Як у Харкові встановлювали (та руйнували) пам’ятник УПА

1992 рік. У харківському Молодіжному парку, поруч із хрестом пам’яті жертв Голодомору, на гроші, які збирали Спілка української молоді та молодіжна організація «Сокіл», установлюють перший на Лівобережжі пам’ятний знак воїнам УПА. Його появу офіційно погоджують із міською владою.

У день відкриття біля знаку стоїть почесна варта курсантів кількох училищ. Церемонія починається молебнем за участі священників УАПЦ та УГКЦ. Після освячення виступає священник Микола Сарма-Соколовський — у минулому провідник ОУН на Полтавщині.

За кілька років пам’ятний знак стане мішенню понад сотні актів вандалізму: його засипатимуть сміттям, руйнуватимуть, намагатимуться «обміняти» на пам’ятник лєніну, а згодом — украдуть.

Передісторія

Ідея встановлення пам’ятника, як зазначає у своїй статті харківський журналіст, представник Спілки української молоді та громадський діяч Павло Клененко, з’явилася у середовищі СУМу та молодіжної організації «Сокіл» іще 1991 року. Тоді ж про потребу вшанування УПА в Харкові послідовно писала газета «Нова Україна», яку робили переважно сумівці.

У квітні 1992 року, на Великдень, на місці майбутнього пам’ятного знаку воїнам УПА Харківська крайова організація Спілки української молоді провела приречення свого членства. На подію запросили представників української громади Харкова, духовенство та студентство. Захід відбувся за участі журналістів місцевих медіа.

Поштовхом до реальних дій став збір коштів: спершу СУМ і «Сокіл» збирали гроші на пам’ятний знак репресованим кобзарям, а згодом ці кошти вирішили використати для закупівлі кам’яних брил під майбутні меморіали. Харківський діяч Петро Черемський придбав дві великі гранітні брили й ще кілька середніх у скульптора Михайла Овсянкіна. Камінь зберігали у дворі Харківського літературного музею; техніку для перевезення, за спогадами учасників, надав тодішній начальник міліції Олександр Бандурка.

Як зазначає журналіст і громадський діяч Роман Черемський, пам’ятний знак проєктував із чіткою художньою ідеєю та різьбленими фігурами повстанців харківський митець Валерій Бондар:

«Частину задуманого планували завершити вже після встановлення, однак численні акти вандалізму суттєво змінили зовнішній вигляд пам’ятника. Його не раз пошкоджували, знімали, закопували й установлювали повторно — уже з утратами й відколами. Як наслідок, первісний задум Бондаря так і не вдалося повноцінно реалізувати».

УПА на Харківщині

Установлення пам’ятного знаку воїнам УПА було не випадковим. Саме на цих теренах УПА вела підпільну діяльність. Як зазначає історик В’ячеслав Труш, відомо про кілька збройних сутичок українських націоналістів на Харківщині: зокрема перестрілку з німцями харківських бандерівців, які обороняли підпільну друкарню, та обстріл вояків червоної армії під час її наступу на Харків у 1943 році. Водночас основною формою діяльності залишалася підпільна робота.

У своєму збірнику документів «ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали» історик Володимир Сергійчук наводить список уродженців східних областей УССР та інших республік ссср, які воювали в одному з відділів УПА. Серед них — уродженці Харкова та Харківщини: Олексій Вороненко («Гроза»), Іван Скрипко («Хміль»), Іван Карощук («Береза») зі станції Основа, Василь Гнідой («Дроботенко») із села Волохів Яр Чугуївського району, Захар Ізмайло («Знайда») зі Старого Салтова, Микола Литвиненко («Байда») із села Сосонівка, Григорій Усіченко («Долина») з Балаклії та Михайло Юрків («Карась») із Великобурлуччини. Усі вони — колишні червоноармійці, більшість вступили до лав УПА в 1943 році.

«Було б помилкою піддаватися кліше, що націоналісти були тільки на Заході, а Схід нібито завжди тяжів до росії. Це совєцький міт. Насправді на Харківщині діяло документально зафіксоване підпілля ОУН, воно функціонувало й у Харкові також. Коли встановлювали пам’ятник, іще були живі бійці УПА, які мешкали на Харківщині. На жаль, тепер їх уже немає», — каже Роман Черемський.

Установлення пам’ятника

Місцем для пам’ятного знаку обрали парк «Молодіжний» — територію колишнього міського цвинтаря, знищеного за совєцьких часів.

«Це був цвинтар такого самого високого статусу, як Личаківський чи Байковий: тут ховали представників української інтелігенції. Саме тому його і знищили. Частину поховань перенесли, частину — просто стерли», — пояснює Роман Черемський.

За його словами, із цим місцем пов’язані імена Дмитра Багалія, Олександра Потебні, а також Миколи Хвильового.

Основні монтажні роботи провели 13 жовтня 1992 року. Мармурову таблицю з написом «Українській Повстанській Армії» та емблемою УПА виготовив Володимир Кочетигів — голова Товариства української студіюючої молоді й студент Харківського художньо-промислового інституту. Юридичні процедури щодо погодження пам’ятного знаку взяли на себе Петро Черемський і Володимир Пасічник.

За свідченнями організаторів, технічну підтримку забезпечили силові структури: виділили важку техніку, екскаватор і матеріали для насипу кургану. У день відкриття біля знаку стояла почесна варта курсантів кількох училищ. Церемонію розпочали екуменічним молебнем священників УАПЦ та УГКЦ. Після освячення виступив Микола Сарма-Соколовський — художник, кобзар, поет, священник УАПЦ, правозахисник, учасник підпілля ОУН і політв’язень комуністичних концтаборів.

Що було далі

До 2006 року пам’ятний знак воїнам УПА фактично не перебував у центрі публічних конфліктів. За словами Романа Черемського, негативні висловлювання траплялися, однак вони були майже непомітними в інформаційному полі. За понад десять років — тільки поодинокі дрібні інциденти: хтось залишив записку, десь з’явилися незначні пошкодження. Утім, ніяких системних атак не було.

Ситуація різко змінилася у 2006 році. Черемський пов’язує це з появою у Харкові так званого Євразійського союзу молоді — організації, сформованої під впливом ідей російського ідеолога «русского міра» алєксандра дугіна, який тоді активно просував концепцію євразійства.

«Це була відверто проросійська організація. Вони говорили абсолютно те саме, що ми сьогодні чуємо на окупованих територіях. Усе це ідеологічне сміття про “русскій мір”», — каже Роман Черемський.

За його словами, члени організації позиціонували себе як «організацію дії» і відкрито заявляли про готовність до радикальних кроків. Одним із таких кроків став нічний напад на пам’ятний знак воїнам УПА.

Уночі вони під’їхали до парку важкою технікою, екскаватором викопали яму, скинули туди камінь і закопали його. Усе це зняли на відео й виклали в інтернет.

Уранці українська громада приїхала на місце, викликала міліцію і почала шукати пам’ятний знак. Правоохоронці, за словами Романа Черемського, удавали, ніби не розуміють, куди той подівся.

Зрештою, каже він, самі члени Євразійського союзу молоді зізналися у скоєному — задля хвастощів. Вони зателефонували й повідомили, де саме закопали камінь, а також опублікували відео акції. Тільки після цього міліція «знайшла» пам’ятний знак: «Це мало жалюгідний вигляд. Було очевидно, що все це відбувалося під прикриттям. Частина міліції тоді симпатизувала ідеям “русского міра” і фактично покривала це».

Після цього напади на пам’ятний знак стали регулярними. Його відновлювали — і знову засипали сміттям, обливали фарбою, пошкоджували, стріляли по ньому. На камені залишалися сліди куль.

«Ми знаходили залишки від куль. Це вже був не поодинокий вандалізм, а системна атака», — наголошує Роман Черемський.

2008 року міський голова Харкова Михайло Добкін публічно намагався «обміняти» харківський пам’ятний знак воїнам УПА на пам’ятник лєніну в Івано-Франківську. Наприкінці 2009 року від цієї ідеї відмовилися, пояснивши це «збереженням політичного спокою у регіоні».

«Ми рахували акти вандалізму. Коли дійшли до сотні — перестали рахувати. Був період, коли постійно чергували люди, прибирали, писали заяви. Якщо це був великий акт вандалізму — зверталися до міліції. Якщо просто знову закидали сміттям — уже навіть не мали сенсу щодня викликати правоохоронців», — згадує Роман Черемський.

У ніч із 25 на 26 квітня 2013 року пам’ятний знак знесли за допомогою важкої техніки та вкрали. На його місці встановили металевий хрест, пофарбований під березу, який знищили вже в лютому 2014 року. Навесні 2014-го, після Революції гідності, з’явився новий тимчасовий знак у вигляді таблиці на фундаменті, однак у грудні того самого року його пошкодив вибух.

Наступні акти вандалізму фіксували у 2017, 2018 та 2019 роках: пам’ятний знак обливали фарбою, фарбували в кольори польського прапора, засипали будівельним сміттям.

«Я вам скажу більше: навіть під час повномасштабної війни були акти вандалізму. У 2024 році також. Ми не афішували про це: швидко зверталися до поліції й прибирали, щоб не давати цьому додаткового розголосу. Найабсурдніше — це відбулося фактично під поліційним відділком. Вікна виходять прямо на парк. Уночі працює екскаватор, у парковій зоні, де важка техніка взагалі не має їздити. Цього неможливо не почути», — згадує пан Роман.

Перевідкриття пам’ятника у 2021-му

Пам’ятний камінь урочисто відновили 25 грудня 2021 року. За словами Романа Черемського, для команди було принципово не просто встановити новий камінь, а максимально точно відтворити первісний вигляд пам’ятного знаку та художню концепцію, закладену ще на початку 1990-х.

Він пояснює: ішлося про збереження початкової ідеї пам’ятника — настільки, наскільки це було можливим після багаторічного нищення, відколів і втрат. Саме тому до вибору каменя підійшли максимально ретельно.

Для цього організували дві експедиції на Житомирщину, де на кар’єрах шукали камінь, максимально подібний до того, з якого зробили перший пам’ятний знак. До поїздок залучили харківського скульптора Володимира Кочетигіва — саме він працював із першим каменем у 1990-х і безпосередньо втілював задум художника Валерія Бондаря у матеріалі.

Черемський наголошує: було принципово, щоб новий камінь обирав той самий майстер, який уже «читав» задум Бондаря у камені й розумів логіку форми, закладену автором.

«Ідея була в тому, щоб пам’ятник максимально зберігав свою початкову концепцію», — каже Роман Черемський.

Зрештою відповідний камінь удалося знайти. Його привезли до Харкова й установили спільними зусиллями. Процес відновлення об’єднав навколо себе різні середовища: до нього долучилися громадські організації, політичні сили та звичайні містяни.

За словами Черемського, підтримка була настільки масштабною, що після завершення робіт ініціатори опублікували окрему подяку: перелік тих, хто допомагав, виявився дуже довгим. Він наголошує, що це була щира, жива солідарність, без формального примусу.

Відновлення відбувалося узимку, у складних погодних умовах, однак попри холод пам’ятний знак удалося не тільки встановити, але й урочисто відкрити.

Сьогодні, додає пан Роман, той момент сприймається особливо символічно. На час перевідкриття ніхто ще не уявляв масштабів майбутньої Великої війни, однак сам факт відновлення пам’ятника став публічним жестом віри в перемогу й власну історичну правду.

Водночас він звертає увагу на парадокс: саме постійні спроби знищити пам’ятний знак зробили його відомим далеко за межами Харкова.

«Якби його не чіпали, як це було до 2006 року, про нього знали б куди менше. Але ті, хто нищив його, фактично зробили йому “рекламу”. Сьогодні пам’ятний знак воїнам УПА в Харкові відомий по всій Україні — значною мірою саме завдяки багаторічній, системній діяльності українофобських середовищ, які намагалися його знищити», — підсумовує Роман Черемський.

Тетяна Хоронжук