Тексти

Прагну позбутися онкологічного мислення, бо хочу жити, — харків’янин Андрій Пеньков

today05.02.2025 о 12:29 30

Тло

«Якби я не лікувався, ми вже не розмовляли б», — сказав харківський лікар-педіатр Андрій Пеньков. Після підтвердження онкодіагнозу він спочатку опустив руки. Що дало сил для боротьби і як щодня підтримувати свій дух Андрій Пеньков розповів в етері Радіо «Накипіло» четвертого лютого, у Всесвітній день боротьби проти раку.

Пане Андрію, як давно ви живете із цим діагнозом?

Діагноз мені встановили в березні 2018 року, тобто наступного місяця буде шість років.

На сторінці у фейсбуку ви почали викладати поради й ділитися своїм досвідом. Що спонукало вас записувати відео?

Коли мені поставили цей діагноз, мене нічого не мотивувало жити. Я ліг у ліжко й лежав. Це була така глибинна, екзистенційна криза, яка тривала декілька місяців. А потім раптом я замислився: «Де моя енергія життя?».

Я згадав, що мудрі люди кажуть, ніби все є всередині людини. І я почав шукати цю енергію. Я почав лікування. Аналізи стабілізувалися, процес лікування стабілізувався. Але мій мозок увесь час продукував страшні сценарії дуже швидкої смерті. Це було дуже страшно. Я не міг знайти опори, щоб жити далі й радіти із життя. Тому я почав працювати з психологинею. Коли ми дійшли до кордонів можливостей, вона сказала: «Живи своїм життям». Але я не почувався у безпеці… Я їздив до Перу. Паралельно з тим, що роблять лікарі, з лікуванням, яке я проходжу, я і далі шукаю свій шлях до Бога, до Духа, до розуміння. 

Лікування дає мені час розібратися зі своїми демонами, зі своїми позитивними програмами. Я дуже вдячний медицині, лікам, лікарям за те, що маю цю можливість. Якби я не лікувався, то ми вже не розмовляли б у цій студії. Але є інший бік. Я вірю у психосоматику, тобто я дійшов до цієї хвороби, зокрема, через свої думки, патерни поведінки, звички та програми, закладені ще в дитинстві батьками й оточенням. І я розумію, якщо не зважатиму на це, то лікування не працюватиме на повну. Я не зможу допомогти лікарям і лікам працювати на 100 %, тому що я не вірю. Мої програми було спрямовано на раннє вмирання і хворобу. Є таке поняття, як онкологічне мислення. Але я хочу жити далі, зцілитися, хочу дійти до стійкої ремісії, адже маю дітей, дружину, сім’ю, я хочу побачити своїх онуків, я хочу працювати, я багато корисного можу зробити для людей. Тому я прагну позбутися цього онкологічного мислення. А тут як не крути без з’ясування стосунків із Всесвітом неможливо впоратися.

На початку розмови ви розповіли про власні переживання, коли дізналися про свій діагноз. Усі люди по-різному реагують, коли дізнаються про хворобу. На вашу думку, кожен має свій шлях до духовного зцілення?

Якщо людина звертається до екстрасенса, відкидаючи лікування, іде тільки в містику — це дуже небезпечно. Коли ти розумієш, що невиліковно хворий і не маєш чого втрачати, ти хапаєшся за будь-яку соломинку. Тут виникає два запитання. З одного боку — відповідальність того, хто обіцяє зцілення. А це може бути просто обман. А з другого боку, як сталося зі мною, наприклад, я з дуже великою повагою та відповідальністю зайшов у контакт із рослинними силами. І я справді працював не заради задоволення. Я хочу змінити свої звички й отримати позитивні думки.

Ви згадали про позитивні думки. Як вийти зі стану спустошення, щоб почати жити позитивно?

Я знімав відео про те, як зникають люди з близького оточення онкохворих. На це бувають різні причини. Дехто боїться дивитися на онкохворого, тому що в суспільстві побутує думка, що це квиток в один кінець. І ця людина нагадує усім, що вони смертні. Такої миті навіть руйнуються сім’ї. 

Але навіть під час паліативної допомоги невиліковно хворим людям украй важливою є саме психологічна та духовна підтримка. Адже коли ти чуєш діагноз, то відразу хочеш усе швидко вирізати. Щоб тобі сказали, що в тебе вже нічого немає. Але в цьому й криється пастка. Бо якщо ти не зрозумієш, що твоє минуле життя стало причиною цього діагнозу, то й не почнеш думати, як змінити своє життя.

За ці шість років я спілкувався з людьми, яких уже немає. Вони намагалися швидко повернутися у старе життя. І старе життя просто спалювало їх. Я говорю про Бога, бо, коли ти розумієш, що ніхто не допоможе тобі, а лікарі говорять про три-п’ять років, а ти відчуваєш, що хочеш прожити довше, Бог — це той, до кого ти будеш звертатися, щоб отримати ще часу, сил і розуміння. Тому що лікування від раку дуже складне та виснажливе. Потрібно знаходити в собі сили, щоб ухвалювати рішення під час вибору лікаря, клініки та протоколу лікування. Це потребує відповідальності й усвідомленості, а ти виснажений.

Поруч повинен бути хтось із близького оточення, хто триматиме тебе за руку й тягнутиме із цієї темряви, із цього болота на світ, щоб ти не втратив надії. Тут ми повертаємося до потреби не тільки в медичній паліативній допомозі, але й у психологічній підтримці. Вона потрібна не тільки хворому, але і його родині, яка також страждає.

Чи допомагає досвід інших людей?

Коли ми кажемо про перебіг онкологічного захворювання, це не про смерть, не про вмирання, не про медичну допомогу. Це про мистецтво жити. Якщо ти знаходиш у собі енергію, сили, мотивацію, сенс жити, то всі дивляться на тебе й кажуть: «О, ця людина подобається мені, дам їй шанс! Нехай живе». А якщо ти скаржишся весь час, якщо тобі погано, якщо в тебе негативні емоції, ти весь час когось звинувачуєш, то тут без варіантів… У мене є така метафора. Ти повзеш угору, щось намагаєшся зрозуміти, усвідомити про себе, про своє життя, про своє минуле, про своє майбутнє, щось таке собі уявити, а коли дійшов до якогось плато, сів. А потім знову підіймаєш очі, а попереду знову гора. І виникає питання, будеш ти далі видиратися на цю гору чи зупинишся. Цієї миті людина починає котитися вниз, мабуть, до фіналу. 

Долати хворобу — це намагатися іти своїм шляхом, знаходити шлях до себе, до своїх внутрішніх переживань, почуттів та бажань, зустрітися зі своїми тінями, приймати себе різним. Іноді, розплющуючи очі зранку, я радію, вдячний тільки тому, що дихаю, бачу та слухаю, можу сам піти до туалету без помічників, випити склянку води. Це — щастя.

Попередня публікація

Фото: Харківська ОВА

Тексти

П’ятеро загиблих і понад пів сотні поранених: в Ізюмі завершили пошукову операцію після удару рф по міськраді

Унаслідок російського ракетного удару по будівлі Ізюмської міської ради вранці четвертого лютого загинуло п’ятеро цивільних, щонайменше 55 людей постраждало, серед них — троє дітей. Про завершення пошуково-рятувальної операції повідомив начальник Харківської ОВА Олег Синєгубов. «Унаслідок ракетного удару, попередньо, тип “Іскандер”, загинули 44-річний чоловік, 69-річний чоловік, а також дві жінки й один чоловік, дані яких установлюють. Частково зруйновано адміністративну будівлю Ізюмської міської ради, пошкоджено адміністративну будівлю та скління вікон трьох житлових […]

today04.02.2025 110

0%