«Я тут за свій дім, за свою сімʼю!»

Аня на позивний Олена — санітарна інструкторка другого медичного пункту другого механізованого батальйону Третьої штурмової бригади. До війська вона прийшла із цивільної професії: викладала англійську та німецьку мови, а після початку повномасштабного вторгнення виїхала до Туреччини. Але жити за кордоном довго Аня не змогла. Про свій шлях до війська, про евакуацію поранених, про роль жінок у війську й досвід побратимства Аня розповіла в подкасті «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло».

Вас звуть Аня, а позивний у вас Олена. Як так сталося?

Олена — це позивний на честь Олени Степанів, легендарної військовослужбовиці Українського січового стрілецтва та Української галицької армії. Вона надихнула мене своїм прикладом. У нас із нею схожі долі. Олена Степанів викладала в цивільному житті вже після армії, а я — до війська. У неї був свій непростий шлях до фронту, і в мене так само. Я не раз чула відмови та всілякі відмовки про те, що жінкам не місце в армії. Я у принципі згодна, але про це пізніше. Дехто з друзів навіть каже, що я зовні схожа на неї: формою обличчя, носом. А ще вона народилася 1892-го, а я — 1994-го. Такий от збіг: 102 роки різниці.

Коли ви зрозуміли, що хочете побачити інший бік цієї війни: не з боку цивільної, а з боку військової?

Це розуміння прийшло до мене ще за кордоном. На самому початку повномасштабного вторгнення, наприкінці березня, я виїхала з країни. Велику війну я зустріла в Київській області, у батьків. І це ще одна паралель з Оленою Степанів. Першу світову вона зустріла в батьківській хаті, у селі, де народилася. У мене так само. Дім, де виросли мої батьки. Й усвідомлення, що війна прийшла і сюди. Це відчуття залишиться зі мною на все життя.

Тепер, постфактум, я розумію, що рішення виїхати було дуже егоїстичним. Я просто злякалася, чесно. До того ж виникли фінансові труднощі на роботі. Я тоді викладала в школі англійської мови. Розуміла, що в країні війна, а мої батьки — пенсіонери. Якщо залишуся без грошей, просто сяду їм на шию. Іще до повномасштабки я шукала роботу за кордоном. І так вийшло, що саме тоді з’явилася бажана вакансія у Туреччині. Я виїхала й улаштувалася до Стамбульського університету викладати англійську та німецьку.

Та якоїсь миті мені там просто забракло повітря — і в переносному, і в прямому сенсах. У прямому, бо після оголошення мобілізації в рф у Стамбулі стало дуже багато росіян. Ти йдеш центром міста, а здається, ніби крокуєш москвою. І я зрозуміла: ні. Так, я живу за кордоном, маю три роботи, можу відправляти чимало грошей сім’ї та на армію, допомагати іншим. Але фінансова участь у війні — це не моя роль. Я хочу й можу більше. Тоді мене дуже цікавила тактична медицина. Перебуваючи в Туреччині, я проходила певні курси онлайн. А коли повернулася додому, почала проходити їх уже офлайн. І побачила, що в мене виходить.

В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що не відчуваєте нічого особливого, коли під час тампонування занурюєте пальці в рану пораненого. Ви ж усе життя викладали, вивчали мови, а тут — таке відкриття. У вас не виникало внутрішнього дисонансу, розшарування сенсів і власного «я»?

Дисонанс насправді абсолютний. Я і досі не розумію, звідки це взялося. Медицина як галузь була мені цікава з дитинства. Коли запитували, ким хочу стати, відповідала, що ветеринаркою. Але ці мрії розбилися об реалії шкільних уроків біології та хімії, де мої успіхи були, скажімо чесно, нижче плінтуса. Звісно, про виш медичного спрямування й мови бути не могло. Зате складалося з мовами та гуманітарними предметами, тому я і вступила до лінгвістичного університету. Це було те, куди реально вдалося пройти. Але медицина як наука весь цей час й далі вабила мене.

Чи були у вас думки приєднатися до якогось іноземного легіону?

Я пробувала. Але дістала відмову. Це був Інтернаціональний легіон. Я скрізь подавала заявки. Особливо туди, де були іноземці. Нуль. Щоб потрапити до війська, мені знадобився майже рік.

Як вас не здолав відчай на якомусь етапі?

Я розуміла, що кудись та й потраплю. Можливо, доведеться виїхати в інший регіон. Й от їду я у транспорті й бачу ці постери: «Вривайся в Третю штурмову», а на них — чоловіки в «космічному» екіпіруванні. Думаю: «Ого!». І тут — раз, і в мене просто взяли й повірили. Оце, напевно, і був справжній розрив шаблону. Мені повірили на першому етапі, повірили на другому. А коли вже потрапила в підрозділ, на третьому етапі в мене знову повірили. Не знаю, це якась магія.

А тих знань, яких ви набули, вам перший час вистачало? Чи ви розуміли, що варто щось іще підучити?

Я просто вже вперлася в стелю. Щоб набути знань вищого рівня, потрібно було служити в підрозділі. Стати його частиною. Опанувати це в цивільному житті було вже неможливо. Тож я витиснула максимум із цивільних курсів. Тільки після цього потрапила до підрозділу.

А весь цей час, коли ви не потрапляли, у вас не було такої думки, що, мабуть, вищі сили шукають вам іншого шляху? Що треба подивитися, можливо, якусь роботу на перетині?

Якоїсь миті я навіть перестала казати, що знаю кілька іноземних мов — просто щоб мені не пропонували інших варіантів. Вони бісили мене. Кажу: «Ну, дивіться, я ж до вас прийшла й прошу А. Чому ви пропонуєте мені Б? Ви ж, коли приходите в “Макдональдз”, не просите: “Дайте мені борщ”. У “Макдональдзі” немає борщу, тому ви берете те, що він пропонує. Одне слово, не змішуймо».

Я усе намагаюся прив’язуватись, бачите, до вашої попередньої професії, до викладання, до мов. А у вас це як очищення, так?

Свого роду так. Але потім мови повернулися до мене. У нашій піхотній роті з’явився цілий взвод іноземців і мене перевели туди взводною медичкою. Я проводила з ними заняття з медицини та української мови, допомагала в побуті й, звісно, повністю супроводжувала, коли вони діставали поранення. Була для них буквально нянькою. Їх було, здається, дев’ятеро.

Свій шлях в армії я починала з того, що заступала з піхотою на позиції на передовій як медикиня. Мала штатну зброю і два рюкзаки: один із власними речами, а другий — величезний медичний. Усі йшли з одним, а я позаду…  Моє завдання полягало в тому, щоби бути максимально близько, щоб пораненого могли відтягнути з умовної червоної зони. А я уже в укритті чи бліндажі надавала допомогу й відправляла його далі.

Чи правда, що свого першого пораненого запам’ятовуєш назавжди?

Напевно. Я пам’ятаю той випадок. Це не було нічого з розряду «ого». Звичайне, стандартне поранення. Кровотеча могла б стати масивною, якби ми не зреагували так швидко та якби хлопці не були так близько до моєї позиції. Пам’ятаю цю першу дірку, куди треба засунути пальці. Усе як на тих відео й курсах. Я тоді жахливо злилася, матюкалася і кричала. А хлопцям було весело. Вони сміються, якісь відосики знімають! У них досі десь є запис, де я гримаю на них.

На курсах із домедичної допомоги часто повторюють тезу, що в критичній ситуації ти не піднімешся до рівня своїх знань, а опустишся до рівня власних навичок. Під час перших викликів ви відчували, що ваших навичок досить, чи все ж були розгублені?

Розгубленості не почувала, але маю таку рису: дуже багато пережовую уже постфактум. Хай яка це ситуація, професійна чи з особистого життя, мене потім іще кілька днів не відпускає. Думаю: «А що, якби?..», «А там треба було зробити ось так…». Цей самоаналіз триває постійно. Тому в мене ніколи й не виникало відчуття, ніби я злетіла до якогось надрівня, усе знаю й усе можу.

Нещодавно я спілкувалася з військовослужбовцем, який дістав численні уламкові поранення під час Харківського контрнаступу у 2022 році. Він розповідав, що, поки лежав у лікарні, на нього навалилася купа страхів. Чи стикалися ви після поранення з такими моральними бар’єрами, тривогами або бажанням не повертатися до служби?

Напевно, це думка, якої у мене жодного разу не виникало. Я об’єктивно розумію, що в цивільному житті мені наразі місця немає. У війську ж є безліч можливостей. Це й медицина, й управління. Якщо маєш бойовий та хоча б мінімальний управлінський досвід, є куди рости. Я, навпаки, боялася, що мене зараз спишуть. Скажуть: «Усе, ти вже не БГ, не можеш брати участь у бойових діях, іди перебирай бинти на якийсь склад». Боялася, що мене просто викинуть із цього потяга. Він поїде далі, а я залишуся стояти й дивитися йому вслід.

А чому немає місця у цивільному житті?

Усе, що пов’язане з військом, значуще для мене. Усе, що не пов’язане з війною чи армією, не має жодного значення.

Нині ви займаєтеся більше кадровою роботою. Що вас наснажує і розраджує?

Я постійно згадую побратимів, яких, на жаль, уже немає з нами, і розумію: не можу відступити, коли вони стоять за нашими спинами. Шляху назад немає. Мене тримають люди: колеги, побратими й посестри, з якими я сьогодні в підрозділі. Це надзвичайно мотивовані й просто неймовірно круті дівчата та хлопці. А ще я витягнула з посадки кота. Тепер він живе в мене вдома. Приходжу, а він щось там «балакає» до мене, я відповідаю йому. Ми не розуміємо мови одне одного, але прекрасно співіснуємо.

Ураховуючи те, що кілзона постійно збільшується, чи є нині методи, які спрощують евакуацію і допомагають урятувати більше людей?

Наземні роботизовані комплекси — стовідсотково. Але треба розуміти, що це великий шматок заліза на колесах. Щойно він виїжджає туди, де його бачить ворог, усе буде спрямовано на те, щоб ця платформа перестала рухатися. Незалежно від того, що чи хто на ній: пляшки з водою, поранений чи, на жаль, полеглий. Тому це розхідник. Дорога іграшка, яка іноді коштує кілька мільйонів гривень. І таких «іграшок» за ніч ми можемо втратити не одну. Але вони справді рятують. Бо замість того, щоб по пораненого йшла піша група або їхала техніка з екіпажем із трьох медиків, приїжджає ця маленька штука на колесах. І це просто перевертає світ евакуації догори дриґом.

Як ви сьогодні оцінюєте рівень підготовки бійців, які йдуть на передові позиції?

Я зараз згадую, які маніпуляції міг виконувати звичайний піхотинець, коли я виходила на позицію, скажімо, у 2024 році. Й от тепер 2026-й. Наші бійці прямо на позиціях ставлять внутрішньокістковий доступ. Цю маніпуляцію раніше робив тільки підготовлений бойовий медик. Величезна заслуга в цьому телемедицини та зв’язку, завдяки якому ми можемо вийти на бійців і прямо під час процесу проінструктувати їх та допомогти поставити цей доступ. У 2024 році ми й уявити не могли, щоб піхотинець свердлив кістку іншому піхотинцеві й цим рятував йому життя. Не просто виконав дію, а реально врятував. Поранений доїхав до стабілізаційного пункту, вижив і нині живе далі. Звісно, це до снаги не кожному, але через засоби зв’язку ми підказуємо, супроводжуємо, а вони роблять. Це просто щось нереальне.

Моя знайома — інструкторка. Вона дуже часто проводить навчання саме для військовослужбовців. Розповідає, що майже на кожному такому навчанні їй ставлять запитання, чи можна, коли нічого немає, затампонувати рану землею. У своїй роботі наскільки часто ви стикаєтеся з «креативними» методами, за які хочеться надавати по руках?

Це вже питання комплексне. Якщо зовсім нічого немає — це означає, що, можливо, ми як медичний пункт десь схибили. Або не доставили й не забезпечили бійців, хоча такого не буває: ми комплектуємо будь-яку групу перед виходом. Або ж на логістичному хабі немає заздалегідь заготовлених ресурсів, щоб за потреби оперативно скинути їм із дрона аптечку чи додатковий матеріал. Тобто це вже питання до системи, що саме в ній дало збій.

Звісно, стається усяке. Розбили позицію, хлопці вискочили, дорогою усе погубили й сидять голі-босі в сусідній ямі. Для цього знову ж таки є ми. У нас є логістичний хаб або інша точка із запасними ресурсами. Ми відразу виходимо на дронарів, ті прив’язують пакунок і скидають хлопцям. На жаль, це не завжди відбувається швидко. Дрон не завжди може вилетіти: треба чекати сприятливого моменту, дивитися на РЕБ тощо. Але якщо систему налагоджено, то вона працює. У когось може закінчитися бинт, і він допхає шматок футболки, але щоб засипали землею, то такого не було…

У ваші руки, мабуть, не раз потрапляла аптечка ворога. Як вам її уміст?

Бачила їхні турнікети. Там така безглузда система фіксації… А от із фармакологією у них усе дуже добре. Узагалі не проблема покласти один, другий, третій хороший укольчик. Хлопці приносили мені ці укольчики. У мене досі вдома є поличка, де лежать такі трофеї.

Розумію, є щось, у чому вони просідають, а є щось, у чому вони досить добре й оснащують себе.

У нас теж, якщо добре пошукати, у деяких підрозділах досі можна знайти речі, які вже втратили свою ефективність. Але ми так само вчимося на власному досвіді. Удосконалюємося, переглядаємо помилки й робимо все для того, щоб далі працювати краще.

На вашу думку, чи доцільна нині жіноча мобілізація?

На мою думку, це просто утопія, це неможливо. Навіть якщо уявити сценарій, що всіх жінок ставлять на тилові позиції, а всіх чоловіків звідти переводять на передову… Це нереально, хоча я дуже часто чую про це.

Наприклад, у нашій бригаді чимало людей на умовно тилових посадах чи в управлінні. Це бійці з величезним бойовим досвідом. Багато з них через важкі поранення чи ампутації просто не можуть повернутися до виконання бойових завдань. Вони пройшли додаткове навчання і застосовують свій досвід у тилу. Тож не вийде просто зняти всіх хлопців і відправити на нуль, а дівчат посадити на їхні місця.

Простих рішень тут не буває. Ті дівчата, які захочуть приєднуватися на бойові посади, і далі робитимуть це — я не бачу в цьому жодної проблеми. Бо це взагалі не залежить від гендеру чи статі. Усе вирішують особистісні риси людини. Бувають хлопці, які мліють від одного звуку кулі, що пролетіла повз, або дівчата, які непритомніють від вигляду крові. А бувають дівчата, як і хлопці, що йтимуть уперше попереду й рватимуть ворога. Стать тут ні до чого.

Одна річ — оголошувати жіночу мобілізацію. Інша — заохочувати жінок активніше долучатися. Як вам здається, чи доцільне заохочування?

Якщо чесно, я узагалі не вірю у зовнішню мотивацію. Це в мене ще з викладацької діяльності: не вірю, що можна когось насильно мотивувати чи змусити вчитися. У війську, мені здається, так само. Надихнути, дати приклад, показати — так. Але чи закріпиться той приклад? Чи проросте посіяне зернятко? Якщо в людини є цей внутрішній стрижень і прагнення — так, його можна виростити. Це йде з родини, виховання, ментальності.

У мене це сформувалося у голові дуже просто: у мене є дім, країна, сімʼя. У мій дім прийшли чужинці. Що робити? Ховатися під стіл? Це ж мій дім. Коли кажуть: «Ось я не готовий воювати за владу» чи ще за щось… Я тут за свій дім і за свою сімʼю.

Як той досвід, якого ви набули, змінив вас?

Я зрозуміла, що мене сформувала піхота. Тепер, коли спілкуюся з людьми не з піхоти та сперечаюся про щось чи просто розмовляю, ми дуже важко знаходимо спільну мову. Усе, що в мені є про побратимство, співпрацю і взаємопідтримку, — звідти. Бо це робота, де ти повністю розчиняєшся у колективі. Немає тебе окремого. Є ви двійка, трійка, група чи позиція. Ви — єдиний організм, тому цілковито залежите одне від одного. Якщо хтось один випадає — усе, ви мусите негайно перебудуватися і реорганізуватися. Перш за все — допомогти йому, якщо його, наприклад, поранено.

Піхотний досвід — це щось таке, що складно передати словами. Це просто «ого». Свої найщасливіші роки я, напевно, провела там, десь в окопі. Тепер дивлюся фотографії у телефоні й думаю: «Боже, це справді була я? Це взагалі було зі мною?». Наче якийсь фільм. Це неймовірні почуття. Але це було круто станом на 2024 рік, коли я виходила на позиції. Тепер усе інакше. Нині життя піхотинця — це не просто несолодко; це, мабуть, найважче, що взагалі може бути. І це найважливіша, найскладніша робота у світі.

Поки ви говорили, мені здалося, що в нас загалом вимальовується особливе, майже незбагненне для решти світу сприйняття романтики, яке, можливо, згодом виявиться й у нашій культурі. Про це писатимуть книжки, зрозумілі тільки нам. У мене, як у цивільної, теж є безліч спогадів, які я з якихось причин уважаю найкращими, хоча всі вони пов’язані з порожніми вулицями Харкова. Коли люди довкола стають настільки близькими, що ти не помічаєш у них жодного недоліку. Ви найрідніші у світі, хоча щойно познайомилися у підвалі. Це зовсім інше відчуття, але я згадую ті дні як найпрекрасніші миті життя. Іноді здається, що це спотворене, знівечене війною уявлення про романтизм може навіть дещо змаргіналізувати нас на світовій культурній мапі.

Я думаю, ми — самодостатня культура. Ми й надалі спілкуватимемося, вступатимемо у взаємодію з іншими культурами, але сьогодні варто перш за все думати про себе. Не зрозуміють — ну й нехай. Усі ж колись захоплювалися літературою «втраченого покоління», Гемінґвеєм. ПТСР минулого століття… Що ж, вітаю, у нас тепер є своє. Не зрозуміють, та й грець із ним. Головне, щоб ми самі себе зрозуміли.

А щодо романтизації… Для мене це не романтика, це просто те, що має сенс. Я і сама часто ловлю себе на думці про власний піхотний досвід. Чи я романтизую це, бо це «круто»? Чи просто згадую ті картинки, і здається, що ого, як круто зробити фото, запостити в інстаграм, а тобі напишуть: «Бережіть себе»? Та ні. Це просто те, що має для мене особистий сенс.

Ти можеш тиждень сидіти у ямі в Луганській області, де ніколи в житті не бувала. А потім у цій ямі дістаєш поранення й усвідомлюєш, що твоя кров пролилася тут, у цій землі. Наче й романтизм. Але ж вона пролилася не для того, щоби було красиво чи щоб написати про це книжку або пост. Вона пролилася для того, щоб за кілька років на цю позицію зайшла вже не ти сама, а наші військовослужбовці у значно більшій кількості. Щоб цей населений пункт більше не був сірою зоною. Ти своєю маленькою краплею зробив внесок у щось справді велике. Став частиною цього великого етосу. Для мене це не романтика — це головний сенс усього, що відбувається. Це і є сенс війни.

Розмовляла Аліка Піхтерева

Слухайте інтерв’ю повністю в програмі “Вона. Війна” на Радіо “Накипіло”.

Більше новин із Харкова, подкасти, українська музика — у нашому застосунку для Android | iOS

Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»