Ви чули, либонь, не раз, як люблять закидати, що Харків — «русскоязычный город»? Або ж те, що тут існує своя слобожанська мова — буцімто різновид російської? Нам також це остогидло, тому ми вирішили поговорити з Павлом Юхимовичем Гриценком, директором Інституту української мови, про те, як насправді розмовляли на Харківщині, про росіянізацію Харкова, аби розвінчати совєцькі міфи й наративи, що Харків завжди був російськомовним.
Ми знаємо, що Харківщина належить до Слобожанського говору Південно-Східного наріччя. Розкажіть, будь ласка, про нього та про Слобожанщину загалом.
Справа в тім, що Харків справді лежить в ареалі південно-східного наріччя і найсхіднішого його ареалу, який вміщує Харківську, Сумську і Луганську області, а також є близьким та контактним із західною частиною сучасної російської федерації. А насправді далі й у цій частині росії є продовження українських говірок українського ареалу. Це та ситуація, про яку треба говорити, бо це відрізані наші землі, викрадені сталіним в України — території, де сталися чималі демографічні, етномовні й мовні зміни.
Але цікаво, що на території, що за українсько-російським кордоном, у межах росії, досі, попри те, що там немає українських шкіл, немає українських навчальних закладів, є українська мова. І це доведено на підставі сучасних записів кінця 20-го і початку 21-го століття, на основі яких укладено двотомний діалектний словник українських говірок цього регіону. Тому, коли ми чуємо, що «Харьков — это русский город» і так далі, то хай вони насамперед скажуть: а та територія російська чи українська? Ніяк не російська.
Бо що таке Слобожанщина? Слобожанщина — це і ті терени, де на вільних землях, свобідних землях наші предки ставили свої слободи, зимівники й потім розселялися. Як цей край став таким багатим? Все через ревну працю. Переїжджаючи туди, треба було забезпечити, щоб родина існувала. Це просто колосальна праця від того, щоб побудувати собі житло і для своєї худоби житло побудувати поруч, забезпечити себе усім, чим треба. І відчувати велику радість, що ти зміг себе тут утвердити своєю працею — не загарбанням, не нищенням когось, а виключно своєю працею. Культ праці був морально етичним кодексом наших пращурів. Наша земля була годувальницею тільки тому, що наші пращури були дуже роботящими. І ці землі почали квітнути.
Тому й на ці землі зазіхали московити. Сюди привозили росіян, які не тільки приходили на все готове, але й обіймали найвищі посади. А тут вже і насилля московської церкви й взагалі — антиукраїнська ідеологія. Адже все було російськомовне: навчання віддавна було російськомовним, церква російськомовна, служба в армії російськомовна, царське російськомовне урядування. І щоб вижити люди були змушені переходити на російську. Хтось ставав тим перевертнем, хто починав плекати російську культуру і відносити себе до неї, а хтось, незважаючи ні на що, — продовжив зберігати мову українську, розвивати її й передавати нащадкам.
Саме з цих земель йшла українсько-зорієнтована освіта, граматика, словники, які далі ширилися і на північ, і на північний схід, і навіть в Білорусь. Саме тут беруть початок харківські романтики, тобто ті, які плекали історію, культуру і фольклор. І їхні ж традиції продовжив сам Шевченко.
Тобто на Харківщині завжди говорили українською? Які особливості Слобожанського говору?
Беззаперечно. І не лише так говорили на Харківщині, але й на території сучасної росії. Опис цих особливостей дано у багатьох дослідженнях. Це типовий східноукраїнський різновид усного мовлення, де є шестифонемний вокалізм, певне відношення наголошених і ненаголошених.
І що цікаво, ми не можемо знайти типологічно дуже різких відмінностей між Черкащиною, Полтавщиною й Слобожанщиною. І там, і там ми маємо розвиток ятя, як і сніг, а не снєг, чергування у новозакритому складі — типу вІз — вОза.
Звісно, можуть траплятися регіональні вкраплення, є великий пласт окремих слобожанських слів, але слобожанський говір аж ніяк не відрізняється від того, який ми звикли називати горнилом української літературної мови — Наддніпрянського. Це доведено у дослідженнях професора Загоровського, ця лексика активно вивчається у харківському університеті й в харківському педагогічному університеті. Були кадри такі, які поважно займалися дослідженням слобожанського говору все життя. Це покійні професор Дорошенко і Лілія Андріївна Лисиченко, той же Саровський. Це все охоплено в третьому томі «Атласу української мови». І тут, гортаючи карта за картою, ти бачиш масу тих рис, які збереглися до сьогодні.
А ось адепти руского міра люблять говорити про так звану слобожанську мову, яка насправді є російською з якимось невеликими вкрапленнями української. Чи існує вона?
Той, хто має свою мову, той має свій духовний простір, він його зберігає. А що відбувається з мовою російськомовного населення? Вона насправді не є відповідною стандарту російської літературної мови.
Чи ця багата мова своїми засобами? Ні. Ця мова навіть на рівні фонетики переінакшена. Вона бідна і нещасна. Але їм втовкмачили в голову, що вони говорять російською, вони не говорять так, як бандерівці. А спитати тих адептів російськомовності: чи читають вони перед сном поезії Кольцова чи Пушкіна? Вони не живуть тією культурою, яку так ревно відстоюють.
І оце часто скаржаться російськомовні автори, що їх не читають в Україні. А чого ж нам їх читати? Нехай краще поставлять собі питання: чи читають їх в Москві або Петербурзі, чи цитують їх твори? Ні. А чому? Тому що навіть російськомовних вони вважають другосортними, або навіть третьосортними. Вони навчили їх говорити російською, але і досі мають їх за хохлів. Навіть Пушкін не вважав Гоголя своїм. Називав його «наш хохол».
І так триває досі. В сучасному однотомному академічному словнику російської мови чітко розмежували поняття «рускій» і «рускоязичний». Фактично «рускій» і «недорускій». І це словник, а отже норма суспільної оцінки.
Російськомовні українці — це розхідний матеріал російської ідеології. І на них досі дивляться зверхньо, і вважають навіть не другосортними, а енно-сортними.
Та все ж ми постійно чуємо, що Харків — «русскоязычний город». Чи можна це спростувати?
Дуже просто можна спростувати. Він не був російськомовним містом ні від початку стовідсотково, ні пізніше. У різні періоди кількість носіїв російської мови могла зростати через експансію, іноді через економічні причини. Наприклад, коли повстав Харківський тракторний завод, він вимагав робочої сили. Але що важливо — навіть на цьому рівні велася росіянізація: вся система була російсько-зорієнтована, документація — російська, навіть навчання російською — для таких закладів готували
робітників російською мовою, а не мовою на вибір. Якщо ти закінчив українську школу із медаллю, а тебе спрямували сюди навчатися, то ти мав перейти на російську мову. От вам і Харків, русскій город.
Його моделювали як російський, його наповнювали російським. А відтак і у магазині, і в транспорті звучала російська мова. Українська мова звучала і зберігалася у тих, хто лише був на шляху русифікації. Або професійно мав відстоювати українську мову. Сам університет перетворився на «оплот» російськості.
Передумови для створення російськомовного Харкова були величезні, але все одно був культурний спротив, спротив інтелігенції. І тому не випадково у 1950-му році була заява восьмисот студентів університету, що вони хочуть, аби складати іспит українською. Це була нова загроза і новий виклик. Частину цих студентів розстріляли (факт не підтверджений, вважається містифікацією, — ред). То як після цього Харків не буде російськомовним, умовно кажучи, в лапках?
Тобто оце історична синусоїда. І піднесення отих субцентрів як театр Курбаса, оперний театр, університетські осередки й інститут. Навіть оте, що Харків в совєцькому союзі називали столицею — то навіть тут він був декларований не як столиця російської мови, а столиця української мови. Згадайте лише, як масово саме в Харкові велася політика українізації. Саме тут створили правопис — не російськоорієнтований, а такий, що визначав курс української граматики на об‘єднання всіх українських земель.
І не випадково, що саме під Харковом у 1944 році Хрущов скликає нараду, на якій були Булаховський, Рильський, Тичина, Бажан, і дає доручення терміново закінчити укладання нового українського правопису, який максимально звертав українську мову до російської. А це ніщо інше, як спроба перекреслити українськість Харкова.
Але цілковито росіянізувати ніколи не вийде. І навіть та оаза, що залишається українською, завжди стане горнилом відродження.
Скажіть, будь ласка, а коли, власне, і як почалася росіянізація Харкова?
Передумов росіянізувати Харків було багато. Зрозуміло, що це робив ще царський уряд, призначаючи на чільні посади саме російськомовних, ведучи діловодство російською, заборонивши вивчати українську мову, відсуваючи її на маргінал і роблячи з неї провінційну.
Вся адміністрація була російська. А що таке адміністрація? Це місцева вершина влади. Що таке вершина влади? Це вершина соціальної піраміди. А в піраміді низи завжди хочуть крок за кроком бути чимось схожим до тих, що нагорі. І навіть, якщо ти українець і говориш українською, але хочеш мати посаду, робити кар‘єру, то мусиш говорити російською. Наприклад, всім відомий Пантелеймон Куліш, автор першого історичного роману українською, блискучий дослідник і мовознавець, працюючи в київського генерал-губернатора, мусив розмовляти російською. І тих людей можна зрозуміти, бо кожен із них хотів щодня щось обідати. І за щось йому треба було жити. Відповідно треба було працювати, а праця була тільки російськомовна.
Однак, у нас були наші двадцяті роки, коли Харків утвердився як українсько-зорієнтоване місце. Тому можу сказати, що отака насильна росіянізація всіма методами й шляхами почалася буквально недавно — після Другої світової, коли Харків почали перетворювати на промислове місто, закреслюючи його як національний центр.
Перед цим розчистили територію, виморивши голодом україномовне селянство Харківщини, ув’язнивши й розстрілявши інтелігенцію, яка могла сказати слово захисту, залякавши людей так, щоб вони й не мали сили думати про щось вище та національне, бо єдине, що їм було потрібно — вижити.
А там, де розчистили, — населяли нових господарів, вихідців з росії, які вміли коритися владі. Ти ще хліб не встиг вийняти з печі, як до твоєї хати прийшли і її в тебе відібрали. Село очищали. І нові жителі цього села, звісно, що про українську мову навіть чути не хотіли. І документи про такі переселення навіть не були засекречені — навпаки радянці так хвалилися, що творять «промислову революцію», адже з‘являється більше робочої сили.
І тоді Харків почали маргіналізувати. Якраз тоді почалася масштабна кампанія перетворення великих міст у російськомовні міста. Особливо йшлося про промислові міста, тому що промисловість була закільцьована на загальносоюзний стандарт — на російську мову. Проводилися спеціальні термінологічні наради для мовознавців, де були вказівки максимально наближати інтернаціоналізм, щоб створити єдиний промисловий термінологічний апарат, аби усі фахівці усього союзу могли швидко один одного розуміти. А як можна було? Не переходьте на литовську чи на естонську, а на яку — російську. Вона ж всім зрозуміла.
А що робити тепер? Як правильно поширювати українську мову серед тих харків’ян, які розмовляють російською?
Насамперед ніколи не переходити на російську. І чекати, коли ваші співрозмовники вдадуться до елементів українських. Треба їх похвалити й сказати: Боже, та ти українською краще вимовляєш, ніж російською. Це прийом, який я спостерігав років сорок тому в Польщі. Приїздить людина з України, знає десяток речень, а поляк як почує, то ж одразу хвалить: jak pan ślicznie mówi po polsku. А той пан два речення знає. Але ви розумієте, що цьому пану вже вклали в голову, що він здатен говорити польською. Він буде старатися і буде її вчити.
Не треба процес переходу на українську переводити у політику та менторські парадигми. Не треба казати їм, що вони їдять український хліб, а отже мають говорити українською. Тобто це все не діє. Це все дратує, і коли людина чує свою другорядність, вона вже внутрішньо готова до спротиву. А треба людину переконувати. Коли ж вона заведе розмову на цю тему, тоді пояснювати, що є що. А так напряму пояснювати не треба.
А ще треба завжди мати у правій кишені обом сотні добрих українських фразеологізмів, щоб ти коли говориш, раз і красиву цитату дав. І людина буде бачити, як її співрозмовник говорить українською, яка це мова гарна та як вони хочуть говорити так само. Розумієте, із цього позитиву народжується більший результат, ніж із всяких політичних маніпуляцій.
А далі, якщо запитає, як мені бути, як мені опанувати мову, то є дуже проста формула: коли у магазині стоїш і кажеш «Добрий день», або коли дякуєш, то кажеш те ж «Дякую». І тобі одразу дають відповідь українською. Не боятися, говорити й плюс треба пояснити, які тексти їм треба читати, а головне — слухати. З текстів хай візьмуть ту ж просту побутову «Кайдашеву сім’ю», хай візьмуть «Коні не винні» Коцюбинського, тобто текст, який сприймається, бо він не складний синтаксично. Хай візьмуть поезії того ж Симоненка, у якого слова прості. Але чітко укладені у мікротексти. Так само писав Сосюра, так само писав Малишко, так само писала рання і середня Ліна (Костенко, — ред.). Той же самий Рильський:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне.
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
Ну ж легко, правда?
Але ні в якому разі це не має бути Павличко, Драч чи Франко — вони складні для читання, бо там своя синтактика. Там свої закони побудови.
Тому опанувати, живучи в Україні й формуючи на все навколо себе свій мовний простір, людина може дуже швидко. Оце мій заповіт усім. Говоріте, читайте, і ви самі незчуєтеся, як прокинетеся українськоцентричними.
Подкасти, які вам сподобаються:
Голоси нашого міста — це розмови з тими, хто наближає перемогу: харківськими військовими, волонтерами, громадськими та політичними діячами.
Голоси нашого міста
Харківські історії — подкаст з Філіпом Диканем про минуле, теперішнє і майбутнє Харкова.
Харківські історії
Воєнний Харків — подкаст про події в Харкові за свідченнями очевидців.
Воєнний Харків
