Двадцять дев’ятого серпня, у День памʼяті захисників України, президент підписав Закон «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу», який, як написала тимчасова виконувачка обов’язків міністра культури та стратегічних комунікацій Тетяна Бережна, ставить національну пам’ять у центр державної політики. Пані Тетяна зазначила, що вперше на законодавчому рівні закріплено нашу історичну правду, захист національної пам’яті та культурної спадщини. На її думку, це стратегічний крок, який утверджує історичну справедливість, захищає мову й дає чіткі правила очищення простору від колоніальних і совєцьких нашарувань.
Водночас Максим Лациба, керівник напряму покращення правових умов діяльності громадянського суспільства, назвав цей закон кроком для гарантування національної безпеки української нації на століття уперед.
Отже, про що ж цей законопроєкт? Законом урегульовано правовий статус Українського інституту національної пам’яті. Тепер він центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. Визначено основні принципи, завдання і напрями політики національної пам’яті, окреслено форми її увічнення і механізми збереження місць пам’яті. Також відновлення і збереження національної пам’яті, захист державної мови й охорона культурної спадщини стають питаннями національної безпеки.
Законом передбачено розроблення та ухвалення державної стратегії відновлення і збереження національної пам’яті українського народу. А ще підсилено процеси декомунізації та деколонізації цілою низкою ініціатив, зокрема заборонено впродовж десяти років змінювати назви, ухвалені відповідно до законодавства. Уперше у правове поле введено низку відповідних понять, зокрема «злочини проти українського народу», «державна політика національної пам’яті українського народу», «історична антиукраїнська пропаганда» тощо.
Цей закон має на меті подолати російську імперсько-тоталітарну спадщину, зменшити розбіжності в сприйнятті минулого в суспільстві, а також усунути вплив держави-агресорки в інформаційній, освітній та культурній сферах, що зі свого боку має сприяти зміцненню єдності України перед обличчям агресора.
У своєму коментарі про цей закон Максим Лациба додав, що політику національної пам’яті визначено частиною основ нацбезпеки України й важливим чинником формування суспільного імунітету проти порушень прав людини.
Також з’явилося офіційне визначення цієї війни, а саме — «війна за незалежність України».
Закон передбачає, що місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування затверджують місцеві й регіональні програми національної пам’яті.
Тож у подкасті поговорили про цей закон з істориком і працівником Українського інституту національної пам’яті Іваном Стичинським.
росіяни почали війну проти українського народу, проти України у 2014 році. Минуло понад десять років, і нині, у 2025-му, ми говоримо про державну політику пам’яті. Але брак закону чи наявність теперішнього закону не кажуть про те, що нічого в цьому напрямі не робилося — навпаки. Хочеться зрозуміти, хто працював із темою пам’яті до цього часу. Хто в нас відповідальний за цю тему? І чи була якась законодавча база, яка регулювала хоча б щось?
Не варто думати, що політика національної пам’яті починається саме тепер, з ухваленням закону. Вона була раніше. На державному рівні за неї відповідальні всі органи — від Верховної Ради, Президента України й Кабміну до відповідних міністерств. З 2014 року збереженням національної пам’яті займалося Міністерство культури. Пам’яттю про ветеранів опікується Міністерство у справах ветеранів (раніше — Державна служба України у справах ветеранів, з 2018 року — Мінветеранів). Міністерство оборони відповідає за військовослужбовців. Український інститут національної пам’яті реалізує політику Міністерства культури, але фактично формує її також. З 2014-го політикою пам’яті займаються і державні органи, і громадські організації.
Створення такого закону, який регулюватиме формування державної політики пам’яті, тільки тепер стало нагальним, чи воно було актуальним і раніше, а просто лише тепер дійшли руки все це оформити?
Потреба в законі, який регулює державну політику пам’яті, назрівала давно, бо багато роботи в цьому напрямі вже вели, і її треба було впорядкувати. Особливо актуально це стало з початком російсько-української війни. Тоді ухвалили закони про декомунізацію і збереження пам’яті борців із нацизмом та подій Другої світової війни. На їхній основі формується сучасна політика пам’яті. Але з 2022 року виникли нові виклики, які потребують окремого закону про національну пам’ять.
Хто ініціював його створення і хто працював над цим документом?
Працювала дуже велика група людей — від народних депутатів до працівників різних установ, зокрема наш інститут.
Навіщо нам державна політика пам’яті й тим більше документи, які регулюватимуть це?
Відповідь у самих словах «держава» й «політика». Якщо є держава, вона повинна мати політику, зокрема, щодо пам’яті, і це потрібно закріплювати нормативно-правовими актами. Найвищий із них — закон України. Запит суспільства на такий закон зростає з 2014 року, а особливо посилився у 2022-му.
Сьогодні, у День пам’яті захисників України, президент підписав Закон «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу». Що саме регулює цей закон, які зміни він уносить?
Закон закріплює важливі категорії, зокрема визначення національної пам’яті та російсько-української війни — навіть офіційну назву війни. Він визначає відповідальність органів влади, структуру політики пам’яті й обов’язок створення державної стратегії пам’яті. Тобто закон формує каркас для майбутніх процесів, зокрема меморіалізації, і стане основою для окремого закону про меморіали війни.
Питання пам’яті та культури пам’яті важливі, але людям складно зрозуміти їхню суть. Вони бачать конкретні форми вшанування і розуміють, що це частина культури пам’яті. Закон упорядковує терміни та процеси, уперше вводячи поняття «злочини проти українського народу», «державна політика національної пам’яті», «історична антиукраїнська пропаганда», «місце пам’яті українського народу». Чому досі ці поняття не було врегульовано законодавчо?
Нині питання національної пам’яті стало особливо актуальним. Раніше його обговорювали, але сьогодні важливо зберігати пам’ять не тільки про російсько-українську війну, але й про історію загалом, зокрема про Першу та Другу світові війни, інші пам’ятні місця навколо нас. Закон готували давно, його ухвалення — результат тривалої роботи й багаторазових правок. Навіть назву війни — «війна за незалежність України» — обговорювали довго на різних рівнях, зокрема на найвищому.
Чи допоможе нам це швидше рухатися у напрямку збереження пам’яті та створення культури пам’яті, про яку ми говоримо? Тому що весь цей совєцький спадок, який у нас за спинами, дуже заважає, стопорить, не дає дивитися у майбутнє, спираючись на свою пам’ять.
Такий закон допомагає насамперед технічно. Людина чи громада може звернутися до нього, послатися на нього й зрозуміти, що і як можна робити. Наприклад, як назвати місце пам’яті й чи є це формою меморіалізації — закон дає чіткі орієнтири. Це значно спрощує процес і робить «поле пам’яті» більш визначеним. Чи стане легше — складно сказати, бо нині часи непрості.
Меморіалізація у громадах — це сьогодні важлива й складна тема. Громади потребують порад фахівців, як правильно діяти. Особливо актуально для деокупованих територій — там потрібно документувати й зберігати все, щоб із часом не зникли події, імена та дати.
Процес меморіалізації у громадах потребує регулювання — для цього вже є названий закон. Крім того, має з’явитися ще один важливий закон про меморіалізацію війни за незалежність України. Перший закон створює загальні орієнтири, а другий, ширший, безпосередньо регулюватиме збереження пам’яті.
Один із пунктів закону визначає принципи політики національної пам’яті, форми увічнення і механізми збереження пам’ятних місць. Це складне питання, адже нині з’являється багато нових місць пам’яті через велику кількість утрат, і громади створюють їх кожна по-своєму, без єдиних правил. Раніше закон не регулював цього, тож можна було діяти як завгодно. Чи правильно я розумію, що тепер з’являться затверджені форми й правила, яких мають дотримуватися усі громади?
Правил може бути багато, і вони враховуватимуть більшість нинішніх практик — від меморіальних проєктів до мистецьких творів. Під час розроблення законів обговорювали й сучасні, нетрадиційні для нас форми вшанування. Саме тому в законодавчих актах закладено широкий спектр можливостей, базований і на вже наявних прикладах.
В ініціативі «Атлас пам’яті» фіксують ці нетрадиційні, незвичні й альтернативні методи вшанування, які створюють близькі та сім’ї загиблих військовослужбовців.
Усі нетрадиційні форми меморіалізації насправді підпадають під правове поле. Наприклад, спілка з відновлення спадщини на честь полеглого військовослужбовця — це громадська організація. Книгарня на його честь — це бізнес, юридично оформлений. Хоча здається нестандартним, усе це формально врегульовано, і різні форми увічнення пам’яті взаємопов’язані.
У громад є запит: потрібно створювати пам’ятні місця так, щоб не виникало проблем у майбутньому. Бо часто влада робить щось без участі людей, і громада не сприймає цього. Чи є в законі пропозиції, як це врегулювати в самій громаді, чи йдеться тільки про обмін досвідом?
Усе врегульовують безпосередньо в самій громаді — так працює децентралізація. У сфері меморіалізації громади можуть діяти самостійно: ухвалювати власну стратегію, обговорювати її на зборах і визначати прийнятні місця та форми пам’яті. Є закон, але громада бере до уваги свої реалії. Іноді загиблих більше, ніж вулиць чи об’єктів для перейменування, тоді доводиться відкладати рішення або шукати інші форми. У прифронтових громадах це можуть бути тільки цифрові меморіали чи підтримка вже наявних онлайн-проєктів.
Чи маєте приклади громад, де вже створили дієву стратегію або документ із меморіалізації?
Не можна виділяти когось конкретного. Є громади, де вже затвердили й виконують стратегії меморіалізації. Але буває, що запропоновані моделі суперечать поглядам місцевих жителів, адже меморіалізація під час війни завжди складна. Тоді громада звертається до нас по допомогу, щоби вплинути на місцеву владу чи Міністерство ветеранів.
У деяких громадах уже є дорожні карти, стратегії, кладовища, сектори військових поховань, локальні ритуали й алеї пам’яті. Однак навіть такі речі часто викликають суперечки. Наприклад, щодо алеї пам’яті чи героїв: місцеві можуть узгодити, а зовні це вважатимуть неприйнятним. Особливо дискусійні тимчасові меморіальні конструкції: одні вважають їх потрібними для нагального вшанування, інші — кращим варіантом бачать довгострокові проєкти.
Найбільший запит сьогодні на тимчасові банерні конструкції з великими фото, зручні для відвідування. Хтось робить це якісно, хтось — на власний розсуд; іноді схвалюють, іноді критикують. Але в багатьох громадах на місцевому рівні вже вжито хоча б базових заходів із меморіалізації.
Ви сказали, що, поки йде війна, ми не можемо створювати ніяких довгострокових місць пам’яті. Чому не можемо?
По-перше, це питання безпеки. Довгострокові меморіали можуть просто зруйнувати під час війни. Якщо громада дуже хоче цього — не забороняємо, але є ризики.
По-друге, питання сенсу. Що писати на меморіалі, яку дату ставити, що він означає: учасників війни, загиблих чи саму війну. Нині важко об’єктивно визначити це, адже фронт і далі небезпечний. Уже наявні меморіали на Донеччині під загрозою. Через брак державних меморіалів виникають стихійні. Це реалії воєнного часу, і врегулювати їх сьогодні дуже складно.
Варто сказати, що ми не знаємо, як закінчиться війна. Меморіал має нести якийсь меседж, що транслюватиме наш статус після завершення війни.
Так. Збудувати меморіал можна, але головне — що він означатиме й навіщо робимо його. Це кінець одного процесу й початок наступного етапу в меморіалізації. Коли війни вже не буде, ми побачимо, як реально зберігаємо пам’ять.
Деякі громади вже не чекали, а починали створювати меморіали, бо потрібно впорядкувати процес. Загиблих іноді більше, ніж стін чи вулиць для увічнення імен, тому шукають різні рішення. Є тенденція, що громади діляться досвідом, відвідують одна одну, учаться і впроваджують найкращі практики, що потім можуть стати основою для національного закону.
Також поширений меморіактивізм — створення пам’яті громадськими активістами. Вони запрошують фахівців, самі вчаться, обмінюються досвідом. Освіта сприяє цьому: у вишах є студії пам’яті. Коли одна громада сумнівається, їй легше, якщо сусідня уже реалізувала схожий проєкт. Пам’ять не передбачає закритості: у конкурсах і проєктах залучають багатьох фахівців із досвідом.
Ви сказали про конкурс. Це делікатне й важливе питання. Приміром, Дарка Гірна, багато говорить і на своєму ютуб-каналі «Обличчя Незалежності», і на своїх сторінках у соцмережах про те, що не можна створювати будь-що, що буде в просторі надовго, без архітектурного конкурсу, що він обов’язковий. У законі це прописано?
Було обговорення про конкурси на меморіальні проєкти. Початково вирішили, що конкурси обов’язкові — вони мають бути. Важливо, щоб це розуміли не тільки органи місцевого самоврядування, але й громада. Часто приходять звернення з вимогою провести «швидкий конкурс», але нормальний конкурс не може бути швидким — він передбачає ґрунтовну, капітальну роботу.
Конкурс важливий, бо будь-який об’єкт у громадському просторі потрібно обговорити й залучати більше майстрів і митців. Збереження пам’яті — спільна відповідальність суспільства, як і вибори. Можна створити гарний меморіал, він може мати пам’яткоохоронний статус, а втім, якщо до нього ніхто не ходить, він не виконує своєї функції. Винна не тільки влада чи громада — відповідальність спільна.
Проблема також виникає, коли щось створюють «зверху», без діалогу з громадою. Об’єкт може бути концептуальним і зрозумілим, але якщо про нього не комунікувати, то до нього теж ніхто не ходитиме. Тому важливі спільна робота й діалог із громадою.
Цікавість громад до цього питання вже очевидна. Вона має перерости в конкретні дії. Важливо пам’ятати, що навіть місця пам’яті попередніх епох показують: якщо нічого не робити, вони зникають. Тому питання відповідальності завжди актуальне.
Ця пам’ять потрібна найперше нам як суспільству, щоб нарешті зрозуміти, хто ми, яку ціну заплачено, скільки життів покладено, щоб ми могли бути тим, ким ми є. І вона має бути цінна й важлива передусім для нас. Тому відгукується те, що наявність теперішнього закону, який регулюватиме це, — тільки рамка, яка допоможе обмежити чи розширити поле для тієї чи тієї діяльності. Але все одно відповідальність на тих, кому не байдуже.
Відповідальність спільна: і для влади, і для активістів. Добре, що з’явився закон, який формує нову культуру пам’яті, але це ще не кінець. Попереду ще чекаємо інші закони й підзаконні акти, а головне — щоб усе це реально працювало.
Розмовляла Наталя Некипіла
