Як прощатися зі зношеними прапорами та як легально їх утилізовувати

Сьогодні на секторах військових поховань на кладовищах майорять десятки тисяч синьо-жовтих прапорів. Нині стяг — це не тільки державний символ, але й болюче свідчення загибелі конкретної людини за свою країну. Тож перед нами постає питання, що робити з прапорами, коли вони зношуються чи втрачають вигляд під дією часу.

Поки що це питання залишається у зоні невизначеності. Держава ще не встановила єдиних норм прощання з прапором та його утилізації, тому громади, родини загиблих, активісти й історики самотужки шукають гідні рішення. Адже ставлення до прапора сьогодні — це не стільки про протокол, скільки про нашу культуру пам’яті.

На актуальності проблеми наголошує і співзасновниця громадської організації «Вшануй» Катерина Даценко. Організація наразі досліджує цю тему, щоб запропонувати громадам та державі єдиний церемоніал і чітку законодавчо врегульовану процедуру.

Далі — пряма мова Катерини Даценко.

Проблема стала очевидною через масштабне збільшення кількості військових поховань. Коли люди почали щокілька місяців замінювати стяги на могилах своїх рідних, постало логічне запитання: що робити зі старими прапорами? Роки минають, і їх накопичується дедалі більше.

Під час поїздки до Кривого Рогу одна з родин поділилася зі мною своїм болем: спершу вони закопували старі прапори в могилу, але згодом зрозуміли, що місця для цього просто не лишилося. Родини загиблих почали об’єднуватися, щоби знайти спосіб гідного прощання зі знаменами, адже прапор — це державний символ, і поводитися з ним потрібно відповідно.

Досліджуючи це питання, я з’ясувала, що тему порушували не раз, проте вона залишалася на рівні поодиноких дописів у соцмережах чи статей. Масштабного обговорення не було. Водночас реальність вражає: на цвинтарях Києва та Миколаєва я на власні очі бачила викинуті на смітник прапори разом із флагштоками. У цьому не можна звинувачувати людей — це питання відсутності знань і сформованої культури поводження із символами. Багато хто просто не знає, чи можна їх зберігати й куди відносити.

Фото: Катерина Даценко 

Саме тому проблема нині актуальна як ніколи. Суспільство разом із державними інституціями має випрацювати чіткий ритуал. Нам потрібен закритий цикл: ми маємо знати не тільки те, як піднімати стяг, якого він має бути розміру чи кольору, але й те, як завершувати його службу.

Ми досліджуємо міжнародний досвід і наявні українські документи. Наприклад, я знайшла рішення принаймні трьох невеликих громад, які на місцевому рівні вже ухвалили процедури зберігання та утилізації прапорів. Проте механізм утилізації там не прописано. Світовий досвід різний: хтось спалює прапори, хтось уважає це неприпустимим і шукає інші методи.

Коли ми сформуємо повну картину можливих варіантів, плануємо залучити істориків, геральдистів, фахівців із ритуалістики, представників держави, зокрема Інституту національної пам’яті, а також пластунів, які є хранителями традицій та одними з перших розробляли такий ритуал у Кривому Розі. Разом ми визначимо єдиний стандарт, щоби згодом подати його на розгляд до парламенту й узаконити це рішення.

Буде створено чіткий алгоритм і церемоніал, після чого потрібно буде знайти підтримку серед законотворців і почати комунікацію про цю нову традицію із суспільством. Чи готова до цього ГО «Вшануй»?

Ми позиціонуємо себе провідниками й поширювачами таких традицій. Створення такого ритуалу має бути результатом колективної праці та широкої співпраці. Проте ми як організація готові лобіювати цю ініціативу, адвокатувати її на державному рівні та роз’яснювати її важливість суспільству. У цій справі ми розраховуємо на підтримку наших регіональних координаторів, а це приблизно 50 представників у 30 регіонах.

На мою думку, процес адвокації цього ритуалу буде подібним до нашої роботи з хвилиною мовчання. Ми не вигадували її з нуля, а упакували ідею і донесли до людей, чому цей ритуал потрібний кожному з нас. Адже йдеться не тільки про вшанування пам’яті полеглих воїнів — це значно масштабніше питання.

Сьогодні культура поводження з державними символами критично важлива. Коли ми бачимо, як ворог зневажає наші знамена, ми маємо ще запекліше обстоювати їхню статусність. Звісно, ми воюємо не за шматок тканини, а за все те, що стоїть за цим стягом. Прапор — це уособлення наших цінностей та ідеалів, за які ми боремося.

Пошана до державних символів — фундамент самоусвідомлення нації. Це дзеркало того, ким ми є, у що віримо та як сприймаємо самих себе.

Згідно з давньою лицарською традицією, яку плекають і в Пласті, прапор не заведено прати. Якщо стяг неможливо відреставрувати або він не підлягає подальшому зберіганню, його можна лише спалити. Про це розповідає ветеран, історик і голова наглядової ради Пласту у 2018–2023 роках Юрій Юзич. Він наголошує, що така церемонія не має бути публічною, адже через незнання ритуалу спалення національного прапора можна помилково сприйняти як наругу над державним символом.

Історик наводить приклад США, де процедуру прощання зі знаменами забезпечують скаути або ветеранська організація «Американський легіон». Там прапори протягом року збирають у спеціальні місткості у визначених пунктах, а в День прапора їх спалюють після відповідної молитви.

В Україні Міністерство юстиції уже тривалий час працює над законопроєктом про Державний Прапор, проте документ досі не ухвалено. На думку пана Юрія, саме в цьому законі потрібно закріпити чіткий порядок дій. Процес має розпочинатися з накопичення відпрацьованих стягів у спеціальних місцях. Після цього комісія фахівців повинна відсортувати прапори, відбираючи ті, що мають історичну цінність. Лише після проведення урочистого церемоніалу прощання може відбуватися утилізація.

Юрій Юзич:

Варто усвідомити, що Пласт має чи не найдавнішу в Україні традицію поводження з державним прапором. Основи цього етикету заклав сотник Армії УНР Микола Битинський у розділі «Національний прапор» в посібнику «Життя в Пласті», за яким навчалися покоління скаутів. Ці традиції — унікальне нашарування досвіду Армії УНР, товариства «Сокіл» та української еміграції, яка зазнала значного впливу американської культури вшанування прапора.

Сьогодні пластуни дедалі частіше стикаються із запитами, що робити зі стягами, які відслужили свій вік. У США цей церемоніал називається «прощання з прапором», і він публічний. Натомість у Данії — чи не єдиній європейській країні з окремим законом про утилізацію прапорів — цей процес непублічний.

В Україні ж ситуація уже понад десять років перебуває у підвішеному стані. Міністерство юстиції ніяк не може провести через Кабмін законопроєкт про Державний Прапор. Чому цей документ досі не потрапив до парламенту — невідомо, адже публічних обговорень майже не було. Тим часом організаціям, які готові займатися утилізацією, критично важливо мати законне підґрунтя, щоб їхні дії не трактували як наругу над символікою.

На мою думку, не обов’язково чекати ухвалення великого закону — проблему можна розв’язати на рівні постанови Кабміну або указу президента. Для цього потрібні передусім політична воля на рівні керівництва Мінкульту чи Мін’юсту та фахова експертиза. Якщо буде розуміння, що це питання національної ваги, бюрократичні погодження відбудуться швидко. Без політичної волі документ укотре «помре» в кабінетах.

Теоретично громадські організації уже сьогодні можуть накопичувати прапори, але технічне спалення — це лише частина справи. Найважливішим є емоційний процес — ритуал прощання. У нормативних актах потрібно зафіксувати загальні принципи: непублічність (або мінімальну публічність) та екологічність. Оскільки сучасні прапори виготовляють зі штучних матеріалів, їх спалення у відкритий спосіб шкодить довкіллю. Утилізація має відбуватися у спеціальних печах.

Оптимальною моделлю я убачаю таку: повноваження щодо організації процесу закріплено за обласними державними адміністраціями. Вони можуть проводити конкурси серед громадських організацій, які мають досвід у сфері культури пам’яті. Тож ОДА забезпечуватимуть технічний ресурс і бюджетування, а громадські організації — безпосередньо урочистий церемоніал прощання.

Оскільки загальнонаціонального рішення досі немає, громади змушені розв’язувати це питання самотужки, керуючись власними розумінням і можливостями. Така ситуація ставить перед нами головний виклик: де знайти той універсальний, єдиний для усієї України церемоніал?

Пласт може розробити цей церемоніал, проте є юридична колізія: спалення прапора можуть потрактувати як наругу над державним символом, оскільки цей процес не визначено законодавчо. Наразі все тримається фактично на довірі до організації. Виклик полягає у тому, що держава не поспішає повноцінно визнавати Пласт попри наявність відповідного закону.

Хтось у державних структурах має узяти на себе відповідальність. Було б доцільно, якби Міністерство культури звернулося до Пласту по допомогу. Організація, очевидно, відреагувала б попри відсутність інституційної підтримки чи ресурсів від профільних відомств. Будь-яка фахова експертиза в демократичних країнах коштує дорого, проте за наявності офіційного звернення Пласт може підготувати потрібні розробки, які стануть основою урядового документа. Водночас питання фінансування потрібно вирішити на державному рівні — наприклад, через унесення відповідної статті видатків до Бюджетного кодексу для забезпечення цього церемоніалу.

Через те, що у громадах накопичилося чимало прапорів, які втратили належний вигляд, постало питання: як чинити з ними далі? Важливо, щоб цей процес не трактувався як наруга, а став гідною відповіддю на запит родин загиблих воїнів.

У підсумку з’являються локальні спроби сформувати таку традицію. Приміром, на Рівненщині вже затверджують власні церемонії: зібрані прапори передають до ветеранських центрів, де раз на рік їх урочисто спалюють під час спеціального ритуалу Пласту. Цей досвід громада перейняла у львів’ян. Схожий церемоніал розробили і в Кривому Розі, про що розповідає виховник Пласту Роман Морозов:

До нас звернулася громадська організація «Спільнота родин криворізьких героїв». Представниці цієї організації дізналися, що бойскаути Америки проводять урочистий церемоніал прощання з прапорами. Оскільки ми пластуни, українські скаути в Кривому Розі, вони спрямували свій запит саме до нас.

Натоді ми ще не мали такого досвіду. Дослідивши практику наших колег у Сполучених Штатах, ми зрозуміли, що це гідна традиція. У скаутингу загалом і в Пласті зокрема закладено надзвичайно шанобливе ставлення до символіки, тому ідея урочистого прощання з прапором видалася нам дуже органічною.

Ми погодилися ще й тому, що сприйняли це як своєрідне служіння. Узявши за основу лаконічний принцип — національний прапор, зношений настільки, що не підлягає відновленню і який можна спалити, — ми почали втілювати цю традицію. Головна умова: церемонію потрібно проводити з винятковою гідністю і повагою. Те, що зафіксовано в посібнику американських бойскаутів, стало для нас орієнтиром, який ми адаптували й почали реалізовувати в житті.

Скільки таких церемоніалів ви вже провели? Чи маєте відгуки від пластунів з інших осередків, від родин загиблих воїнів або від жителів міста загалом?

Ми провели вже приблизно чотири масштабні заходи. Прапори накопичуються у великій кількості на секторах почесних поховань, і згодом нам передають їх значними партіями, тому церемоніали ми влаштовуємо для великої кількості стягів одночасно.

Фото надав Роман Морозов

Ми пробували проводити це як у межах свого юнацького гуртка, так і безпосередньо на території кладовища. Наш досвід однозначний: церемонію варто проводити відокремлено. Без належного контексту це може видаватися підозрілим: юнаки в зеленому однострої, що має дещо мілітаризований вигляд, спалюють українські прапори. Це можна сприйняти як наругу або просто неадекватну подію. Наприклад, на кладовищі люди підходили до нас зі щирим подивом і запитаннями про те, що відбувається.

Під час першого церемоніалу, який ми проводили окремо, ми відзняли якісне відео із чітким поясненням суті ритуалу.

Тепер ми робимо це подалі від людських очей, щоби зберегти атмосферу максимальної пошани та уникнути зайвих непорозумінь. Слабким місцем акції є її неекологічність, тому ми вибираємо віддалені локації, щоб нікого не наражати на вплив продуктів горіння синтетичних матеріалів.

Як показує практика, якщо супроводжувати фото- чи відеозвіти вичерпними роз’ясненнями, негативних відгуків немає. Проте без контексту ми стикалися з критикою містян у соцмережах. Від колег із Пласту ми отримали багато схвальних відгуків. Знаю, що чимало станиць і гуртків уже взяли цей досвід на озброєння і впроваджують його в себе.

Фото надав Роман Морозов

Чи має ця традиція бути уніфікованою, щоб її можна було легко взяти за основу та впровадити повсюдно? Чи ви все-таки схиляєтеся до того, щоб церемоніал зберігав свою автентичність у кожному окремому випадку?

Глобально будь-які державні процеси краще уніфікувати, створюючи загальновизнані правила гри для кожного питання. Проте в цій справі я схиляюся до децентралізації. На мою думку, традиція має визріти природним шляхом, можливо, через метод спроб і помилок. Важливо, щоб різні люди та організації експериментували й шукали найкращі форми. Це дасть можливість уникнути поспішного затвердження норм, які можуть не повною мірою відповідати духові часу чи суспільному запиту.

Наприклад, церемоніалу американських бойскаутів уже десятки, якщо не сотня, років. Тоді тканини були натуральними, а тепер це переважно синтетика, яка не горить, а плавиться. Якщо з’явиться сучасний, більш екологічний і водночас гідний спосіб перероблення чи утилізації, можливо, варто впроваджувати саме його, а не сліпо копіювати столітні традиції.

Наразі наш підхід є хорошим локальним рішенням: є запит — і є наша відповідь. Якщо це задовольняє «Спільноту родин криворізьких героїв» і нас як пластунів — цього вдосталь. Я загалом підтримую децентралізацію таких ініціатив. А коли держава зрештою утрутиться і встановить офіційні норми, ми будемо діяти за тими правилами, які затвердять.

Це ж іще й про емоційну прив’язку, про етичний момент.

У цьому ритуалі закладено особливу красу й елемент глибокої пошани. Ми говоримо про те, що прапор завершив свою службу із честю: він представляв державу, служив країні, і тому ми прощаємося з ним гідно. Для мене емоційний та церемоніальний складник у цьому процесі важить значно більше, ніж питання екологічності.

Коли ми готуємо стяги до церемонії, то акуратно перекладаємо та складаємо їх. Іноді це прапори з назвами бригад або прізвищами воїнів. У такі моменти відчувається певний сакральний, урочистий елемент. Ми проводимо ритуал на природі — це красиве дійство, яке надихає юнацтво й допомагає формувати гідну громадянську та патріотичну позицію.

Через тривале ігнорування цієї теми й ризик суспільного непорозуміння виникла гостра потреба в публічній комунікації та роз’ясненні суті ритуалу, зазначає народний депутат, голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова Ярослав Юрчишин. Він також наголошує, що єдиним правильним рішенням є законодавче врегулювання цієї процедури на державному рівні:

В Україні досі немає профільного закону про Державний Прапор. Фактично використання національного стяга регулює тільки стаття Конституції, яка описує сам символ, але не містить жодного слова про правила його застосування. Є також постанова ще від 1992 року, яка знову ж таки лише описує вигляд прапора, оминаючи порядок його використання. Тож сьогодні ми спираємося швидше на традиції, ніж на нормативи.

Постає логічне запитання: що робити з пошкодженим стягом? Як утилізувати його, щоб це не вважали наругою, за яку передбачено кримінальну відповідальність? Нині діяльність Пласту чи ініціативи інших громадських організацій перебувають у сірій зоні. Формально церемонію «погашення» прапора, яку проводять пластуни в Кривому Розі й обговорюють по всій Україні, можна трактувати як правопорушення, адже ми вчиняємо з державним символом дії, не передбачені й не дозволені законом. З іншого боку, у невеличких містах боляче дивитися на зношені стяги, з якими місцева влада просто не знає, як чинити.

Іще 2015 року за ініціативою уряду розробили законопроєкт, який чітко регламентував поводження з прапором: хто, де й у якій послідовності має його вивішувати. Зокрема, Кабінету Міністрів доручали розробити постанову про процедуру утилізації. Однак цей закон так і не ухвалили.

Після початку війни у 2014 році, а особливо з повномасштабним вторгненням, використання національного прапора стало масовим. Військовослужбовці підписують стяги для аукціонів, на них лишають автографи Президент України чи Головнокомандувач. За відсутності чіткої процедури навіть такі дії формально можна підтягнути під визначення наруги, хоча за суттю вони є виявом пошани.

Розроблення правил використання та утилізації прапорів — це питання, яке не просто назріло, а давно перезріло. Ми востаннє дискутували про використання одного з головних національних символів іще в 1990-х роках, і відтоді жодної системної роботи в цьому напрямі не вели.

Якими мають бути кроки громадських активістів, щоб довести цю справу до логічного завершення?

Найбільш правильний шлях — це звернення громадської ініціативи до Українського інституту національної пам’яті з пропозицією ініціювати розроблення відповідних нормотворчих документів. Теоретично процедуру утилізації можна затвердити рішенням Кабінету Міністрів, що не потребує скликання Верховної Ради.

Однак питання значно ширше. Нам потрібно внормувати правила використання прапора під час поховань, урочистостей і вшанування військовослужбовців. Беручи до уваги, що на нашому боці воюють представники різних країн, було б доцільно прописати й протокол поводження з іноземними національними символами там, де це доцільно.

Звернення до УІНП — оптимальний варіант для розроблення комплексу рішень. Як структура виконавчої влади, Інститут може ініціювати розгляд цього питання на рівні Кабінету Міністрів із залученням Міністерства культури та інших інституцій. Потрібні законодавчі зміни можна провести через профільні комітети Верховної Ради, зокрема Комітет із питань гуманітарної та інформаційної політики, який, я переконаний, максимально сприятиме цьому процесу.

Проблема в тому, що урядовці й законодавці часто не встигають охопити всі питання, які потребують негайного розв’язання. Схожа ситуація була з хвилиною мовчання та меморіалізацією героїв. Лише на одинадцятому році війни (і третьому — повномасштабної) ми унормували можливість використання системи оповіщення не тільки для тривог, але й для загальнонаціональної хвилини пам’яті. Сьогодні Кабмін розробляє технічний механізм цього процесу. Проте, якби не Ірина Цибух і громадська ініціатива, навряд чи у влади дійшли б руки до цього питання через пріоритетність тем євроінтеграції та національної безпеки.

Саме тому голос громадськості критично важливий. Ми вдосконалюємо інструменти петицій та публічних консультацій, щоб доносити до влади те, що справді болить суспільству.

Ця тема вже давно перезріла. У 1990-х роках ми дискутували, яким має бути прапор, і лише частково видозмінили успадковані від совєцької системи норми. Нині настав час фіналізувати ці правила та зняти суперечливі питання. Ми маємо чітко визначити: чи є спалення прапора в урочистих умовах ритуалом «погашення» символу, чи це наруга, що передбачає відповідальність.

Цей процес може тривати від кількох місяців до нескінченності — усе залежить від громадської активності та публічної уваги. Чи будуть ті, кому це не подобається? Імовірно, так. Питання у тому, що нам потрібен суспільний договір: процедура має бути прийнятною для більшості. У багатьох країн ці питання унормовано на рівні законодавчих або підзаконних актів, хоча й там завжди знайдуться незгодні.

Пригадую цікавий випадок зі Сполучених Штатів. Там заборонено вивішувати на державних установах будь-які символи, крім федерального прапора та прапора штату. Проте 2022 року американські інституції прагнули висловити підтримку Україні. Оскільки змінити закон у США вкрай складно, вони знайшли інший вихід: закупили матерію для штор синього та жовтого кольорів. Поліціянт у Вашингтоні, представник закону, з гордістю пояснював мені: «Ми знайшли спосіб, як у межах чинних норм, не порушуючи закону, ушанувати те, що вважаємо за потрібне».

Мені здається, нам варто йти тим самим шляхом. Дискусія навколо хвилини мовчання — це насправді не суперечка про процедуру. Це питання про те, чи визнаємо ми, що герої, які загинули за нашу свободу, потребують щоденного згадування. Що для нас важливіше: власний комфорт і небажання впускати війну в повсякденне життя чи суспільна домовленість про пам’ять і шану.

Опоненти будуть завжди, як і люди, що шукають ідеалу там, де вже є хороший варіант. У будь-якій демократії це питання узгодження позиції більшості та інформування тих, хто має іншу думку. У нас є певна рамка — і нам варто навчитися жити в ній.

Розмовляла Наталя Некипіла

Роботу над подкастом підтримав Documenting Ukraine — проєкт Інституту гуманітарних наук (Institute for Human Sciences, IWM) у Відні.