1. Пам’ять про загиблих, які віддали життя за нашу Незалежність, — це ніби щеплення від повторення сценарію. Наші забудькуватість і готовність до прощення винних розхолоджують. Не можна втрачати пильність в умовах постійної готовності ворога завдати удару. Тож усвідомлення ціни, яку платять родини загиблих, безвісти зниклих, полонених і поранених військовослужбовців, і хороша пам’ять на імена й події не повинні втрачати для українців актуальності й гостроти.
2. Ушанування полеглих має бути частиною національної ідеї. З хвилиною мовчання, меморіалами й проговорюванням ціни свободи. Не можна допускати, щоб ушанування загиблих у російсько-українській війні ставало формальним. Тут не працює принцип «кому треба, той згадає і вшанує». Бо сім’ям загиблих потрібна чесність. І йдеться не тільки про співчуття втраті, а про суспільне розуміння того, як багато платить родина, що віддала найцінніше на захист усіх нас. Бо воїн іде захищати не лише свою сім’ю — інакше кожен оборонявся б у власному дворі. Він іде захищати цілу країну, щоб не дати ворогові дійти до свого й вашого двору. Він звільняє відібране, щоб ті, кого ворог змусив покинути дім, мали змогу повернутися. Тож суспільство не має права залишати родини у втраті наодинці з горем і проблемами. Це можна сприйняти як знецінення і зраду.
3. Герої вмирають. І вони помирають за нас. Цю правду суспільство має говорити вголос, дивлячись їй в очі, бо гасла вже не працюють. Про це шепочуть написи на алеях слави, про це красномовно говорять меморіали в наших містах і селах. Сім’ї загиблих знають цей голос, і нам важливо, щоб ті, кого горе поки оминуло, не жили в ілюзії, що війну якось удасться відвоювати без них; в ілюзії, що військовослужбовців і так удосталь, а я, мовляв, не для цього. Ніхто не народився для війни. Усі ми хочемо інших реалій, тож готуватися потрібно теж усім, якщо хочемо побачити свою перемогу; і якщо хочемо вижити як нація і розвиватись як суспільство. Уцілілих бійців і бійчинь, які з початку повномасштабного вторгнення на війні, потрібно міняти. Їм конче потрібне відновлення. Їхні сім’ї теж хочуть бачити вдома чоловіка чи дружину, матір чи батька, доньку чи сина, брата чи сестру. Хоча б на якийсь час. До того ж, поки відпочивають одні, інші набувають цінного досвіду.
4. Пам’ять і щире вшанування — це не тільки стели та хвилина мовчання. Це належне ставлення до родин загиблих захисників і захисниць; належний супровід для прийняття загибелі рідної людини, адаптації в цих умовах та оформлення нового статусу. Щоб родини проходили цей найскладніший період у житті не всупереч, а завдяки. Бо все те бюрократичне жахіття, помножене на суспільну байдужість, дружині або чоловікові, або батькам доводиться проходити в неосяжному горі й самотності. Це породжує злість, безсилля і тотальне почуття несправедливості. Українцям потрібно вже формувати культуру співчуття і підтримки родин загиблих захисників і захисниць. Бо кількість таких родин невпинно зростає.
5. Біль потрібно поділяти, робити його спільним. Про це мало говорять, але треба мати повагу до почуттів військових, які втратили побратимів, повагу до їхньої пам’яті й атрибутів. За пікселем і гартом завжди стоїть людина з власною межею болю. Інколи втрат і болю настільки багато, що військовослужбовці не витримують. А суспільство не знає, як огорнути турботою і поділити їхній біль. Саме це потрібно воякам, змученим жахіттями війни. Їм потрібно, щоб ми всі теж «бачили війну із широко розплющеними очима», а не чекали переможних результатів контрнаступу з коктейлем у руках.
6. Чого не варто говорити сім’ям загиблих. Не кажіть, що «все буде добре», «час лікує», «я розумію тебе» чи «Бог забирає найкращих». Це фрази, які абсолютно не знаходять відгуку в людей, які переживають утрату. Бо для них усе є як є, і час не здатен лікувати. Вони не розуміють, чому «найкращих» забрали саме в них і як хтось може збагнути їхній біль, якщо сам такого не переживав. Натомість скажіть, що ви вдячні загиблому за захист, а сім’ї — за ціну, яку вона платить і за вас також. Висловіть співчуття втраті. Не кажіть удові, що вона ще може вийти заміж і має жити заради дітей. Бо інший чоловік видається неприйнятним, а жити їй якось потрібно й заради себе також.
7. На оплакування втрати кожному потрібен свій час. Не намагайтеся заспокоїти словами на кшталт «уже пора згадати про себе й перестати страждати». Не засуджуйте, якщо проживання втрати здається вам затягнутим чи, навпаки, короткотривалим. Кожна людина має свої форму й час проходження через біль, свої терміни й межі горювання. Не знецінюйте почуттів людини, а проявіть емпатію. Спробуйте допомогти тим, чим можете. І зазвичай це не слова, а дії. Цього досить. Загалом, ніхто не має права давати оцінку поведінці людини, яка страждає. Ніяких загальноприйнятих меж тут немає.
8. Моя форма вшанування пам’яті — це вдячність за те спільне, що ми мали, і безмежна любов. Це наші сімейні традиції та маленькі ритуали, які ми сформували разом. Ми з дітьми продовжуємо справи, які він не встиг завершити. Потрібно триматися за пам’ять, щоб не провалитися в ненависть до всіх і всього через власний пекучий біль.
9. Не шукайте винних серед своїх. У всьому все одно винен ворог. Бо, якби не агресія росії, тисячі українців були б живими, а тисячі родин мали б змогу тішитися щастю бути разом.
