Харків і Харківщина в літературі Розстріляного відродження

«Вчора в “Седі” безумствовала Ужвій, і “Березіль” давав ілюзію екзотичної зливи. А сьогодні над Харковом зупинились табуни південних хмар і йде справжній тропічний дощ — густий, запашний і надзвичайно теплий. Горожани зовсім збожеволіли з такої несподіванки й висипали на вулиці. Про тропік Козерога вони знали тільки з географії, а тут трапилось чудо, і тропік Козерога завітав на Лопань».

Таким Харків у знаменитій «Вступній новелі» побачив Микола Хвильовий.

Одним із важливих елементів художнього твору є сетинг, тобто місце, де розгортаються події. 

За кілька рядків після вищенаведених слів письменник згадує і тодішню популярну серед митців «кав’ярню Пока», а також свого друга Юліана Шпола, у якого з «капелюша тече чомусь синя вода», і його комедію «Катина любов, або Будівельна пропаганда», де той за основу сетингу також узяв Харків.

Отже, яким Харків бачили представники Розстріляного відродження? Що чіпляло їхню увагу, а згодом потрапляло у твори? На які харківські топоніми можна натрапити на сторінках книжок письменників 1920-х років? Про це й поговоримо.

 

«Катина любов, або Будівельна пропаганда» Юліан Шпол

Події комедії відбуваються в Харкові. Одна з персонажок п’єси Софія Єлпідіфорівна, намагаючись образити свого коханця, згадує один із відомих харківцям топонімів: «А-а… так, ти ще й понятія не маєш, риба ти лопанська!..».

Пізніше той бреше своїй дружині про те, ніби затримався через те, що «… на Пушкінській трамвай переїхав одну жінку». (До речі, на вулиці, що нині має ім’я Сковороди, майже протягом ста років ходив трамвай: лінію відкрили 1910 року, а 2009-го — демонтували. Докладніше про перейменування вулиці можете послухати у випуску програми «Накипіло ввечері» з Філіпом Диканем).

Одним із найяскравіших образів, навколо якого будується інтрига п’єси, є будівля Держпрому. Деталі сюжету не розкриватимемо. Утім, ось що говорить головна героїня про харківський хмарочос: «Оця велетенська, монументальна будівля, що її на своїх м’язах виносе вгору робочий люд! Її повинні оспівати великі поети нашого часу. І вони її — прийде час — оспівають!».

Проєкт Держпрому був справді монументальною будівлею в Харкові, що стала свого роду «хабом» для всіх органів тодішньої виконавчої влади. І цей хмародряп дійсно справляв на митців сильне враження.

 

«Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» Майк Йогансен

У цьому романі географія Харківщини зустрічає нас у самій назві твору, хоча автор за тогочасним правописом Слобожанську Швейцарію називає «Швайцарією». Саме так неофіційно називають Гомільшанські ліси, Коробові Хутори та інші мальовничі місцини, якими повниться Зміївська громада на півдні Харківщини. 

У цю подорож рушаємо на човні із села Бахтин Зміївської громади, «щоб їхати в Слобожанську Швайцарію», й одразу бачимо зразок такого барвистого йогансенівського «ляндшафту»: «На білій стіні губним олівцем прекрасної Альчести Леонардо змалював пурпуровою лінією Дінець від Змійова й до першої гори, ширшою одзначив кривавою смугою путь від першої до Козачої гори, накреслив ліворуч Біле озеро і ближче ліворуч — Косач з намистом озір аж до Білого озера, намалював затоки й коліна Дінця за Короповим хутором і Тридінчя, що веде до Бешкинів».

Йогансен у своєму романі називає Харків «Слобожанською Столицею». Інтерпретувати це можна двояко: з одного боку, може здатися, що таке означення центру саме в контексті області підвищує значення Харківщини у творі. З іншого боку, це можна інтерпретувати як виправдання більшовицької окупації, яке вкорінює міт про так звану першу столицю, адже саме тоді Харків окупували російські більшовики й проголосили «столицею» усср. Якщо ви ще не знаєте, яку ціну за це заплатили жителі міста, а чи не найбільше інтелігенція, представлена письменниками і Йогансеном зокрема, тоді читайте далі.

До речі, ви також можете послухати аудіоверсію роману «Подорож ученого доктора Леонардо…» на хвилях Радіо «Накипіло» у проєкті «Непрочитане» Аліки Піхтеревої.

Якщо казати безпосередньо про Харків у «Подорожі ученого доктора Леонардо…», то стрічаємо короткою згадкою і район Нової Баварії, щоправда, без деталей. Крім уже згаданих річок Харківщини — Сіверського Дінця та Мжі, натрапляємо також і на «славнозвісну річку Лопань», що «колись була чималою рікою», а харківський фотограф Веніамін Михайлович Довбня, «зробивши знимок Лопані, пофарбував її в усякі кольори, зробив утроє ширшою, намалював на ній пароплава, а над нею аеропляна і навіть, здається, чи нe пустив десь у береговій піні пухкеньку німфу в купальному костюмі…». 

1928 року більшовики заарештували Веніаміна Михайловича за антисовєцьку агітацію та засудили до ув’язнення в концтаборі.

 

«Аль-кегаль» Петро Голота

Ця автобіографічна повість могла б мати назву «Страх і відраза в… Харкові», де замість наркотиків — алкоголь, а замість Лас-Вегаса початку 1970-х — Харків 1920-х.

Тут згадано вулицю в Харкові, що нині називається Куликівський узвіз. Цією вулицею оповідач ішов додому, перебуваючи в різноманітних кондиціях: 

«Згодом я підвівся. Я ледве йшов. Я почував себе хворим. Все в мене боліло, щеміло, наче по мені проїхало кілька автобусів. Я вибрався з темного провулка на освітлену електрикою вулицю. Зажурений іду вулицею. Мені важко й сумно. Ходять люди, сміються, радіють, розмовляють, оті щось обговорюють, ті йдуть і тихо шепочуться. А я наче тільки що виліз із того світу. І треба ото мені пити. Які щасливі люди, що не п’ють. Але й я міг би не пити. Я от візьму та й не буду пити. Я знаю добре, що горілка це злодій, що викрадає мою свідомість… Ось візьму й перестану пити. Я пізнаю, де я. Це я вулицею Революції іду додому».

Згадано й Харківський БУПР (Будинок примусових робіт). Щоправда, автор не каже, який саме: чи той, що стоїть у районі Холодної гори, чи той, що у Слобідському районі Харкова.

Окрім обласного центру, Петро Голота пише про населені пункти й поблизу Харкова. Ось, наприклад, уривок про те, як оповідач із приятелем, уливши собі в душу гіркої, згодні на все, вирішили поїхати в село: 

«—  В село?.. Чудово.

Ось ми потягом їдемо в якесь село. Ось ми вже за Харковом. Потяг бистро мчить, пронизуючи чорно-синю імлу пізнього вечора, а ми з редактором стоїмо в тамбурі й голосно співаємо.

<…>

Перед нами блимають вогники хат якогось села. Нам треба Куряж, але хіба не все одно. Зіскочити неодмінно. Потяг мчить… І ми гряхнулися один за одним усім своїм єством у чорно-синю прірву пізнього вечора.

<…>

Але де це ми скочили? Передо мною блищать вогники. Доходжу до вогників: електричне освітлення. Багацько людей ходить, парочки прогулюються. Значить ще рано. Я вдивляюсь в місцевість і впізнаю Пісочине. В мене шумить у голові, як з похмілля. Я спішу до пивної. 

<…>

Я в Пісочині колись був на дачі і зі своїм хазяїном часто випивав. Треба неодмінно до нього піти. Ідемо».

На перший погляд може здатися, що автор ставиться до зловживання алкоголем позитивно. Утім, це враження оманливе, адже згодом в оповідача починають з’являтися тверезі просвітлення, коли він вчуває, що гниє, падає в прірву, і навіть має інший світогляд, а ще жаліється на «нікудишню пам’ять». Чи можливо, що кепське самопочуття оповідача пов’язане не тільки зі згубним впливом надмірного вживання спиртним? Спробуємо пошукати відповіді в наступного автора.
Перш ніж перейти до наступного представника Розстріляного відродження, наведімо інший цікавий факт згадки Харкова в подібному до теми «Аль-кегалю» контексті. Автор твору хоч і не представник Розстріляного відродження, але його вплив на українську літературу поза всяким сумнівом значний.

У своїй повісті «Художник» Харків згадує і Тарас Шевченко. Там оповідач веде історію про те, як не раз обідав із геніальним математиком Михайлом Остроградським, який, окрім води, нічого не пив за столом: «Невже ви вина ніколи не п’єте?» — одного разу за столом спитав він математика. На це Остроградський відповів: «У Харкові ще колись я випив два погрібка, та й застрайкував». Далі оповідач розмірковує: «Мало хто, на жаль, закінчує двома погрібками, а неодмінно береться за третій. Нерідко й за четвертий, і на цьому фатальному четвертому закінчує свою сумну кар’єру, а нерідко й саме життя». 

 

«Вальдшнепи» Микола Хвильовий

Харків у «Вальдшнепах» згадано під час розмови за обідом, коли Дмитро Карамазов — чи то «валяючи дурня», чи то щиро — розповідає дружині Ганні та приятелеві Вовчику історію про чорне піаніно, що стоїть у квартирі в Харкові: «Це не піаніно, а якась жахлива примара. Заплющиш очі й лежиш. І от раптом щось штовхне тебе, і ти подивишся, і бачиш, як з піаніно лізе на тебе якась волохата істота. Підлізе — і сяде навпроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нічого нема. Тоді волохата істота лізе до мене на кровать. Саме тоді, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти ніколи не встигаєш запалити, бо волохата істота страшенно метка й хутко ховається в піаніно, а ти, Ганнусько, спросоння страшенно мамулувата». 

На запитання товариша Вовчика, чи серйозно Карамазов вірить, що ця істота живе в піаніно, той відповідає: «Їй-богу, не знаю! Як комуніст, я їй не вірю, а як мешканець такої-то кімнати в місті Харкові, я не можу не вірити».

На занепокоєну репліку Вовчика, що Карамазову треба лікуватися, той відповідає регочучи, що весь час валяв дурня. Утім, до цього він утратив до себе довіру, коли двічі збрехав (як саме — читайте в повісті).

Чи справді Дімі валяв дурня? Чи, зрештою, монолог Карамазова є влучним передчуттям того, що сталося опісля?

Якщо дозволити собі й далі говорити химерними метафорами Карамазова, то можна сказати, що незабаром волохата примара, замість того щоб ховатися в піаніно, набравшись сил, вилізла зі свого сховку. Вона почала хапати жителів Харкова — усіх, хто трапиться їй на шляху. І це досить точно показав в одному зі своїх романів наш наступний автор.

 

«Сад Гетсиманський» Іван Багряний

  У «Саду Гетсиманському» можна знайти понад пів сотні згадок Харкова, а топонімів — іще більше. Тут є й одна з уже вищезгаданих центральних вулиць, що нині має ім’я Григорія Сковороди, й Успенська площа, і різні райони: Москалівка й Холодна гора зі «знаменитою колись каторжною царською тюрмою». 

Погляд Івана Багряного на совєтизований Харків більш тверезий, ніж в «Аль-кегалі» Петра Голоти, а передчуття Миколи Хвильового, утілені у «волохатій примарі», перетворилися для головного героя «Саду Гетсиманського» на жахливу реальність.

В Івана Багряного Харків, ніби в антиутопії, «великий промисловий центр», де робітники багатьох заводів, сталеварень і депо, «боючись спізнитися, під страхом тяжкої кари…», поспішають до центру «понурого, припорошеного сажею і посипаного сміттям» міста.

У «Саду Гетсиманському» вчувається, наскільки крихка безтурботність і свобода для жителів міста: «…десь там, за мурами, на волі люди ще пляжаться на сонці над якою-небудь Лопанню».

Один з епізодів про Харків, що найбільше в’їдається в пам’ять, якраз пов’язаний із річкою. Власне, це епізод, коли «…сталась маленька аварія — на крутому повороті з Павлівської площі на міст через Лопань». 

Місто — це перш за все люди. У романі Івана Багряного совєцька тоталітарна машина повним ходом проїхалася саме людьми. У в’язницях поглядом головного героя зустрічаємося з «великими смутними очима» вже згаданого Миколи Хвильового, також бачимо там секретаря Чугуївського райпарткому Руденка, директора першої української гімназії в Харкові Кулинича, директора Харківського тракторного заводу Свистуна, інженера з ХЕМЗу Ляшенка, професора Юлія Романовича Гепнера, прокурора Брона й багатьох-багатьох інших, яких «звозять на допити з усіх тюрем Харкова й околиць», а потім забирали з камер «…“без вещей” цілих людей, а приводили битих. Коли-не-коли вкидали нових, як-от Андрія, привезених з Холодної гори, з Кінної, з Тюремної, з Основи або й якогось району».

Усі письменники «червоного ренесансу» бачили Харків по-різному, але майже всі вони закінчили однаково трагічно: Юліана Шпола заарештували в 1933 році, а 1937 року розстріляли, тоді ж стратили й Майка Йогансена. Микола Хвильовий застрелився 1933 року у власній квартирі в будинку «Слово», що стоїть у Харкові на вулиці Культури, 9. Івана Багряного й Петра Голоту репресували, хоча й прожили вони трохи довше за своїх колег.
Як і будь-яке велике місто, Харків привертав увагу митців, і список із них набагато довший, ніж із письменників, представлених у цьому матеріалі. Утім, про інших поговоримо наступного разу.