Колись я записувала цей подкаст із Ліною Паладійчук, журналісткою, інструкторкою і моєю колегою. Тоді вона була вагітна й ділилася думкою, що попри всі небезпеки прифронтового міста вона хоче жити й ростити свою дитину саме тут. І що взагалі має ідею написати текст про любов до міста й любов до дитини. Ніби все так просто: коли любиш місто й любиш дитину — усе правильно. Але коли це Харків, це додає обертонів.
Сьогодні в студії Радіо «Накипіло» — натхненниця цього подкасту Ліна, мама Андрійка; головна редакторка Медіа «Накипіло» Олена Лептуга, мама підлітки Мирослави; і Софія Демченко, яка зовсім скоро стане мамою.
На початку розмови хочу попросити кожну з вас виділити одну або декілька приємнощів і тривог, які почуваєте від того, що ви — мама у прифронтовому місті.
Ліна:
Якщо говорити про приємне, то найбільше — це, напевно, хоча б інколи, але мати можливість бути поруч із батьком Андрійчика, моїм чоловіком. Він служить у Національній гвардії України. Тому я рада, що ми у прифронтовому місті й він може час від часу приїздити до нас. А найбільша тривога — це страх за свою дитину. Раніше в моєму житті були небезпечні історії, у які я ішла свідомо. Їздила на місця атак, працювала журналісткою на фронті. А тепер, щось десь залітає «шахед», у мене вже тремор і страх за дитину.
Твоє життя узагалі докорінно змінилося, бо я пам’ятаю, що Ліна — це людина, яка не боїться ні крові, ні ризику. Тільки-но щось прилетіло, Ліна вже на місці — щось робить, комусь допомагає. А тепер твій устрій так кардинально змінився. Ти сумуєш за цим «движем»? Чи «движ» материнства ні з чим не порівняти?
Ліна:
Інколи я сумую за тим, яким було моє життя. У тому сенсі, що всі ми переглядаємо старі фото й думаємо: «О, я була такою худенькою, мала такий гарний вигляд, була веселою, тусила до п’ятої ранку». У всіх таке буває, і мені, звісно, інколи бракує цього. Проте моє життя не зосередилося тільки навколо материнства. Тобто в мене є, скажімо так, привілеї, які я собі організувала: це моя одна робота, інша робота, мої друзі. І це дає мені змогу залишатися собою. Але дитина — це найсильніші приємні емоції, їх просто неможливо описати. Тому чи сумую я настільки, щоб хотіти повернути минуле життя? Точно ні.
Одна річ — мама у прифронтовому місті, а інша — мама в сучасному світі. Про це ми ще окремо поговоримо, а поки я передам слово Софії.
Софія:
Я почну, мабуть, із тривожності, тому що це те, про що я думаю останнім часом. Так чи так, це небезпека від FPV-дронів, і мене лякає, що цей радіус прильотів поступово наближається до мого будинку. Я живу в центрі, біля вулиці Клочківської, саме біля саду Шевченка. Мене хвилює безпека. Наприклад, те, що немає ніяких мобільних укриттів. Я намагаюся змоделювати ситуацію, що я робитиму з візком і дитиною, куди бігтиму тощо. Хочеться, звісно, почуватися безпечно у своєму місті, хочеться комфорту. Але, на жаль, ситуація складається так, що поки я не бачу вирішення цього. І це засмучує, але хочеться вірити, що якісь рішення у цьому напрямку все ж ухвалять. Адже я бачу, як багато дітей і мам гуляють на дитячих майданчиках. І їм буквально немає куди подітися.
Що стосується приємного, то це, очевидно, близькі люди й друзі, яких я знайшла за час великої війни саме тут, і те, що вони роблять і залишаються у цьому місті. Це якісь особливі місця. Заходи, які хочеться підтримувати, локальні бізнеси, якісь ініціативи — усе це дуже надихає залишатися тут, бути поруч, підтримувати та кайфувати хоча б від того, що в нас є цей день.
Харків живе в сприйнятті здорової людини.
Олена:
Мирославі ж тринадцять років, і тому 2014 рік ми вже зустрічали у війні. Мабуть, якщо говорити про прикрість і тривожність, то вона тоді й почалася. Я пам’ятаю — і це те, що просто зараз укриває мою шкіру сиротами, — як тоді запустили фейк, ніби під Харковом уже танки. Ми жили на Олексіївці, і я з дитиною на руках виглядала у вікно. Тому що у 2014-му взагалі не можна було повірити, що таке можливо: та сама російська ганчірка над обладміністрацією, усі ці мітинги тощо. Звичайно, тоді теж було страшно, і далі йшло це поступове прийняття війни. Те, що ти роститимеш дитину в таких умовах, якось адаптуватимеш її. Ми з Мирославою насправді багато говоримо про це.
Але разом із тим приємність — це ростити свідому українку. Це коли: «Мамо, я піду на мітинг, ти ж не проти?» — і я така: «Ні, не проти, Міро. Звичайно. У тебе є картонка?». Тобто ти просто бачиш, що попри війну (а можливо, вибачте, і завдяки їй) виростає покоління, яке точно не матиме уявлень, ніби ми можемо співіснувати у якомусь мирі з тими, хто «за порєбріком».
До речі, згадала, що одним із моїх перших текстів на «Накипіло» після повномасштабного вторгнення був матеріал під назвою «П’ять подарунків від війни». Чомусь мені тоді захотілося подивитись на те, що я отримала всупереч усьому жаху, який відбувся. Мені здається, це взагалі дуже важливо — помічати те добре, що з нами стається. І це не тільки, коли палають російські НПЗ (хоча це дуже приємно, і хай палають якомога більше), але й загалом якісь маленькі побутові радощі, яких у нас не відняти, які ми самі собі влаштовуємо чи робимо для когось. Те, що ми любимо, і те, що з’являються діти, — це теж дуже-дуже важливо.
Я буквально сьогодні бачила статистику про те, що з початку повномасштабного вторгнення народжуваність у Харкові впала вдвічі. Думаю, це, звісно, питання безпеки й того, що виїхало дуже багато людей, а хтось, на жаль, утратив рідних — є дуже багато різних аспектів цієї проблеми. Чи був такий момент, коли питання безпеки для вас стало руба? Чи думали ви про те, що треба виїхати, і як цей діалог відбувався із собою? Можливо, він і нині періодично виникає? Мабуть, перше запитання адресую пані Софії.
Софія:
Ми із чоловіком виїжджали тільки на початку повномасштабного вторгнення. Виїжджали недалеко на Сумщину й Суми, побули трошки в Чернівцях, але зрештою повернулися назад на Сумщину, а потім до Харкова. Відтоді ми взагалі навіть не думали про переїзд. І з моєю вагітністю теж не думали. Тому що ми якось побудували тут свій дім, своє оточення, нам тут класно та кайфово. Навіть із мобілізацією чоловіка і проходженням його служби ми все одно не думали кудись далі рухатися.
Попри все, що відбувається, я почуваюся тут безпечно через дім. Це, мабуть, якийсь психологічний ефект або ілюзія. Мій дім, мої стіни — це моя фортеця. І, хай де я — чи коли повертаюся до батьків на Сумщину, чи за кордоном, коли виїжджала на деякий час, — я усе одно хочу повертатися саме до Харкова.
Коли чую, що летить дрон, я біжу своєю вулицею. У мене досить часто так буває (колеги знають): доходжу до АТБ, а від нього до мого дому — п’ять хвилин. І завжди мене застає ця історія. Я тільки забіжу за ворота — і все, дрон не дістане мене. На вулиці я ще в небезпеці, але щойно опиняюся удома, то все як рукою знімає. Поки це працювало, сподіваюся, працюватиме й надалі.
Ліна:
Так, пам’ятаю, коли я завагітніла, чоловік сказав: «Ну, ти ж розумієш, що може так статися, і тобі потрібно буде поїхати». У мене була дуже сильна істерика, я плакала й казала: «А як? А як “Накипіло”? Ну тобто я буду журналісткою про Харків не в Харкові? Ні, це неможливо. А друзі?». Для мене тоді це було дуже болюче питання.
Нещодавно я передивлялася квартири у Львові. Мені було дуже складно, бо були удари поруч із нашим будинком, а також атаки, які я застала на вулиці, що теж дуже похитнуло моє відчуття безпеки. Серйозно про переїзд нині я не думаю, але розглядаю варіанти переїхати в інший район. Я не можу взагалі не розглядати потенційного варіанта виїзду з міста, тому що сьогодні така ситуація, що я, наприклад, не розумію, де мені гуляти з дитиною. Мені дуже страшно виходити в парк, бо це відкритий простір. Якщо раніше я могла хоча б реагувати на сповіщення з якихось телеграм-каналів, то тепер FPV на оптиці телеграм-канали не бачать. Єдиний варіант дізнатися про нього — почути. А якщо я почула його, то він уже десь наді мною.
Я репетирувала. Як раніше репетирувала, як буду притягати собаку за повідок і якось накривати, так і тепер у мене в голові постійно думки, як накриватиму дитину, як зробити це швидко й куди бігти. Є парки, де немає навіть найпростішого накриття. Уже були ситуації, коли немає ніяких сповіщень, а чоловік кричить: «Біжіть із дитиною!». Це дуже страшно, це лякає. Але все ж наразі я обираю залишатися у Харкові. Ми сім’єю обираємо залишатися у Харкові. Ми також думаємо будувати дім, займатися власним житлом. Це може звучати дивно, бо однієї хвилини ти перевіряєш ціни на оренду у Львові, а іншої обираєш, яку раковину поставиш удома. Проте такі реалії життя.
У тебе, я правильно розумію, загострилося це відчуття після того, як ти народила?
Ліна:
Так, сто відсотків. Я ще вагітною вирушала у якісь поїздки, а коли народила, у мене, знаєте, відкрився цей екзистенційний страх смерті. Тобто я почала багато про неї думати. Як це може статися, що буде? Мені треба продумати різні варіанти, що буде з дитиною у разі смерті одного з батьків, другого з батьків, двох батьків… Я постійно думаю про це. Бо це моє завдання як дорослої — забезпечити дитині умови для життя. І це справді загострилося. Прикра проблема в тому, що я хотіла б, щоби про це трохи більше дбало й місто.
Останнім часом багато говорять про потребу сіток над містом, про потребу спрямовувати ресурси на його захист. Робити не популістські заяви про те, що нам треба закінчувати війну, а якісь конкретні дії.
Олено, коли я думала про наше інтерв’ю, мені здалося, що найцікавіше буде почути саме твою думку. Тому що для мене найцікавішим був вік у 13–14 років. Це період, коли в тобі живе суцільний протест. Й одна річ, коли йдеться про маленьку дитину, яку, як каже Ліна, ти просто прикрила, затулила й робиш усе залежне від себе. З Мирославою ж треба тільки розмовляти. І не завжди навіть попри те, що ти філолог, тобі може вистачати вокабуляру. Як відбуваються ці діалоги, коли ти намагаєшся пояснити дитині правила безпеки, але водночас ростити її особистістю, якої не хочеться обмежувати чи утискати?
Олена:
Я не дуже уявляю, як можна Мирославу утискати. Слухала зараз Ліну, і мені прямо все відгукувалося, тому що в мене був цей страх іще у 2014 році. Хоча тоді війна не так торкнулася Харкова, як після 2022-го, але ти бачиш людей, які приїжджають, бачиш їхні очі й через них усвідомлюєш, що таке війна. Звичайно, після 2022 року я зрозуміла, що мої попередні уявлення були нічим, адже справжнє усвідомлення приходить тільки тоді, коли переживаєш власний досвід.
За цей період моїм головним завданням було зробити так, щоб Мирослава стала самостійною особистістю, здатною нести персональну відповідальність за свої дії. Частково це вдалося, хоча бунтарство нікуди не діти: дитина, вихована в редакції «Накипіло», вона така.
Пригадую один із випадків. Я була у відрядженні, і Мирослава залишалася у гостелі. У нас був один ключ на двох, я не можу до неї додзвонитися — вона поза зоною. Під’їжджаю, дивлюся — двері замкнуто. Я така: «Дуже прикольно, але де ти?». Найближчий дитячий майданчик уже ніби й не за віком. І тут бачу: випливає моя красуня з фотоапаратом і турнікетом. Я кажу: «Міро, де телефон?». — «Ну, телефон розрядився, але турнікет я узяла. Які до мене можуть бути запитання?». Я така: «Ну клас».
Ти не повинен у цих умовах брехати дитині. Це не означає, що ми показуємо всі страшні світлини чи відео, але ми по-чесному говоримо про те, що може статися. Утім, це й так чутно та видно за вікном: і вибухи, і все інше. Але дуже страшно чути: «Мамо, тут наді мною реактивний дрон, я сховалася». І ти такий: «Що робити такої миті? Бігти до неї?». Тож просто питаєш: «Де ти? Що ти? Будь на зв’язку!». А потім чуєш, що він полетів далі. Але це страшно. Це постійно страшно.
У контексті того, що я запитувала в дівчат, у тебе є роздуми в бік того, що треба виїздити чи вивозити дитину?
Я, звісно, наслухалася про те, наскільки я «безвідповідальна матір», бо залишаюся тут. На початку повномасштабного вторгнення так сталося, що ми були в дорозі, коли все почалося у таких масштабах. І тоді це була прямо розмова. Я сказала: «Ну, розвертаймося, їдьмо назад, тому що я головна редакторка!». Чоловік, оператор-монтажер Медіа «Накипіло», відповів: «Ні, ми їдемо далі». Звичайно, це був єдиний правильний вибір у тій ситуації. Особливо коли ти якогось дня дізнаєшся, що навпроти твого будинку стоїть ворожа військова машина — і тобі стає зовсім моторошно.
Звісно, поки ми перебували поза Харковом, виникало постійне бажання повернутися. Це була страшна туга за домом, тому що там твоє місце, там ти народила й ростиш дитину. Ти ж навіть планувала цей простір під те, як будеш її ростити.
Ми говорили про це, мабуть, рік тому. У нас тут таке «асорті» з того, що летить на Харків. Коли у 2024-му почали летіти КАБи, виник інший вимір страху, бо це зовсім інші звуки. Коли на Олексіївку прилітали КАБи, ти підскакувала разом із будинком. Але в цьому питанні я радилася з Мирославою. Якби вона сказала, що їй зовсім кепсько й дуже страшно, ми виїхали б. Але вона відповіла: «Та ні, мені тут добре. Я ходжу на фехтування, на те, на се… Я не хочу їхати». Звичайно, ми, як батьки, мали б ухвалювати рішення за дитину, але якщо я уже рощу її самостійною та відповідальною, то для мене важлива її думка про те, де вона почуватиметься щасливішою.
Так, це дуже важливо. Мені здається, Мирославі справді дуже подобається те, що відбувається у Харкові, і вона органічно тут почувається.
Попри те, що я доросла людина, моя мама виїхала на початку вторгнення з моїм молодшим братом. Коли я приїжджаю до них щороку, це кожен раз перформанс: «Ой, а десь твій закордонний паспорт подівся… Доведеться залишитись!». І це завжди розмови, спроби зрозуміти одна одну. Це дуже важко, ми так і не розуміємо одна одну до кінця, бо маємо геть різний досвід. Я усвідомлюю, що в мене одне життя, а вона не розуміє, чому я не хочу бути поруч із родиною. Я хочу, але хочу бути зі своєю сімʼєю в Україні — на жаль, нині такої змоги немає.
І це мене теж розриває: любов до міста й бажання, щоб мама не схоплювалася по 15 разів за ніч, оновлюючи застосунки від тривоги за мене. Це дуже складний вибір, якого ти, власне, навіть не робиш, а просто й далі живеш так, як уважаєш за потрібне й правильне. Можливо, тільки через роки ти зрозумієш, правильно це було чи ні.
Тут постає запитання про родичів і загалом про осуд. Я думаю, пані Софіє, коли ви завагітніли, то перше, що почули від близьких: «Треба їхати! Їхати подалі, кудись на захід»?
Софія:
Та навіть не знаю… Уся моя сім’я на Сумщині, у Сумах. Особливо якщо зважити на те, що там нині відбувається, — це просто жах. Мені однозначно страшніше за них, ніж за себе.
Але фрази «може, ти поїдеш?», «може, ти щось думала?» я чула більше від друзів, які перебувають не в Харкові. На що відповідаю: «Та ні, я не хочу їхати». Рідні, безперечно, турбуються. Вони теж думали: можливо, я народжуватиму в Сумах чи ще десь. Але через те, що в нас спільний бекграунд — як Сумщина, так і Харківщина, — між нами є розуміння того, що відбувається і там, і тут. Тому загалом вони сприймають усе доволі адекватно, і не було такого тиску, що мені потрібно терміново виїжджати.
Знову ж таки, це пов’язано й із тим, що чоловік служить у «Хартії». Нині він не в Харкові, але їхати кудись за ним просто тому, що він змінив дислокацію, немає сенсу. Тому я залишаюся заякореною на місці.
Тобто вам пощастило. Немає такого тиску з боку рідних і друзів.
Софія:
Це здебільшого стосується людей, які не мають цього спільного з нами досвіду. Вони, можливо, трохи не розуміють, як це… Їм здається великою дурістю залишатись тут і наражати себе на небезпеку. Але, знову ж таки, повертаючись до того, що я почуваюся тут комфортно, я хочу залишатися у своєму домі. Тут живе наш кіт. Як же я покину його? Куди? Він тут виріс. Нам сьогодні дуже класно проводити час удвох.
Я просто знаю, що хочу залишатися тут і так чи так підтримувати місцеве життя. На мою думку, Харків заслуговує на велику кількість людей, заслуговує на життя. Коли вагітнієш, починаєш помічати всіх вагітних навколо. Мене дуже тішить їхня кількість. Я ходила на курси підготовки до пологів. Нині там дуже багато дівчат. Мені чомусь здається, що це якийсь справжній бум. Виявляється, у Харкові працює чимало пологових будинків, можна обирати й стежити за цим. Це дуже класно й однозначно надихає.
Не здавалося, що бракує фахівців і що треба по якісь консультації їхати в інші міста?
Точно ні.
Олена:
У державних дитячих поліклініках може бракувати лікарів. Ми з Мирославою зіткнулися з тим, що можемо собі дозволити сказати: «Ми не підемо до цього лікаря». Мені радісно, що Мірка, наприклад, не боїться стоматологів, адже свого часу я повела її до фахівців, які не налякають її. Хочеться і надалі діяти так, щоб у неї не виникало такого затиску, як у мене: мовляв, краще перетерплю, але не піду до лікаря, бо там чекає щось погане. Оце справді може бути проблемою.
Але насправді я спочатку намагалася підтримувати Ліну порадами, а потім зрозуміла, що, відтоді як народжувала я, усе настільки змінилося на краще!
Ліно, я хотіла й у тебе уточнити та підсумувати. Коли ти проходила цей шлях… Я знаю також, що в тебе дуже незручна ситуація: ти живеш на п’ятому поверсі й у вас немає ліфта. Я буквально сьогодні їхала на знімання у метро й побачила жінку з дитиною і величезним візком, який вона склала, наче якийсь трансформер. Усе це вона тягла на собі. Така накачана й сильна — одразу видно, що живе в Харкові й ростить тут дитину. I я просто розумію, що в нас є чимало викликів інфраструктурних, а не тільки пов’язаних із небезпекою, які стосуються того, наскільки місто загалом комфортне.
Якщо збирати все це на дитячих майданчиках, у спілкуванні із сусідами, чи стикаєшся ти з тим, що тобі кажуть: «Ну що ж ви… Може, пошукаєте собі місце, де вам житиметься краще?».
Я, звісно, дуже вдячна людям, які радять про щось подумати, але матері — не рибки: вони не забувають за секунду про те, що відбувається навколо. Ми не дурні люди. Ми так само думаємо, і, повірте, найбільша складність у материнстві — це те, що ти думаєш 24/7. Ти безперервно ухвалюєш рішення. Ці рішення стосуються усього: що зробити для дитини, як організувати побут і як подбати про безпеку. Хоча ми й говоримо про сучасний світ свідомого батьківства, я не можу розділити ці рішення із чоловіком, бо він захищає Україну. Мені доводиться ухвалювати їх за двох батьків.
Я дуже іронічно дякую людям, які публікують дописи із загиблими дітьми й підписами на кшталт «як так сталося?». Не знаю, для кого вони це роблять. Повірте, я засинаю і бачу ці фотографії убитих дітей без блюру, які люди виставляють. Це точно не та інформація, яку я хотіла б бачити. Не впевнена, чи зробить вона для когось щось хороше. Світ і так бачив, що в нас війна, але нічого суттєвого й ґрунтовного для нас не зробив.
Коли я готую матеріал про те, що на Куп’янщині, по той бік річки, знайшли матір із дитиною, це викликає в мене не дуже приємні думки й запитання: «Ну як так?». Але складність у тому, що світ не ділиться на чорне й біле, а Україна — на безпечну й небезпечну території. Згадаймо загибель родини у Львові чи трагедії в Кременчуці та багатьох інших умовно безпечних містах. Мені можуть апелювати: «Ну там же менше загиблих!». Але «менше загиблих» — це не гарантія того, що виживеш саме ти. Це по-перше. A по-друге, через розвиток технологій і те, що війна стає високотехнологічною, у нас зникло поняття кілзони. Нині всі розуміють, що є величезний радіус, на який ворог уже може діставати. Це історія не про стрілецький бій, а про дрони й ракети, які долітають усюди.
Звісно, у Харкові дуже небезпечно. Але чи зробили щось люди, які радять виїхати, для матерів, змушених це зробити? Можливо, вони задонатили у якийсь притулок? Або ті чоловіки, які пишуть, що «місія жінки — народжувати»: чи всі вони захищають Україну, якщо місія чоловіка — захищати? У мене дуже багато запитань до суспільства. Можливо, у моїх словах чутно агресію, але це просто від величезної утоми. Це справді від утоми й усвідомлення, що всі матері чудово розуміють ризики. Як каже мій друг, чи може хтось натягнути твоє взуття, пройти твій шлях, а вже потім розповідати, що тобі робити?
Олена:
Ти розумієш, Ліно, тут ідеться не тільки про виїзд у межах України. Є ж купа «пропозицій» виїхати за кордон. Це те, про що казала Аліка, і до чого її підштовхує мама.
З досвіду моїх найближчих подруг — одна з яких без дітей, а в іншої їх двоє: що таке жити із двома дітьми в спортзалі, а потім адаптувати їх до чужої країни так, щоб вони були щасливими? У мене є приклад моєї подруги Аліни: її старшому синові Кліму, як і Мирославі, тринадцять років, а молодшому Янові — одинадцять. Янові було простіше, бо він одразу пішов до німецької школи й учив мову разом із місцевими дітьми. А що стосується Кліма, то мені здається, він не є там до кінця щасливим. Чи мають вони змогу й бажання повернутися сюди? Тут виникає інший момент: коли ти перебуваєш у відносній безпеці, везти дитину назад у небезпеку, мені здається, психологічно набагато складніше, ніж нині виїхати нам.
Ліна:
Мені дуже хотілося б, щоб люди не завдавали моральної травми тим, у кого вона й так є. Бо я, звісно, думала й думаю про те, що наражаю свою дитину на небезпеку, — так, я усвідомлюю це. Жити із цим розумінням і без того досить складно.
Олена:
Ти знаєш, я просто згадую, мене тоді так налякав 2014 рік, що я вирішила: мабуть, почекаю, поки закінчиться війна, щоб народити другу чи третю дитину. Коротше кажучи, я трохи хворіла, і це якось відтермінувалося. Потім намагалася планувати це на свої сорок років, але в мої сорок почалася повномасштабка — і стало точно не до того.
Мені здається, перший рік (маю на увазі 2022-й) я узагалі не жила, а просто намагалася хоч якось зафіксувати й усвідомити реальність. Це був надзвичайно важкий рік. A потім ти думаєш: «Ну от, мені вже сорок один…». І далі починаєш зважувати, чи маєш право йти на другу вагітність, якщо несеш відповідальність за першу дитину. Хоча вона вже й суперсамостійна.
І ця її суперсамостійність — це ж також момент, коли ти вже не ходитимеш із нею за ручку. Вона сама їздить не тільки на тренування, але й на змагання, наприклад, у той самий Київ. Ми говоримо про Харків, але мене в цій ситуації навіть більше лякає Київ. Не те, щоб у нас було безпечніше чи затишніше, але тут діє те, про що ти казала: зайшов за хвіртку — і ти вже ніби в укритті. A там ти взагалі нічого не можеш проконтролювати. Так, ти можеш перевірити, чи є у неї турнікети, чи ввімкнено сповіщення і телефон… Але якщо постійно так тривожитися й тиснути розмовами, то підліткові стане взагалі нестерпно — у них і без того вистачає власної тривожності.
У моєї подруги синові було сімнадцять років, вона дуже перелякалася й зробила все можливе. Зібрала документи та гроші, щоб вивезти його до Польщі. Домовилася про вступ до коледжу, попросила польських друзів прихистити його. А коли йому виповнилося вісімнадцять, він заявив: «Я повертаюся в Україну, вступатиму до Харківського університету Каразіна й житиму в гуртожитку на Холодній Горі».
Він зробив усе для того, щоб його відрахували з польського закладу, а це були додаткові нерви з огляду на всі ці складні українсько-польські відносини. Щоразу, коли ми порушуємо цю тему, я питаю її: «Як ти прийняла це? Як тобі вистачило сил не дорікати йому під час кожної зустрічі? Не казати: “Я ж стільки зусиль доклала!”, адже це така традиційна модель, коли ти все віддала дитині, а вона «не оцінила»?». A вона відповідає: «Ну що я можу зробити? Він доросла людина. Мені залишається тільки прийняти його рішення, спробувати зрозуміти й сподіватися, що він усвідомлює, чому я так тряслася над ним у його сімнадцять років».
Згадуючи цю історію, я вирішила запитати в пані Софії на дуже довгу перспективу, а в Олени — на свіжішу: коли дитина виросте, чи маєте ви страх, що вона не зрозуміє вас теперішніх?
Софія:
Я не хочу бути тривожною мамою. Однозначно. Я точно знаю, що працюватиму над собою, щоб у майбутньому, коли виникатимуть доленосні рішення у житті моєї дитини, зробити все можливе та прийняти її вибір. У моєму житті батьки завжди розуміли й приймали мене, за що я неймовірно вдячна їм. Я точно хочу того самого для своєї дитини.
Ліно, а в тебе як? Дивишся на Андрійка?
Ліна:
Я ходжу до психотерапевта й роблю все, щоби бути хорошою мамою. Нетривожною бути не можу, але прагну стати бодай трохи спокійнішою.
Я чудово розумію, наскільки важливою є автономія: сама завжди була досить автономною, навіть у дитинстві. Головне завдання батьків — створити умови, за яких дитина зможе вижити. А для цього вона має бути самостійною. Я хочу навчити сина цього, дати потрібні навички. Протягом життя я передаватиму йому ці уроки, щоб він розумів, як діяти в різних ситуаціях, і міг будувати власну життєву стратегію. Спираючись на ті цінності, які ми закладемо, інструменти, навички та вміння, яких він набуде, і на нашу постійну підтримку.
Водночас є дуже складне й важливе питання, як виростити хорошу людину. Я поки не знаю. Не уявляю і навіть не впевнена, чи мені це вдасться — це вже філософські роздуми на межі етики, моралі й виховання.
Утім, я дуже рада, що мені пощастило бути мамою тоді, коли принаймні частина суспільства розуміє, чому я не реагуватиму на зауваження умовної бабусі в черзі про «невиховану дитину». З іншого боку, сама я росла в дещо інакшій системі координат, тому не реагувати зовсім у мене поки не виходить. Але я стараюся і вчуся.
Так, це дуже класно, що кожне наступне покоління батьків стає більш «пропрацьованим», хоча це слово вже й дещо заїжджене. Ти більше аналізуєш свій досвід і працюєш над собою, і завдяки цьому твоїй дитині має бути значно легше.
З одного боку, так, а з іншого — ми можемо спостерігати за різними поколіннями батьків. Є така тенденція: якщо одне покоління суворо все забороняло й постійно сварило дитину, то наступне часто стає його повною протилежністю. Це буквально те, що відбувається нині: вони взагалі нічого не забороняють дітям. Тобто зʼявилося таке дуже, знаєте, «лагідне батьківство».
Я, звісно, теж не за те, щоби сварити дитину. «Сварити» — узагалі гучне слово, яке може означати дуже різне. Але ми ж не можемо взагалі нічого не забороняти, нічого не пояснювати й просто все їм дозволяти. На мені також лежить відповідальність показати дитині, що таке добре, а що — недобре.
Ти так, Олено, одразу зреагувала на мою тезу про те, чи є страх, що дитина не зрозуміє… Тобі здається, що такого страху не буде?
Як ти правильно згадала себе в тринадцять-чотирнадцять років — це ж суцільний протест! Це той момент, коли дитина абсолютно природно сепарується від матері, від батька й узагалі від усіх старших родичів. Вона чудово знає твої настанови й цінності, але вони можуть уже просто не працювати у її світі. І вона каже: «Ти мені казала те-то, а це не так!». І ти така: «Ну, можливо…». Потім вона зіштовхується із чимось поганим. І це не тільки війна: крім неї, вистачає усього. Ти ж не вчитимеш дитини чогось поганого, хоча, чесно кажучи, цього теж треба вміти навчати. Мова не про підлість, а про вміння тримати власні кордони: якщо вони не тримаються тими м’якими методами, про які ти розповідаєш, то можуть триматися іншими. Це теж дуже глибока тема.
Мені пощастило: у мене прекрасні батьки, тож було абсолютно щасливе дитинство. У мене не було безлічі заборон. Навпаки, ми з братом сідали за стіл, і батьки радилися з нами щодо сімейних рішень. Коли ти береш участь у такому обговоренні, то почуваєшся супердорослою, адже твою думку враховують! Мені здається, що не має бути й, на щастя, немає такого, щоб Міра повністю повторювала мене. Хоча я постійно чую, що ми дуже схожі. Я і сьогодні дивлюся на її міміку, те закочування очей — і розумію, що це ж я так роблю! Це абсолютно нормально, що у якихось моментах вона може не розуміти мене, а я — її. Ми ж народжуємо нових людей, а не клонуємо самих себе.
Той досвід, який ви вже пройшли на шляху свого материнства, — у когось це тринадцять років плюс вагітність, у когось трохи менше… Що основне, найголовніше для себе ви збагнули за цей час? Що зрозуміли про самих себе? Бо ми весь час говоримо про дітей і суспільство, а як щодо вас?
Олена:
Зрозуміла, що я непогана мама. Це той момент, коли усвідомлюєш: твоя дитина справді може обходитися без тебе. Вона може сама приготувати їсти, зробити уроки, владнати свої справи. З одного боку, тобі катастрофічно бракує моментів, щоб обійняти її, пригорнути або чимось поділитися. Але з іншого — розумієш, що зробила все правильно для цієї сепарації, щоб не чіплятися за дитину й не вимагати: «Будь зі мною 24/7!».
Звісно, у такій самостійності й незалежності є свої мінуси: виявляються бунтарство та незгода. Але для мене це швидше плюс, хоч і дуже складний. Я неймовірно пишаюся тим, що донька вже сформувалась як особистість і розвивається далі. Якщо ти вже бачиш у своїй дитині окрему людину зі своїм характером, то, як на мене, ти непогана мати. Навіть попри те, що я постійно працюю. Я вибачила собі цю постійну зайнятість. Ми ж багато говорили про власне відчуття себе: якщо тобі добре — у Харкові, за кордоном чи в іншому місті — і ти просто почуваєшся гармонійно як матір, то саме тоді ти й можеш виростити щасливу дитину.
Ліна:
Олена згадала про роботу, і в мене буквально сьогодні була така ситуація. У мене важливий дзвінок, якого я не можу нікому передати, адже повністю лідую його. І тут чую, як в іншій кімнаті плаче дитина. Я і сама розплакалася разом із сином, але дуже швидко зібралася, бо мушу проводити зустріч перед клієнтом. З дитиною поруч є людина, яка підтримує його, але… За час материнства я дізналася про себе те, що можу функціонувати в умовах надзвичайно великого тиску. Я навіть не здогадувалася, що здатна витримати настільки сильне навантаження. Сьогоднішня історія — тільки одне з підтверджень цього.
Софія:
Оскільки в мене це тільки початок шляху, то що ближче до пологів і наступних думок про виховання, то краще я починаю розуміти наших батьків. Бо до цього… у мене була ще така собі підліткова свідомість: «Та що там ті батьки?». А тепер розумію: навіть якщо ти з ними в чомусь не погоджуєшся, їх точно можна зрозуміти та прийняти. Якщо раніше ображалася на якісь їхні вчинки стосовно себе, то тепер це точно можна пробачити. Це перше.
А друге — це однозначне й ще сильніше бажання жити, творити, змінювати на краще простір навколо себе та робити щось справді прикольне. Свого часу я свідомо зробила вибір не їхати вчитися за кордон, а залишитися тут, бо хочу жити й працювати в Україні.
І так само я сподіваюся… Можливо, у нас буде й не одна дитина — подивимося, як піде. Знаєте, як буває: спочатку думаєш про двох-трьох, а після першої трохи стопоришся. Але мені справді хочеться бути тут, працювати на благо країни, розбудовувати її. І просто жити, жити й підтримувати це життя.
Розмовляла Аліка Піхтерева
Слухайте інтерв’ю повністю в програмі “Вона.Війна” на Радіо “Накипіло”.
Більше новин із Харкова, подкасти, українська музика в нашому застосунку для Android | iOS
Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»
