Вона не має військової освіти, а досвіду набувала вже на практиці, опановуючи накази, форми, довідки та решту тонкощів професії. Вона — Юлія Кашина, діловодка кадрової служби полку безпілотних систем «Кракен 1654», нова героїня подкасту «Вона. Війна». Юлія розказала про мотивацію бути у війську, про специфіку своєї роботи, а також про плани на майбутнє після перемоги.
Чи можна сказати, що ваш характер сформувався саме у війську?
У мене завжди був непростий характер, але я намагалася працювати над собою. Треба ж розуміти, що навколо багато людей. Тим паче тоді, коли я щойно прийшла: колектив незнайомий, тож доводилося показувати себе з більш стриманого боку. Із часом я просто виробила звичку контролювати емоції й бути спокійнішою.
Ви пішли до війська на початку Великої війни?
Я приєдналася через два місяці після повномасштабного вторгнення. Це рішення точно не було спонтанним. Дуже хотіла потрапити туди й допомогти. Тим паче тоді у війську вже був мій хлопець, тож мені, як то кажуть, не сиділося удома. Роботи не було, усе закрито — сидіти склавши руки просто не мало сенсу.
І весь цей час ви перебували в Харкові?
Так, я увесь час була на Харківщині, але в області, тобто не в самому місті. У перший же день поїхала подалі. Зрозуміло, що всім було страшно. Мені теж було лячно, тому й поїхала.
Це почуття страху… воно насправді дуже цікаве. Я знаю багатьох людей, які тоді тікали світ за очі: хтось — за кордон, хтось — на захід країни. Але ваша історія взаємодії зі страхом особлива: спершу ви повертаєтеся у Харків, рідне місто, а потім узагалі приєднуєтеся до війська й опановуєте нову професію. Як ви переживали цей страх? Якої миті зрозуміли, що готові повернутися і йти до війська? Ви якось домовлялися із собою?
Чому я залишилася і не поїхала далі? Мабуть, тому що в мене тут родина: мама, молодший брат. Хотілося бути поруч, тому не було думки покинути їх. Думки йти до війська відразу не було — звісно, ніхто з нас не планував такого наперед. Але згодом з’явився шанс виїхати з області й потрапити на точку збору до хлопців. Я вирішила: приїду туди, а на місці вже зорієнтуюся, чим саме можу допомогти й чим займатися.
Я так розумію, якщо ваш коханий долучився одразу, то він готувався до цього? Передчував, що буде повномасштабне вторгнення?
Звісно, адже до цього вони проходили навчання. Він одразу розумів, що разом зі своїми друзями, які тепер уже є нашими командирами, поїде на локацію. Вони чітко знали, що будуть там працювати, систематизувати й налагоджувати всю роботу.
Чи ви взагалі емоційна людина? Чи не було у вас емоційних напливів, бажання відмовити хлопця від цього кроку? Ви згадали, що ваше власне рішення іти до війська було виваженим, але чи часто емоції узагалі беруть гору у вашому житті?
Так, я відмовляла. Певний час навіть просила його повернутися, хоча в глибині душі розуміла, що цього ніхто не зробить і ніхто не відпустить його. Просила просто приїхати, іще щось… А потім прийшло усвідомлення: ну куди приїхати? Треба діяти самій. Можливо, десь і зіграли емоції, коли я була готова кулаками пробивати собі шлях, щоб тільки туди потрапити. Якоїсь миті так і сталося: зʼявилася маленька шпаринка, я у неї протиснулася і зрештою опинилася там.
Я зараз просто малюю собі цю картину в уяві: минуло кілька місяців, Харків, безлюдні вулиці… Тоді ще панувала певна дезорієнтація. Це вже ближче до літа в нас виробився якийсь «графік» обстрілів, а до того кожен, хто виходив на вулицю, уже вважався сміливцем. Особливо в березні, я пам’ятаю. У цивільному житті тоді відчувалася величезна невідомість. Й от цієї миті ви ухвалюєте рішення іти у військо. Якими були ті дні, як ви тепер згадуєте їх?
Передусім, коли я виїжджала з дому, місто навколо було понівечене й розбомблене. А коли приїхала на точку збору, то побачила величезну кількість незнайомих людей. Я навіть не знала, у кого попросити допомоги: усі були зайняті, у них уже працював внутрішній механізм, і кожен мав свої завдання. Смикати когось із запитаннями: «Ой, а чим я можу допомогти?”, звісно, не наважувалася. Мені було страшно, я ж не можу отак із розгону підійти до чужої людини й заговорити.
І як ви долали це? Усе відбулося само собою з плином часу чи ви просто крок за кроком у всьому розібралися?
Коли я приїхала, то взагалі не розуміла, чим саме займатимуся. Але якось так потихеньку, день у день, почала вливатися у колектив речового забезпечення: спершу допомагала на складі, а потім уже й з документами. Звісно, починала я саме зі складу, адже в паперах тоді ще нічого не тямила. Боялася зробити щось не так. Мало того, що це була б моя провина, то ще й результат постраждав би. А хлопцям точно було не до моїх помилок.
Ви вже згадали, що не мали військової освіти. А який фах ви маєте взагалі та чим займалися у цивільному житті до повномасштабного вторгнення?
Узагалі за освітою я товарознавиця у митній справі. Але приблизно за три роки до повномасштабного вторгнення пішла працювати в Харківський аеропорт і до самої Великої війни залишалася там.
Чи допомогла вам у війську цивільна професія, чи все ж таки довелося учитись усього наново? Чи було щось спільне між вашою минулою роботою і тією сферою, у яку ви влилися?
Напевно, що ніяк не допомогло. Це зовсім різні речі, тому в мене не було такого досвіду, який можна було б там використати чи перейняти.
Із чим це взагалі можна порівняти? Це було схоже на якесь велике приборкування хаосу? Особливо в перші місяці, коли стикаєшся з абсолютно невідомими речами… Що тоді вирувало у вас усередині? Чи залишалися узагалі моральні сили на якісь переживання?
Звісно, переживання були, а психоемоційний стан був просто на межі. Поки ввіллєшся у роботу й зрозумієш, що до чого, ти постійно перебуваєш у стресі, у певному напруженні… Я навіть не можу дібрати слів, як це передати. Нині все це згадуєш важко. Спогади накладаються один на одного, і ти вже погано памʼятаєш, що саме відбувалося тоді, чотири роки тому.
Скільки часу ви займалися саме цим? Як довго залишалися на цій посаді? Це тривало кілька років, чи згодом вас перевели на інший напрям?
Чотири роки я займалася речовим забезпеченням. Уже в полку «1654» вирішила перейти в кадри, тобто зайнятися оформленням документів бійців. Це те, про що вони взагалі не мають думати. Їхнє діло — виконувати свої бойові завдання, а наш обов’язок — дбати про те, щоб із їхніми документами все було ідеально.
Колись я спілкувалася з бійцем (це було ще до переходу на корпусну систему), і, коли зайшла мова про так звану паперову армію, він заперечив: мовляв, у них усе цифровізовано, тому він не розуміє тих бідкань. Полк «1654», наскільки я знаю, теж намагається іти в ногу із часом. Але якщо подивитися ширше: як вам здається з власного досвіду, наскільки цю паперову тяганину сьогодні оптимізовано загалом в армії?
Наразі можу сказати, що процеси оптимізували дуже добре. Нині все відбувається значно швидше завдяки електронному документообігу. Нам справді полегшили роботу, і, гадаю, надалі держава й далі вноситиме дані в електронні бази. Сподіваюся, зрештою ми дійдемо до того, що позбудемося цієї величезної кількості журналів, паперових документів та особистих справ.
Що за ці чотири роки роботи в забезпеченні ви зрозуміли про себе? Мені здається, така праця потребує максимальної концентрації, неабиякої уважності та скрупульозності, чи не так?
Робота дуже монотонна: усе однакове. Звісно, там цифра до цифри, буква до букви. Це справді потребує величезної уваги, адже в жодному разі не можна помилитися.
Буквально кілька програм тому ми спілкувалися з представницею вашої патронатної служби пані Катериною. Вона зізналася: «Я нікому не кажу, чим займаюся. Просто відповідаю, що роблю нігті». Це нагадало мені відому медійну історію: блогерка Емма Антонюк брала інтерв’ю у Наті Гресько, яка теж приєдналася до війська й працювала кадровицею. На запитання, чому вона не розповідала про це, Наті відповіла, що боялася суспільного осуду. Мовляв, у соцмережах одразу почнуть писати, що це взагалі не служба й займається вона чимось другорядним. Як вам здається, чи справедливий цей страх? Чи є узагалі така проблема, що суспільство досі недооцінює важливість штабної роботи?
Звісно, є такі розмови, ніби паперовий фронт — це не справжня війна. Мовляв, ви просто сидите собі й копирсаєтеся у документах. Але я скажу так: військовий — це не тільки той, хто тримає зброю у руках. Робота, яку виконуємо ми, — діловоди забезпечення і кадровики — це утримання армії зсередини. Ми забезпечуємо роботу всього того величезного механізму, який рухає військо вперед. І це прямо позначається на хлопцях, які нині на нулі.
А якщо говорити про роботу, якою ви займаєтеся сьогодні. Я так розумію, вам довелося з нуля налагоджувати всю цю структуру в полку? Як узагалі минає ваш робочий день та із чого він зазвичай складається?
Цього дня ніколи не передбачиш, бо щоразу з’являються нові виклики. Мій теперішній стан дуже скидається на той, що був на початку вторгнення у 2022-му: я знову почуваюся так, ніби щойно прийшла до війська й не знаю, на що спиратися. Змінюється усе: документи, накази, бланки. Це абсолютно нова для мене сфера, яку знову доводиться вивчати з нуля.
Ви, мабуть, й уявити не могли, що життя так круто поверне у військовий бік і що ви знайдете себе тут. А скільки вам було років, коли ви приєдналися до війська?
Двадцять один рік. Насправді я думаю, що таки знайшла себе тут, адже мені дуже комфортно в цьому середовищі та серед цих людей. За чотири роки зʼявилося стільки нових знайомств, стільки різних історій… Сьогодні я дуже вдячна собі тій колишній за те, що тоді опанувала себе й наважилася піти.
А що казала ваша родина на самому початку і як вони налаштовані тепер? Підтримують чи все ж частіше запитують: «Ну коли вже закінчиться твій контракт?» або «Коли там нарешті демобілізація?»?
Звісно, мама дуже хвилювалася, а насамперед боялася, що я візьму до рук зброю і піду на нуль. Але всі ми тверезо оцінювали ситуацію і розуміли, що такого не буде. Я ж маленька дівчинка — ну куди мені? Треба було знайти те, чим я справді зможу займатися і бути корисною. Тепер мама й уся родина підтримують мене. Звісно, усе одно переживають, але водночас розуміють, що я зробила правильний вибір. І, знаєте, вони пишаються мною.
Колись я спілкувалася у цій програмі з іншою військовослужбовицею. Про неї виходило кілька матеріалів у ЗМІ, і всі вони починалися зі слів: «Маленька, мініатюрна, із зовнішністю фотомоделі». На цьому щоразу робили великий акцент. Вона справді дуже вродлива жінка, але мене здивувало це, і я запитала: «Ви не проти, що вас репрезентують саме так?». Вона відповіла, що така медійність, навпаки, ускладнила їй входження у чоловічий колектив. За її словами, у перші дні важливо показати, що ти прийшла сюди працювати, а не бути прикрасою, що в тебе є і характер, і стержень. Чи відчували ви потребу в перші дні відразу показувати зуби? Чи, можливо, нині у війську ситуація змінилася і дедалі більше будується на взаємоповазі й довірі з першого дня?
Напевно, треба просто бути собою. Не варто нікого із себе вдавати й ділити світ на «людей із зубами» й «милих дівчаток». У мене завжди був жарт: якщо надіти на мене бронежилет, то мені навіть окопу копати не доведеться — я під його вагою сама в землю вросту. Тому я до всього ставлюся простіше.
А якщо дівчина за характером чи зовнішністю справді така м’яка й тендітна — ну от, як то кажуть, «няшечка», як вам здається, чи реально їй прижитися у війську? Чи зможе вона знайти там своє місце?
Я знаю кількох таких дівчат. Вони нормально спілкуються з колегами-чоловіками, але, знову ж таки, кожен сприймає людину по-різному. Ми не можемо розписуватися за інших: як саме до них ставляться і що про них думають у колективі.
Ви свого часу розповідали, що самотужки досліджували статути й те, як працює уся ця система. Як вам далася ця армійська структура? Чи ламала вона вас, чи довелося довго під неї підлаштовуватися?
Я підлаштовувалася недовго, адже чітко розуміла, що так має бути. Кожен, хто служить разом зі мною, сприймає це як належне. Ти потрапляєш у систему, де вже діють певні правила й розпорядок, і мусиш діяти за ними, бо так тут усе влаштовано. Звісно, статут, написаний колись, і нинішня реальність — це різні речі. Але навіть із класичної бази завжди можна почерпнути чимало корисного.
Мені дуже цікаво, чи резонує вам така річ із власного досвіду. Ваша робота потребує колосальної концентрації. Але тепер через новини та стрес у всіх нас дуже розсіяна увага — зосереджуватися надзвичайно складно. Спіймала себе на думці: коли я хочу відпочити від комп’ютера, то автоматично беру до рук телефон. Виходить, що мозок постійно перебуває у напрузі й доводиться буквально змушувати себе відкласти все, щоби справді видихнути. А як ви перезавантажуєте свій мозок і перемикаєте увагу?
У вільний від роботи час — це прогулянки, спілкування з друзями. Але мої друзі нині теж переважно військові, тому всі розмови зрештою зводяться до однієї теми. Тож час із рідними й коханою людиною — це, мабуть, і є моє єдине справжнє перезавантаження від військової рутини.
У вас не залишилося друзів-цивільних?
Я зараз не пригадаю. Мабуть, ні. Усі — військові.
Це через те, що між цивільним і військовим світом нині утворилася якась глибока смислова прірва, чи просто так склалися обставини вашого життя?
Усе моє середовище опинилося у війську.
Я так розумію, що ви й до повномасштабного вторгнення уже були в цьому, як сьогодні кажуть, «движі»? Тобто армійське середовище було для вас знайомим?
Так, звісно, була. Тоді це був «Національний корпус», який очолював Костянтин Немічев. Усі ми були наближені до цього руху, там і перезнайомилися, здружилися та разом проводили час. Тому немає нічого дивного, що у 22-му весь цей колектив дружно пішов до армії.
А як ви взагалі знайшли для себе це комюніті? Під впливом подій у Харкові 2014 року й через те, що в країні йшла війна, ви почали шукати однодумців і компанію за інтересами? Чи все сталося якось інакше?
Ні, це почалося не із 14-го року. Звісно, я бачила, що відбувається навколо, але була ще замалою, щоб усе це повноцінно розуміти. Свою компанію, цих дорогих для мене людей, я знайшла у 2018-му. Почала спілкуватися з хлопцем, який уже перебував у тому середовищі, і потихеньку сама стала туди вливатися.
Що ви можете сказати про них сьогодні? Ваші друзі тепер загартовані й перевірені часом і надскладними випробуваннями. Війна влаштувала всім іспит. Що нового ви відкрили у своєму найближчому оточенні? Чи було щось таке, про що ви раніше навіть не здогадувалися, а в цих людях раптом відкрилися неймовірні риси?
Можу сказати, що стала довіряти цим людям іще більше. Тепер я точно знаю: на них можна покластися на всі сто відсотків. Вони ніколи не підведуть і, коли буде потрібно, завжди підставлять своє плече.
Ми спілкувалися з кількома військовослужбовицями. Хтось із них знайшов кохання уже на службі, а одна пані чесно зізналася, що взагалі не планувала йти до армії, але дуже хотіла бути поруч зі своїм хлопцем. Я часто запитую їх про стосунки, адже нині, на жаль, стрімко зростає кількість розлучень. Чоловіки й жінки перестають розуміти одне одного.
Як вам здається, якщо жінка залишається у цивільному житті, які кроки вона має зробити, щоби зберегти довіру, взаєморозуміння і шлюб із військовим?
По-перше, потрібно хоч трохи розуміти, де саме перебуває чоловік. Я свого часу теж прийшла в армію і побачила все це на власні очі. По-друге, важливо підтримувати його у важкі хвилини. Навіть якщо жінка до кінця не розуміє, що там відбувається і як усе влаштовано, чоловікові все одно потрібна опора. Саме підтримка, як на мене, є запорукою того, щоби стосунки тривали й не доходило до розлучень.
Мабуть, те, що ви обоє з коханим служите, повністю знімає ці класичні претензії у стилі: «Чому не набрав?». Часто цивільні жінки почуваються самотніми й починають накручувати себе, якщо їм вчасно не відписали чи не зателефонували. Вони не розуміють обставин. А ви знаєте всю цю історію зсередини й чудово усвідомлюєте, наскільки складною буває ситуація і чому зв’язку може просто не бути?
У мене теж перші місяці було так: якщо він не набрав чи не написав, я одразу страшенно переживала. Думала: «Що сталося? Можливо, десь приліт, можливо, іще щось». Але коли я сама потрапила сюди, то зрозуміла, що на це банально немає часу. Хай як сильно ти кохаєш людину, хай як хочеш заспокоїти й сказати, що все добре, — якщо є вільна хвилина, ти зробиш це. Відпишеш, скинеш хоча б короткий плюсик чи «4.5.0» — і твоя половинка вже знає, що з тобою усе гаразд. Проте на все це потрібен час, якого в наших реаліях завжди бракує. Думаю, усе буде добре. Головне — не панікувати, а просто розуміти, як усе влаштовано.
Так, справді. Мені часто здається, що всім нам потрібно бути емпатійнішими одне до одного, адже що більше минає часу, то дужче ми грубішаємо. Усі ці події бʼють передусім по нашій психіці.
Але якщо повернутися до вашої служби: ви згадували, що не маєте профільної освіти. Хочеться зачепитись за цей момент: чи плануєте ви здобути військову освіту в майбутньому? Чи побачили ви себе в цій професії настільки, щоб пов’язати подальше життя зі службою у війську?
Напевно, далі я не служила б. Військову освіту здобувати не збираюся, навіть не думала про це. Так, нині мені подобається допомагати, але в майбутньому хочеться знайти щось краще для себе. Прагну розвиватися у чомусь іншому: можливо, у тій сфері, яку вивчала, або де колись працювала. Тому, мабуть, усе ж таки ні.
Ми з вами щойно говорили про те, що система поступово осучаснюється. Проте й досі часто можна почути про ці нескінченні «паперові історії» та про те, що в армії зберігається чимало совєцьких підходів, які давно час викорінити. Чи можете ви погодитися із цим, спираючись на власний досвід?
Звісно, ніхто не скасовував тих дядечків, які вже по 20–30 років в армії, ходять і вимагають військове вітання і так далі. Зрозуміло, що для них головне — це папірець із підписом і печаткою. Я зустрічала таких, і з ними справді складно. Ми нині живемо у світі технологій, нам простіше й зручніше зробити все на комп’ютері, тим паче нині з’являються нові круті програми для військовослужбовців. Й от коли приходить такий дядечко зі своїм папірцем і вимагає лінійкою відміряти поля у рапорті по три, півтора чи два сантиметри — ну це вже просто смішно.
Якось я читала допис одного військовика. Не знаю його особисто, але хочу обговорити з вами його тезу — саме через призму вашого фаху. Він писав: «Якщо я провтикаю броник чи зброю, мені легше взагалі залишитися у тій посадці. Бо, якщо повернуся, почнеться таке бюрократичне пекло й службові розслідування, що я навіть уявляти не хочу».
Наскільки ця історія нині відповідає дійсності? Чи доводиться вам як діловодці допомагати бійцям проходити такий паперовий квест?
Звісно, ми допомагаємо. Насамперед, якщо боєць утратив щось, загубив чи щось сталося з його броником або каскою, ми спочатку видаємо йому все нове, а вже потім займаємося списанням старого. Від самого військовослужбовця потрібні хіба що кілька підписів і пояснення, як саме це сталося. Усе інше на його плечі не лягає. Цим займаються речова служба або інші профільні структури та комісія з розслідування. Тобто бійця це безпосередньо не стосується. Ми намагаємося зробити так, щоб усе розслідувати й оформити самостійно.
Власне, саме така слава й ходить про Третій армійський корпус, «Хартію» чи «Азов». Чому нові з’єднання нині розбудовують саме за їхнім взірцем?
Дуже бажаю іншим підрозділам, щоб у них усе теж оптимізувалося і перейшло в електронний формат. Відповідати за інших я не беруся, але можу точно й чесно сказати про нас: у нашому підрозділі робиться усе можливе, щоб полегшити і нашу роботу, і проходження служби для наших бійців.
Підрозділи бувають різні, як і напрями роботи — від операторів БпЛА й розвідки до штурмових дій. Тому варто спиратися на те, що якщо ти вже реально збираєшся іти воювати на передову, а не займатися кадровою службою, як ми, то мусиш чітко усвідомлювати, чи зможеш ти всього цього навчитися, щоб не стати тягарем для своїх побратимів. Треба досконало знати своє діло. І діяти не просто за книжкою чи теорією, а вміти залишатися зібраним у реальній стресовій ситуації.
Що для вас найбільша нагорода у вашій роботі? Можливо, ви пам’ятаєте якісь конкретні моменти, коли чітко усвідомлювали: «Як класно, що я саме на цьому місці!». Чи, може, це відчуття з’являється у вас щодня?
Якщо брати саме речове забезпечення, то, звісно, найприємніше — почути після повернення хлопців із бойового виходу, що когось урятував шолом, а когось — бронежилет. Ти неймовірно радієш, що амуніція витримала, хлопець живий, і дякувати богу.
Я досить часто чую фразу: «Особисто для мене перемоги вже не буде, бо ми втратили надто багато — і територій, і, що найстрашніше, людей». Хтось каже, що навіть після завершення війни ще треба буде подивитися на умови, щоби зрозуміти, чи можна це назвати перемогою. А чим є перемога для вас, як для людини, яка вже чотири роки віддала війську й готова служити далі?
Напевно, перемога — це те, що все, за що ми боремося і чого прагнемо досягти, зрештою відбудеться. Що хлопці нарешті повернуться додому й будуть чітко усвідомлювати, що вони зробили величезний, неоціненний внесок у все це.
Слухайте інтерв’ю повністю в програмі “Вона. Війна” на Радіо “Накипіло”.
Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»
