Воїтельки без монументів: як змінюється культура пам’яті про жінок-захисниць

Команда інстаграм-медіа war_memory_ua разом із колегами з руху @veteranka_ дослідила, які є гідні меморіали, що увічнюють пам’ять жінок-військовичок у світі, та які сенси вони мали за різних часів.

Разом зі співзасновницею і кураторкою платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», редакторкою war_memory_ua і професоркою Київської школи економіки Оксаною Довгополовою говорили про те, у який спосіб світ ушановує жінок, що воювали, і чому їхня присутність у культурі пам’яті досі залишається майже невидимою. Розбиралися із совєцьким спадком в українській мілітарній культурі вшанування, говорили про формування нових актуальних для сьогодення ідей та наративів в увічненні геройок і намагалися зазирнути в майбутнє.

Як виникла ідея дослідження теми вшанування жінок-військовичок?

У будь-якій країні є військові меморіали, і насамперед їх присвячено, звісно, чоловікам. Це абсолютно природно, тому що більшу частину війська становлять чоловіки. Але жінки все ж таки не мають потрапляти в статистичну похибку. Ми запитали себе: як пересічна людина уявляє ідеальний пам’ятник жінці у війську? Зрозуміли, що, напевно, найвідповіднішим буде образ медичної сестри — такий пам’ятник не викликає відторгнення.

Це традиція чи навіть стигма вшановувати пам’ять жінки у війні як допоміжної фігури? Не військової, а жінки, яка допомагає підтримувати війну чоловіків, але не людини зі зброєю у руках.

Що бачимо, так і уявляємо. Ця традиція зображати жінку у війську як допоміжну сформувалася ще в XIX столітті. Ми згадали історичну постать, яка, напевно, заклала основу цієї традиції. Це постать Флоренс Найтінґейл — медичної сестри Великої Британії, що справді зробила революцію у санітарній справі, яку мало із чим можна порівняти взагалі у світі. Під час Кримської війни вона неймовірно допомогла британському війську, тому що люди вмирали просто від антисанітарії.

Меморіальна дошка Флоренс Найтінгейл в Сен-Полз Кафідрал

Але сама Найтінґейл бачила себе як допоміжну одиницю і не вважала себе феміністкою. Кримський пам’ятник у Лондоні називають — я тут покладаюся на думку інших дослідників — першим меморіалом, у якому з’явилися не монархи й головнокомандувачі, а рядові солдати. Це колективний меморіал, і Флоренс Найтінґейл — одна з його фігур.

Фігура Флоренс як частина Кримського Меморіалу в Лондоні

Як відтоді змінилося уявлення про жінку у військовій справі?

Звісно, за ХХ століття ситуація дуже змінилася. Ми знаємо про жінок, які воювали в Першу світову та Другу світові війни, — їх багато. І це не допоміжні ролі, а жінка зі зброєю нарівні із чоловіками, яка інколи командує ними. Є досить багато пам’ятників жінкам-військовичкам, але серед них немає жодного великого меморіалу. Найчастіше це пам’ятники, які відтворюють фотографію. Це, на жаль, поширений, але не дуже вдалий тип меморіалів.

На мою думку, хороший приклад — це меморіал ветеранам В’єтнаму, розташований у Вашингтоні. Він мінімалістичний і дуже стриманий. Його запропонувала Мая Лін. Він зробив великий крок у меморіалізації. Не всім він сподобався, що теж нормально. Спочатку меморіал доповнили скульптурною групою із трьох чоловіків різних рас. Зрозуміло, що білий стоїть попереду, а за його плечима — інші. Їх дуже буквально зроблено. Після цього ветеранські жіночі організації обурилися і сказали, що їм треба поставити свою. Знову ж таки, на цій скульптурній групі, яку поставили для ушанування жінок у війську, їх представлено як допоміжних фігур. Людей, які закривають собою поранених і лікують.

Фото — Gabriel Bell

Фото — Vietnam Veterans Memorial Fund

Проте пам’ятники жінкам залишаються рідкістю. Реальність змінилася значно більше, ніж мова меморіалів.

Із 2014 року триває війна, але все-таки спершу жінка-військовослужбовиця так не звучала, хоча жінки вже служили нарівні із чоловіками. З початком широкомасштабного вторгнення і доєднання багатьох жінок до Сил оборони ситуація змінилася?

Якщо ми говоримо про Україну, для мене дуже важливо, що в нашій риториці присутні захисники й захисниці. До широкомасштабного вторгнення 2022 року про жінок справді говорили менше, хоча вони вже служили нарівні із чоловіками. З появою руху @veteranka_ про жінок почали говорити більше, визнаючи їхню рівність із чоловіками у війську.

Але ще є совєцька мілітарна традиція, яка, на жаль, суттєво вплинула на нашу всупереч тому, що ми намагаємося позбутись її. Навіть якщо посилатися на ваше дослідження, усі згадані пам’ятники — європейські чи американські. І немає прикладу із часів совєцького союзу. Наскільки знаю, здебільшого це були пам’ятники альошам або «родіна-мать».

У совєцькій меморіальній традиції жінка часто присутня як абстрактна фігура: Батьківщина чи Перемога. Це метафоричні фігури, які активно створювали в совєцькій традиції. Якщо ми згадаємо великі совєцькі меморіали, то поряд із центральною фігурою (Батьківщини, Перемоги тощо) створювали групи воїнів — і там ми бачимо жінок. Але, знову ж таки, як медсестер, як людей, які допомагають воїнам. У спідницях, у гімнастерках. Зображували й у літературі, як вони повзуть по поранених, тягнуть тих на собі. Така роль була абсолютно зрозуміла. І мемуари видавалися, і у фільмах це було. Але теми жінки-військовички й пам’ятника їй не було. Може, десь і були — я не знаю, але це не була якась базова тема.

Знову ж таки, це підсвідоме формування уявлення про роль жінки у війську. Коли росія прийшла з війною у наш дім, багатьом жінкам треба було просто ламати цю стигму. Чи бачимо ми цю зміну вже в сьогоднішній традиції вшанування? Я розумію, що пам’ятників у принципі небагато, тому що війна триває і поки всі намагаються трішки стримуватися з побудовою пам’ятників. Чи є якісь зміни?

У нас зміни відбулися скоріше в публічному просторі й риториці.

У фільмі «День незалежності» декілька ліній розповіді, й одна з них — це військові, до того ж жінка там головна. Поява таких постатей, як на мене, дуже важлива. Поступово щось змінюється. Хоча ми досі живемо в стереотипах.

Згадую також допис про загибель художниці Маргарити Половінко. Коли в частині, де служила Маргарита, повідомили про її загибель, у тексті була така фраза: «Загинула під час бойового завдання зі зброєю у руках». Тобто вони спеціально це прописали, тому що, напевно, це неочевидно. Якщо жінка військовичка, то неочевидно, що вона загинула зі зброєю у руках, тому це треба додатково проговорити. Напевно, це важливо, що з’являються такі дописи, тому що про ту-таки Маргариту Половінко було багато перепостів журналістського допису про «ніжну квіточку, яка загинула». Побратими, ні, не «ніжна квіточка». Це наша посестра, це воїнка, це жінка зі зброєю у руках. Тобто «ми — сильні, а ви — красиві» — традиція, яка й далі фреймує наше уявлення. Але, мені здається, у нас відбуваються потужні зміни в суспільному сприйнятті.

Сьогодні для проживання болю ми створюємо неформальні практики вшанування. Вони не є пам’ятниками, які залишаються у просторі назавжди, однак вони є виявом поваги та світлої пам’яті. Це стінописи, фестивалі в пам’ять, наприклад, як про Ірину Цибух (Чеку), екскурсії та забіги. Багато цікавих ініціатив, які створюють у пам’ять уже конкретно про жінок. Чи зможемо ми вмонтувати це в той спосіб ушанування, який, я сподіваюся, будемо впроваджувати після війни, тобто у створення пам’ятників?

Усе це залежить від нас. Я відразу згадую фестиваль пам’яті Ірини Цибух. Навіть ці практики, пов’язані з хвилиною мовчання, — це теж продовження її роботи. Для мене дуже важливо, що вона говорила про хвилину честі. Ми не просто згадуємо загиблих, а дякуємо тим живим, хто нині боронить нашу країну. І це має бути таким спільним жестом. Для мене ця вітальність дуже важлива. Хотілося б, щоб вона не загубилася у пам’яті про Ірину Цибух.

Поява таких практик якраз і свідчить про те, що ми активно шукаємо нову мову пам’яті. Нам уже не підходить попередня. Від нас тепер залежить, щоб ми закріпили її. Тут нема гарантій, і ми не можемо давати ніяких прогнозів. Ми в стані, який постійно змінюється, тому не можемо точно сказати: «О, це вже тенденція!». Тобто для перетворення цих практик на тенденцію про них треба говорити. Те, що ми з вами зараз обговорюємо, — це крок до того, що люди, які про це не думали, тепер подумають і підтримають якусь практику, І, приміром, наступного року якась людина підійде до столу пам’яті та спеціально напише на листівці ім’я жінки, яка загинула. Не тільки чоловіка, але й жінки.

Коли ми приєднуємося до якоїсь практики, це робить більш вірогідним, що вона закріпиться і дасть початок новій тенденції.

Важливими є фокус-групи та обов’язково архітектурні конкурси, коли підходимо до створення пам’ятників, бо запит сьогодні великий і буває, що жителі йдуть до влади своєї громади й вимагають створення пам’ятника. Відсутність досвіду й надивленості створює простір для появи застарілих наративів.

Ви добре зауважили у своєму дослідженні, що за час війни в жінок змінюються мислення і спосіб життя. Жінки не можуть жити як раніше і після війни. Нині наші жінки виконують так багато ролей, навіть чекаючи чоловіка з війни, що для них багато чого зміниться. Як запобігти появі пам’ятників жінкам із таким викривленим і неактуальним сьогодні сенсом?

Ви порушили найважливішу тему: конкурси й підготовку до створення пам’ятників. Тобто дуже часто перше, про що думають наші земляки, що треба знайти людину, яка вміє працювати з матеріалом. Річ у тому, що для роботи з меморіалом треба пройти довгий шлях, щоби зрозуміти, про що цей пам’ятник, що він розповідає, для чого ми ставимо його.

Завжди наводжу приклад меморіалу «Віддзеркалення відсутності 9/11» у Нью-Йорку, коли тільки технічне завдання для конкурсу писали два роки. Нібито ясно, що відбулося. Терористична атака, унаслідок якої загинуло багато людей; є список імен жертв. Але ТЗ пишуть два роки. Для авторів цього меморіалу було важливо, про що він розповідає. Зрештою погодилися, що меморіал присвячено не тільки подіям 11 вересня, але й ще одній терористичній акції, яка відбулася на цьому місці в 1990-ті й унаслідок якої загинуло шість людей. Меморіал не про кількість загиблих, а про те, що хтось хоче позбавити життя невинних людей. Про тероризм і його жахливі наслідки.

Спілкуючись із представниками громад, ми запитуємо: про що ви хочете робити меморіал? Яку історію ви хочете розповісти? Дуже часто ці запитання заводять людей у глухий кут. Меморіал — не про загибель людей. Він може бути про нашу скорботу, про стійкість, про опірність, про те, як люди чинили опір ворогові чи виживали в окупації. Про конкретну подію ми можемо розповісти дуже різні історії. Меморіал — історія, яку ми розповідаємо і яку можна випрацьовувати досить довго. Це вже робота пам’яті.

Якщо уявити якусь локальну спільноту, громаду, треба збиратися разом і розповідати, про що цей меморіал має бути, налаштувати свій розум на пошук варіантів. А коли учасники починають ділитися своїм баченням, то розуміють, що вони дуже по-різному бачать цю історію. Часто це надзвичайно напружені розмови, бо це важкий досвід. Але люди потім починають розуміти, що їм треба проговорити цінності, бо ми починаємо з них. Коли для нас буде нормальним такий шлях, тоді зможемо врахувати всі теми, які не можна відкинути.

У коментарях під нашими матеріалами відразу написали, що в Житомирі стоїть пам’ятник, де є жінка у військовій формі поряд із чоловіками. Люди вже дають сигнал: «Не все так погано, як, можливо, ви хочете сказати. У нас уже є зміни». Напевно, під час створення цього меморіалу зібралися і поговорили, пошукали нову форму.

Думаю, сьогодні пам’ятники не стільки розповідають, скільки спонукають взаємодіяти з ними, відчувати. Це потребує багато часу, залучених сторін, витримки й бажання зробити його глибоким і сенсовим, а не просто зробити, бо вимагає громада, або виділили гроші, або скоро вибори. Цю тему можуть і політизувати.

Як ми формуємо наратив зміни бачення жінки у війську через культурні проєкти? Приміром, нещодавно створили документальний фільм «Куба & Аляска» про жінок-парамедикинь. Він показує, що в сучасній війні парамедикині ризикують не менше, а можливо, навіть і більше з огляду на те, що у ворога пріоритет знищити наших медиків. Також фільм про сестринство у війську.

Це абсолютно потрібні речі, і дуже класно, що вони з’являються, тому що в них є потреба. «Куба & Аляска» — це точно фільм, який з’явився не тому, що хтось подумав: «Я маю показати жінок у війську, щось там внести, порушити якусь тему». Воно народилося зі щирого бажання показати реальних людей, без яких нічого не їде. Те, що ми живемо в цьому просторі й у нас з’являються такі фільми та книжки, переоформлює наш сенсовий ландшафт. Щось ми вже сприймаємо як нормальне. 

Жінок у війську, до речі, було досить багато ще до 2022 року. Колеги казали мені, що був дуже великий вхід жінок у військо приблизно у 2018–2019 роках, коли жінки відчули, що можуть комфортно почуватися в армії. Я знаю таких жінок, які в армії із 2015 року. Тобто в нас змінюється реальність. Дуже повільна її зміна притаманна будь-якій реальності.

Поговорімо про показовий пам’ятник, зображення якого на обкладинці вашого дослідження. Його зроблено давно, але він спонукає відчути його й стати співучасником. Цей пам’ятник присвячено подіям жіночої війни в Нігерії. 1929 року там саме жінки організували масштабне повстання проти податкової політики британців.

Меморіал показує нігерійку топлес у національному одязі, яка ламає рушницю солдата, що прийшов на її землю вимагати несправедливі податки. Для мене цей пам’ятник про те, що жінка бере в руки зброю тільки тоді, коли є така потреба, коли доводиться захищати свою країну, свою сім’ю, а не тому, що їй хочеться помірятись силами чи щось у когось відібрати.

Коли ми знайшли цей пам’ятник, то сказали собі: «Боже, ось воно! Нарешті абсолютно суб’єктна героїня, яка перемагає і ламає зброю». До того ж ці жінки не військові, вони не створювали армії. Але перемогли тих, хто прийшов до них зі зброєю. Ми не знайшли іншого меморіалу, де жінка була б настільки суб’єктна. Там дуже красива композиція: жінка ламає гвинтівку й тримає ногу на нозі британського солдата, який зрештою теж зламається, бо зустрів цю жінку. Це дуже сильний меседж про те, що жінка бере зброю у руки тільки тоді, коли є небезпека для того, що цінне для неї, і виганяє колонізаторів.

Фото — Rex Clarke Adventures

Ви й рух @veteranka_ присвятили своє дослідження загиблим дівчатам.

Нам хотілося, щоб це була не абстрактна подорож: ось ми пошукали ці жіночі меморіали й сказали, що вони не дуже ок, але якісь є. Ми — частина російсько-української війни, ми — суспільство, яке живе в цій війні.

Для нас природно цитувати загиблого поета Максима Кривцова, що для нас війна — це імена. Тому, звісно, коли ми говорили про цей матеріал, шукали й обговорювали, що саме хочемо розповісти, то думали про Україну й тих, кого втратили.

Ми вирішили, що якщо шукаємо відповіді разом із @veteranka_, то згадаємо принаймні два імена. Зрозуміло, що імен значно більше. Як платформа культури пам’яті, яка працює з мистецтвом, ми вирішили обрати Маргариту Половінко. @veteranka_ запропонувала ім’я Дар’ї Лопатіної.

Для нас дуже важливо, щоб це було про конкретних людей, що ми не абстракції обговорюємо, а говоримо про конкретних людей, пам’ять про яких нам важлива. Це один із основних меседжів і, можливо, одна з головних відмінностей конкретно нашої української культури вшанування, яку ми творимо тут і зараз: імена. Наше завдання — не дати про це забути.

Слухайте інтерв’ю повністю у програмі «Меморалізація»

Розмовляла Наталя Некипіла