншого виходу просто не було. Ситуація тих років була надзвичайно складною, і це добре описано у «Відродженні націй» Винниченка.

Проте важливий момент щодо міжнародних відносин: уперше з нами почали говорити не як із частиною росії, а як з окремою країною — хай поки що й автономною, але все ж таки суб’єктною. У січні 1918 року ми проголошуємо незалежність. Формального міжнародного визнання ще немає, але де-факто Україну вже сприймають як державне утворення. Нам пропонують фінансову та військову допомогу, аби ми лише залишалися у війні — адже на нашій території проходить фронт, тут зосереджені значні військові сили.

Однак від нас очікують зобов’язань, розглядаючи як правонаступників колишньої російської імперії — тієї незрозумілої держави, що залишилася після Тимчасового уряду. Світові лідери ще не знають, як із нами говорити, але принаймні вже готові до діалогу. Та що відбувається далі? Наше Міністерство закордонних справ і центральна влада не роблять нічого. У них немає ні рішення, ні стратегії, ні навіть тактики. Україна відмовляється від запропонованої допомоги. А згодом, опинившись у безвихідному становищі, до якого сама себе й загнала, змушена звернутися по підтримку до Німеччини. Не дивно, що французькі газети тоді вийшли із заголовками про те, що  «Україна вдарила Франції ножем у спину».

Ми тоді не створюємо власної армії, хоча цілком усвідомлюємо, що це може призвести до катастрофи. Відповідальність за це лежить на всіх, але головним ідеологом відмови від армії був саме Винниченко. І це в той час, коли через Україну проходить фронт! Спершу він звільняє найбільш компетентного у військовій сфері Петлюру, бо вважає, що саме через нього триває війна, а потім ухвалює закон про створення міліції.

Це рішення деморалізувало навіть тих, хто готовий був воювати за Україну, адже сам термін «міліція» сприймався як щось другорядне, недолуге. Але для влади це було принципово: «Ми не можемо називати армію армією, бо ж ми боремося проти армій! Нам не потрібні армії!» Це було абсурдом. Назви важливі, й Винниченко як письменник мав би це розуміти. Саме тому він, схоже, і не хотів вживати слово «армія».

— А потім все-таки до влади приходить Скоропадський, і тоді вже ж була армія… 

— Українську армію почали створювати ще до Скоропадського. Закон січня 1918 року передбачав добровольчу армію, проте ми відмовилися від масової мобілізації та не використали мільйони українців у російській армії. Це був повний провал першого етапу. Втративши шанс створити боєздатне військо, довелося починати з нуля, без ресурсів і чіткої стратегії.

За роки боротьби (1917—1921) так і не визначилися, чи потрібна масова мобілізація. Але вона була необхідна: коли 21–23 листопада 1920 року українська армія під ударами більшовицьких військ відступила за Збруч, у її лавах було менше ніж 30 тисяч осіб (разом із родинами), тоді як російські окупаційні війська в Україні налічували до мільйона.

Швидка зміна влади в ті роки була неминучою для країни, яка отримала більше можливостей, ніж очікувала, ще й у часи війни. Українці з початку 1917-го справді швидко самоорганізувалися: створили Центральну Раду, провели з’їзди, обрали делегатів, проголосили незалежність, знайшли союзників і навіть виграли першу російсько-українську війну.

Але союзники прийшли не просто так. Україна була ресурсною базою. Як нині угоди про рідкісноземельні метали, так у 1918-му німці прийшли по хліб. Їх не цікавила демократія, а Центральна Рада, члени якої були соціалістами, не викликала довіри. Тому ставку зробили на Скоропадського.

Проте він не зміг опертися на українські сили й звернувся по підтримку до російських шовіністів. Коли німці пішли, його єдиними союзниками стали російські монархісти, які згодом допомагали йому рятуватися від Директорії.

Директорія, маючи ширшу підтримку, втратила її, бо не змогла об’єднати всі сили проти головного ворога — росії. Натомість вона знову загралася в соціалізм, намагаючись конкурувати з більшовиками гаслами «хто більший комуніст?». Петлюра навіть хотів, аби військові носили червоні розетки, щоб показати свою «революційність».

Так само не вдалося домовитися із союзниками. Коли війська Антанти висадилися в Одесі, Петлюра спробував вести переговори, але невдало. Ми вкотре втратили шанс.

Єдина вдала дипломатична ініціатива — історія зі Щедриком, яка стала актом культурної дипломатії. Але й тут усе варто було робити масштабніше, ефективніше й раніше.

— Чому все ж Директорії не вдалося втримати незалежність, якщо підсумувати? 

— Нездатність донести світові правду про себе, згуртувати союзників, пояснити, чому це важливо і для них. Ідея об’єднання поневолених народів була правильною, але залишилася лише декларацією.

Це можна було реалізувати — спроби були, але без системного підходу.

— А стосовно згуртованості самої нації?

— Так, ми не змогли згуртуватися як слід. Не мали сильних лідерів, за якими пішли б усі, а ті, хто був, не вміли домовлятися й воювали між собою, замість того щоб зосередитися на спільному ворогові. Найбільший провал — нездатність мобілізувати й створити дієздатну армію. Вона залишалася надто малою.

Ще один міф, підживлений російською пропагандою, — що українське суспільство саме обрало радянську владу. Насправді вибори до Установчих зборів 1917 року показали протилежне: у росії більшовики отримали 25% голосів, тоді як в Україні — лише 4%. Найпопулярнішою партією тут були українські есери Грушевського.

Комуністи перемогли не виборами, а зброєю. Вони силою мобілізували маси в росії для війни проти України, а також змогли залучити до своїх лав частину українських збройних формувань — навіть Махна, який згодом за це поплатився.

— Які ми можемо взяти уроки від Центральної Ради для сучасної України?

— Якщо повернутися до подій 1917–1921 років, ми припустилися типових помилок, яких нині слід уникати.

Перше — прорахунки на міжнародній арені. Ми спершу зробили ставку на не тих союзників, але втратили їх і не змогли домовитися з іншими, хоча мали шанс. Замість нарікань, що на нас не звернули уваги, варто було самостійно привертати цю увагу — дипломатично, системно, наполегливо. Політика — це мистецтво можливого, чи навіть неможливого. і навіть у складних обставинах потрібно було діяти. Прикладом можуть слугувати Естонія, Латвія й Литва, які тоді змогли перемогти росію й відстояти свою державність.

Головний урок: із партнерами потрібно не просто просити допомоги, а пояснювати їм, чому це в їхніх інтересах. Вони мають бачити свою вигоду, щоб давати вам безпекові гарантії, а не відчувати борг перед нами.

Другий урок — єдність. Ми повинні чітко усвідомлювати, хто наш ворог. Ворог — це не ТЦК, не Зеленський, не Порошенко, а росія. Колаборанти також вороги, але внутрішні суперечки слід залишити на післявоєнний період.

І найголовніше — армія. Це питання виживання.

Зрештою, потрібно знати свою історію, аби не повторювати помилок, а рухатися вперед. Бо незнання історії не звільняє від відповідальності.

Авторка: Тетяна Хоронжук