Коли я 2018 року розпочинала свою журналістську діяльність, то часто висвітлювала акції та мітинги. Відтоді я маю величезну симпатію та особливий трепет до людей, які ще із 2014 року чітко розставляли акценти й відмовлялися бути байдужими — до наших волонтерів, громадських діячів і, безперечно, військовослужбовців, яким я уклінно вдячна. Для мене завжди цінно простягати цю історичну нитку від минулого до сьогодення: шукати відмінності, схожості й разом дивитися у майбутнє.
Гостею свіжого випуску програми «Вона. Війна» стала людина, яка для мене є справжнім обличчям цього протесту як до 2022 року, так і нині. Це пані Галина Куц — докторка політичних наук, депутатка Харківської облради та громадська діячка.
Пригадую, як брала у вас коментар, і ви розповідали про Майдан 2004 року, про те, як це було натхненно. Згадували своїх студентів, з якими бачилися і спілкувалися пізніше, у 2013–2014 роках. Ви давно все зрозуміли і про нашого ворога, і про нашу країну. Мені здається, що питання пошуку балансу й віри в Харків постало перед вами набагато раніше. Чи пам’ятаєте, коли саме воно виникло для вас?
Я потихеньку відкривала для себе історію Харкова. Пам’ятаю, мене дуже вразив факт, що Харків був єдиним містом російської імперії, де не було єврейських погромів. Тут люди різних етносів, націй та культур звикли вирішувати все діалогом і не доводити ситуації до точки кипіння. Хоча довкола це спровоковували, у Харкові цього не сталося. Також добре пам’ятаю 1 березня 2014 року, коли з обласної адміністрації витягали студентів. Там чергували і з Фундації регіональних ініціатив (ФРІ), і з інших організацій — я особисто знала декого з них. І пригадую, як після цього спілкувалася з відвертою «ватою», яка чекала на росію, але навіть їх тоді шокувало: «Ну, бити не можна, до крові доводити не можна». Оце харківське, що треба якось домовитися, збереглося навіть у них. Тоді я подумала: «Ух ти, як цікаво!». Харків — це перехрестя культур, де все завжди вирішувалося особливим способом, тут є ця толерантність.
Фактично 2014 року агресію провокували привозні люди. Я добре пам’ятаю той березень. Бо мене, як політолога, постійно кликали на місцеві телеканали. Тоді розгромили студію АТН на майдані Поезії. А в п’ятому під’їзді Держпрому було обласне телебачення, де я мала етер. Я саме бігла після лекцій і бачила на майдані побитих знайомих українців, з якими ходила до церкви. Вони казали: «Нас били якісь люди з битами… Але ми зібралися разом, постояли, усе відновили». Я пішла на етер, вертаюся через 40 хвилин, а довкола знову кров, і нікого з наших немає. І біжить чоловік із битою та каже мені: «Слиш, а ґдє здєсь мєтро?». Я стою у центрі майдану Свободи, метро буквально навколо, а він удає із себе «місцевого». Тобто я чітко зрозуміла, що він не звідси. Ось хто це робив! Це творили не харків’яни. Можливо, поодинокі місцеві й були, але точно не вони організовували цю агресію. Тому Харків відкривається з дуже цікавого боку.
Передусім пам’ятаймо, що це козацьке місто, місто Івана Сірка — неймовірно цікавої особистості, яка свого часу була харківським полковником. Йому приписують фразу: «Рабів до раю не пускають». Це місто, де прагнення свободи виникало постійно. Але це й місто на перехресті культур, яке і нині є форпостом та фронтиром. Сьогоденна суть Харкова — це мілітарність. Він іде до цього, він іде під землю, він їжиться, наче той дикобраз. Дикобрази виставляють голки до ворогів, але коли вони серед своїх, то ховають їх і підтримують одне одного. Такий Харків і нині — місто-дикобраз, місто мілітарне.
До речі, нинішня суть Харкова — це його мілітарність. Мені здається, що багатьом це досі складно усвідомити, особливо міській владі. Там досі жива ілюзія, що Харків — це про затишне, родинне й комфортне для життя місто. Але всі ми маємо прийняти реальність. І ті, хто вирішив тут залишитися, і ті, хто перебуває біля керма. Харків стає і вже є великим військовим хабом. І відсутність цього прийняття наразі створює відчутний конфлікт у суспільстві.
У нашому місті сьогодні нові проблеми: почалися фактично полювання на людей, чого раніше не було. FPV-дрони на оптоволокні вже долітають до Харкова. Ми знаємо про загибель викладача авіаційного університету, бачили влучання у вантажівку з хлібом на Клочківській, спостерігаємо антидронові сітки. Звісно, нині всі ресурси треба передусім переспрямувати саме на оборону.
Чому ж місто під час війни перетворюється на простір із пластиковими квіточками, зайцями та ведмедями? Тут досі діє виборча стратегія з розрахунком: «А раптом скоро вибори?». Не секрет, що Харків сьогодні — це переважно місто людей старшого віку. Нещодавно я була в Одесі й милувалася молоддю і дітьми, а в нас у Харкові, якщо їдеш у метро, їхній відсоток дуже маленький. Тож у хід ідуть старі виборчі технології: старшому поколінню потрібні безплатний транспорт, краса, гуманітарка й щоб довкола все сяяло. Але в Харкові оселяються військовослужбовці. І невідомо, коли будуть вибори та хто за кого голосуватиме. Чи не оберуть ті самі люди старшого віку підземну медицину й мілітарність? Якщо вони тут лишилися, отже, у них воюють діти чи родичі. Мені здається, що на мілітарні рейки Харків перейде й у виборчих технологіях також.
Це шлейф інерції, який тягнеться ще із 2015 року, від початку децентралізації. Тоді бюджет Харкова різко зростав і став чи не у 2,5 раза більшим за обласний. Я, як викладачка, тоді думала: «Боже, як класно, стільки грошей! Може, зроблять індивідуальне опалення?». Але їх пустили на клумби та зовнішню красу. І ця інерція використання грошей триває: он на Соборному майдані замість красивого тризуба з квітів зробили якийсь незрозумілий вічний вогонь. Тож Харків усе одно перейде на мілітарні рейки в порядку денному, і, хто перший зрозуміє це, той і виграє.
З іншого боку, людям потрібні позитивні емоції. Не всі можуть запалити себе зсередини. Моя власна функція, коли йду в магазин чи аптеку, — підтримувати й окриляти інших, казати: «У вас усе буде добре!». Безнадія — це найгірше. Не можна казати: «Зима буде погана, усі ми помремо». Та всі ми колись помремо, ну й що? Але он співає пташка, росте трава й цвіте квітка. Ми маємо знаходити те, заради чого варто жити.
Хочу звернути увагу на вашу тезу про те, що ми — ті, хто залишається у Харкові, — так чи так тримаємо нині цю цивілізацію. А коли ви робили свій вибір на користь того, щоб залишатися? Чи ви взагалі його робили? І чи було це рішення для вас складним?
У лютому 2022 року ми, зібравшись трьома фракціями — районною, обласною і міською — від «Європейської солідарності», обговорювали ситуацію. Наші ветерани із 2014 року казали, що все йде до повномасштабної війни. Пригадую, я навіть ходила на військові збори та вчилася стріляти. Вони проговорили алгоритм дій. Якщо зникне зв’язок і світло, ми мали визначену точку, куди всі добираємося пішки й вирішуємо, що робити далі. Тоді ми сприймали це не зовсім серйозно, але точку зафіксували. Також військовослужбовці, знаючи досвід окупованих територій, попередили нас, обласних депутатів: «Полюватимуть саме за вами, адже для легітимізації умовної “ХНР” потрібні голоси обласної ради. Тому вдома не ночуйте, а найближчих родичів вивезіть. Бо, щоби змусити вас проголосувати під автоматом, тиснутимуть через рідних». На 24 лютого 2022 року ми запланували сесію обласної ради. Але пізно ввечері напередодні її скасували: повідомили, що в аеропорту якісь дії СБУ, щось відмикають, летять якісь літаки… Ми розуміли, що щось відбувається, хоча чітких пояснень не було. А нам же обіцяли «шашлики».
За мене рішення залишитися фактично ухвалив чоловік. Він і чути не хотів про виїзд. Ми просто пересувалися між селом і Харковом. У місті не було то води, то світла, то продуктів у зачинених крамницях, то виникали проблеми з транспортом. Поїхати з Харкова я не можу просто морально. Хоча мені є куди їхати. На Заході України живе багато родичів, зокрема сестра, яка вирвалася з окупованого Мелітополя. Вона лікарка-інфекціоністка, ходила там на українські мітинги. Я півтора місяця страшенно переживала за неї, коли зник зв’язок. Зрештою сестра ледве вибралася у рефрижераторі під обстрілами, залишивши там усе майно. Нині вона чекає на деокупацію Мелітополя.
А втім, хай де я — от нещодавно їздила на тиждень до Одеси, — довго лишатися не можу. Для мене Харків сьогодні як мала дитина, яку мама залишила на бабусю та постійно хвилюється. Мені треба повернутися і переконатися, що з містом усе гаразд, що воно «помите й причесане». До 2022 року такого відчуття не було, а тепер зʼявилася ця психологічна прив’язаність. І ти просто мусиш бути тут.
Після того, що ви розповіли, хочеться повернутись до вашої попередньої тези про позитив. Ви вважаєте своєю місією наснажувати ним людей і щиро ділитеся цим світлом. Але де ви самі берете для цього ресурси? Як ви наснажуєте себе?
Молитва — щоранку й щовечора, обов’язково. До церкви нині ходжу рідше, бо під час відпустки в неділю виїжджаю на дачу, але намагаюся бувати. Там дуже хороша українська спільнота: різні люди, волонтери, військовослужбовці. І це спілкування неймовірно надихає. Звісно, книжки та специфічна музика. Люблю дивитися на квіти чи щось таке. Усілякий негатив і похмурі фільми намагаюся узагалі уникати. Обираю тільки щось хороше, наприклад про вікторіанський стиль. Так і надихаю себе, адже розумію: якщо як слід тримаєш власний духовний стрижень у радості й любові, то й сам випромінюєш це довкола. Це дуже важливо.
На акціях, які я висвітлювала як журналістка, ви дуже добре запам’яталися мені, адже завжди мали надзвичайно яскравий та естетичний вигляд. У цьому контексті спадають на думку слова Лесі Українки: «Ніяка туга краси перемагати не повинна». Чим є краса для вас? Чи спираєтеся ви на неї як на рушійну силу?
Колись давно я викладала філософію науки, і там була цікава думка: математика — це довершена краса. Якщо наукова теорія чи формула красива — вона працює; якщо ж естетики немає — вона не годиться. Краса — це доповнення до божественної істини, без неї ніяк.
Є ще один цікавий приклад: реджіо-педагогіка, яка веде дітей до демократії та свободи, не даючи їм упасти в авторитаризм. Вона виникла в італійському місті Реджіо-Емілія після повалення фашизму. Тоді інтелектуали зібралися і поставили запитання: «Як ми, розумні люди, піддалися фашистській ідеології та мовчки дивилися на вбивства?». Вони дійшли висновку, що проблема виникла в системі освіти, яка виховує покірність, забороняє ставити запитання учителеві та знищує допитливість. Тож вони змінили підхід до виховання змалку. У реджіо-садках діти тижнями досліджують різні локації, де малюють, годують тварин, майструють із коробок чи експериментують із водою. Їх ніхто не стримує. Єдине завдання дорослих у цих осередках — непомітно спрямовувати процес так, щоб це було красиво, і змалечку привчати дітей до естетики й довершеності. Красу насправді розлито всюди — треба тільки вміти її побачити.
Цю рису бачити красу вбудовано у вас від народження чи ви свідомо розвивали її у собі?
Думаю, це вбудовано в кожного. У всіх нас є краса — просто треба вміти її бачити. А викладач узагалі зобов’язаний розгледіти потенціал і красу в кожному студентові. Особливо тепер, коли після дистанційного навчання під час пандемії вони приходять дуже закритими. Їм важко даються соціалізація і командна робота, адже звикли бути одинаками. Студенти дуже розумні та класні, але їх потрібно надихнути. Комусь потрібен швидкий темп, комусь — повільніший, але принижувати не можна нікого.
Завжди варто знайти те, що, за Сковородою, приведе людину до «сродної праці». На перших заняттях я завжди запитую студентів, чи пам’ятають вони, що зображено на 500-гривневій купюрі поруч зі Сковородою. Там намальовано фонтан. Я пояснюю: «Це фонтан “Нерівна усім рівність”. Усі посудини різні, як і ми з вами, кожна людина унікальна. Але рівність у тому, що Бог наповнив кожну посудину до вінця, кожному дав талант. Ваше завдання за час навчання — розкрити саме свій талант, а не заздрити чужим». Після цього всі всміхаються й починають ділитися власними захопленнями.
Це стосується не тільки окремих людей, але й усієї нації та харків’ян зокрема. Із 2022 року стільки талантів розкрилося у тих, хто раніше був геть аполітичним! Подивіться, як нині біля будинків місцеві жителі обсаджують квітами подвір’я. До 2022 року цього не було так масово. Їм ніхто не наказує це робити зверху, і, що найцікавіше, ніхто цієї краси не руйнує. У нашому під’їзді, де раніше все було затоптано, одна жінка взялася прикрашати простір, а ми допомагаємо їй. Довкола летять бомби, а люди створюють красу. Харків сьогодні прокидається зовсім по-іншому.
Поки ви говорили, я подумала, що розуміння краси тісно пов’язане з любов’ю. Бачити красу без любові всередині просто неможливо. Мабуть, коли бʼють по твоєму рідному й коханому Харкову, хочеться його підлатати, наче наклеїти пластир, і виявити ніжність. Посадити квітку чи підстригти кущ. Я сама мешкаю на Холодній Горі й милуюся тим, якими естетичними стали двори. Моя бабуся, яка знається на трояндах, навіть зауважила, що висаджені там квіти дуже дорогі. І, що важливо, ніхто не зірвав їх. Якщо повертатися до 2014 року, появи намету «Все для перемоги» й формування свідомого українського середовища, людей, яким було небайдуже до мови та всього українського… Як формувалася ця спільнота вашими очима? Усі ви познайомилися на Майдані у 2013–2014 роках, знали одне одного раніше, чи ця спільнота постійно змінювалася?
Це залежало і від політичних сил. Я не брала в цьому активної участі, але викладала політологію, тож ми постійно запрошували до студентів активістів і представників партій із міської та обласної рад. А після Помаранчевої революції мене ще й постійно кликали на місцеві телеканали як експертку. Я просто аналізувала місцеву політику, але мене знали особисто. Коли я приходила на майдани, люди казали: «О, наша політолог прийшла!». Так я і знайомилася з багатьма. Під час Помаранчевого майдану я, пам’ятаю, уперше дізналася про Жадана: він керував наметним містечком на майдані Свободи. Ми викладали в Каразінському й у перервах бігали туди подивитися, що відбувається, допомагали, ходили на мітинги.
Усі ці спільноти формувалися поступово, а значну роль у цьому відіграла «Просвіта». Її члени, серед яких було багато дисидентів, виборювали український Харків іще за совєцьких часів. Вони були тим ядром, до якого згодом приєднувалися інші. Тоді ж часто лунали закиди: «Бандерівцям тут не місце!». А я відкрила для себе цікаву деталь і навіть казала про це на мітингах. Більшість бандерівців після совєцьких таборів жила саме тут, на Харківщині. Їм категорично забороняли повертатися на Захід України.
У 2021 році я навіть допомагала розшукувати одну таку жінку. Її син, уже літній чоловік, випадково дізнався, що мама жива й мешкає у Харкові. За совєцьких часів їх розлучили: сина віддали в дитбудинок і збрехали обом, що інший помер. Її чоловік був сотником УПА, вона відсиділа у воркуті, а далі Харкова її не пустили. Жінка ходила тут до «Просвіти». На жаль, коли я знайшла її квартиру, виявилося, що вона померла роком раніше. Ці люди жили в Харкові непомітно, а втім, коли совєцький союз почав розпадатися, саме вони пішли в «Просвіту» та рухи й, по суті, тримали український Харків.
Наскільки пам’ятаю, ви родом із Заходу України. Пригадую цитату Олега Каданова із Франківщини, який сьогодні зі зброєю у руках у війську бореться за Харків та інші українські міста: «Схід і Захід поєдналися у мені». Наскільки вам було цікаво знайомитися з Харковом і чи сильно він ламав вас на початку?
Мені здається, навпаки — це я ламала! У мене чоловік харків’янин, а я зі Львівщини. Я постійно відчувала, що я інакша. Пригадую, як на початку 1990-х ми приїхали в село до його бабусі. Великдень, а люди виходять орати городи. У мене сталися шок і справжня істерика: «Як можна це робити на Паску?! Є ж Божі дні! Це вам повернеться хворобами!». Натоді я бувала доволі різкою. Зате вже через рік сусіди на Великдень на городи не виходили. Мені потім один священник сказав: «Пані Галино, ви просто дійте з любов’ю». І тепер я намагаюся стримуватись, хоча й досі звикла говорити прямо.
Пізніше, приблизно у 2012–2013 роках, я викладала у Юридичній академії України імені Ярослава Мудрого. Навчання там організували чудово: у групі із 25 студентів кожен був із іншої області, зокрема з Криму. Це давало мені змогу бачити зріз ментальності всієї країни. Я помітила цікаву річ: коли оголошувала оцінки на модулі, питати в присутності всіх: «Чому ви так мені поставили?» відкрито могли студенти із Центру чи Заходу України. Харків, Дніпро, Донецьк мовчали. Але, щойно починалася перерва і я ішла пити каву, вони підходили й пошепки питали: «Галино Михайлівно, а чому така оцінка?». Я дивувалася: «Чому ви не спитали на парі? Я ж викладачка, я могла помилитися!».
Виявилося, що в Харкові та на Сході загалом їх ізмалку виховували за принципом: «Не висовуйся, тобі що, більше за всіх треба?». На Заході не було такого нищівного Голодомору, там людей не пригнічували так сильно, щоб вони мовчали. А тут сформувалося покоління з глибоко вкоріненою лояльністю до будь-якої влади: чи то водій маршрутки, чи то продавець на базарі — йому відразу треба підкоритися. Звісно, я не змогла перейти на ці рейки, бо надто вперта. Попри те, що люди тут у душі дуже вільні, оцей культ лояльності до влади на рівні виховання досі зберігається. Але навіщо створювати культ особи, якщо ми живемо в демократичній державі?
Якщо говорити про молодь, яка нині проходить гарт великою війною, то це вже покоління, яке йде напролом і всупереч. Мені дуже цікаво спостерігати за цим. Наприклад, це добре видно на близькій мені темі меморіалізації. Є певна молодіжна спільнота, об’єднана, на жаль, трагічним досвідом, яка прагне, щоб пам’ять про полеглих у Харкові була гучною, а вшанування — справді гідним. Міська рада від цього періодично впадає у розпач, адже раніше з таким не стикалася. Вони просто не знають, як осідлати та змусити цих людей «не висовуватися». Але це покоління уже зовсім інше. Воно не збирається миритись чи мовчати, воно наполягатиме на своєму й прямо вказуватиме, як має бути.
А це дуже давня історія. Тут річ не тільки в теперішньому поколінні. За совєцьких часів усе незручне для влади намагалися запхати кудись на задвірки. І ці рейки інерції, на жаль, діють досі. Коли за президентства Ющенка порушили тему Голодомору, усі боялися про це говорити. Нам на катедрі політології дали завдання прочитати лекції про Голодомор на всіх факультетах, і зрештою ходила читати переважно я. Тоді вирішили увіковічити пам’ять. А в Харкові ж у кожному парку трупи скидали! На Холодній Горі, де трамвай завертає, була будка, куди звозили тіла. Мені розказували про це очевидці. Кожна частина міста мала такі страшні місця. І де в нас поставили меморіал жертвам Голодомору? Винесли аж за Окружну! Щоб очей не мозолив. Не витримавши цього, «Просвіта» тоді власними силами встановлювала хрест у Молодіжному парку, щоб люди мали куди прийти.
Далі — Революція гідності. Добкін — голова ОДА, Кернес — мер. Вони вирішили, що «Майдану в Харкові не буде», купили величезний залізний паркан і взяли майдан Свободи в клітку. До нас тоді приїхали німці на конференцію в університет, дивляться на той паркан у снігу й запитують: «Що це?». Я кажу: «Це влада хоче, щоб не було Майдану». Вони здивувалися: «І що, у вас його немає?». Кажу: «Є, ми просто перемістилися до пам’ятника Шевченку». Майдан переміг, треба вшанувати Небесну Сотню. І що робить Харків? Ті самі рейки інерції. Майдан Героїв Небесної Сотні роблять казна-де — на колишній площі Руднєва. Я дивувалася з представників Євромайдану, які погодилися на це, адже історично наш Майдан був біля Шевченка. І знову пам’ятне місце опинилося там, куди людям важко добратися.
Третій випадок — День вишиванки, який я організовую від «Просвіти». 2019 року мені через чоловіка передавали прохання: «Передайте Галині Михайлівні, щоб ходи не було». А я усе одно подала заявку в поліцію. Приходжу — залучено купу поліції із собаками, і мені кажуть: «Ви не підете, бо саме зараз починається ремонт Сумської». Але прийшло стільки людей із дітьми у вишиванках, що вони просто не вміщалися на майдані Конституції. Поліція не знала, що робити, і нас усе ж пустили. Пам’ятаю, як якась жінка у натовпі здивовано казала іншій: «Оказиваєтся, іх в Харьковє так много!».
Тож відсутність меморіалізації у центрі сьогодні — це продовження тієї самої давньої канви. Запхати подалі, поставити якихось зайчиків і квіточки, щоб «не травмувати майбутнього електорату». На 20-річчя Дня вишиванки ухвалили рішення пов’язувати синьо-жовті стрічки в місцях меморіалізації. Я говорю з «просвітянами», а нам навіть немає куди піти! У Мерефі є, у містечках є, у Києві чи Львові є, а в Харкові — немає. Це просто сором. Чому вони досі ховають голову в пісок, як страуси? У центрі міста обов’язково має бути меморіал загиблим. Не обов’язково будувати величезні постаменти — досить зробити естетичний простір із фотографіями та QR-кодами, за якими можна почитати біографію кожного Героя. Це можна зробити і на майдані Свободи. Але поки що діє ця тупа інерція, аби тільки «нє мєлькалі і нє ходілі». Технологія, яка давно має піти в минуле.
За стільки років життя у Харкові ця боротьба не виснажила вас? Адже це постійне протистояння, і я упевнена, що інколи вам здавалося, ніби це боротьба з вітряками.
Мені теж часто так здається. А потім минуть роки, і я випадково помічаю, що десь щось трохи змінилося. Думаю: «О боже, виявляється, спрацювало!». А згодом ловлю себе на думці, що я ще й не боролася до ладу — можна боротися далі, енергії вистачає Звісно, буває по-різному. Інколи впадаєш у певні апатичні стани. Наприклад, коли перейменовували театр пушкіна — це тягнулося понад пів року. Скільки я тоді писала, виступала…
Якоїсь миті просто руки опустилися. Знаєте, що тоді надихнуло мене? росія. Я написала у фейсбуку допис, що, нарешті, відбувся ще один етап перейменування. І вони у своїх пабліках видали: «Вот такая-сякая Ґаліна Куц в свойом фейсбукє напісала…» і додали, що «фейсбук запрєщьон в расії». Я собі думаю: «А як же ви залізли в мій фейсбук, якщо він у вас запрєщьон?». Це зачепило й надихнуло мене більше, ніж усе, що відбувалося тут. Думаю: «О, ну то все нормально, працюємо далі!».
А сьогодні, коли ви бачите наступників того, що закладено за часів Незалежності, зокрема, вашими зусиллями, цих людей, які виходять на акції з плакатами, готових підніматися, говорити, вивчати власну історію і ходити на лекції… Мені, наприклад, було дуже приємно бачити стільки молоді на нещодавній екскурсії про козацтво. Коли ви спостерігаєте цей історичний результат і бачите таких людей, що почуваєте?
У нас дуже багато патріотичних людей, які займаються цим. У «Просвіті» це робили на волонтерських засадах іще задовго до теперішніх подій, і часто вони залишалися невидимими. Тому мені надзвичайно приємно дивитися на нинішній молодіжний рух. Оцей «картонковий майдан» — я дуже рада, що він є, адже такі ініціативи тримають владу в тонусі. Під час воєнного стану, який триває уже стільки часу, влада звикає ухвалювати рішення одноосібно. Роль депутатів нині дуже звузилася: якщо раніше ми повністю ухвалювали бюджет і ключові рішення, то тепер у прифронтовій зоні все вирішують військові адміністрації. І тут виникає колосальна проблема, бо в Харкові немає бодай якоїсь нормальної комунікації між інститутами влади й суспільством. Оцей «картонковий майдан» фактично заміняє собою такий діалог.
До повномасштабного вторгнення у місті працювало шість-сім місцевих телеканалів. Вони були різними, але там точилися дискусії, опитували людей на вулицях, запрошували експертів з аналітикою та протилежними думками. А тепер цього немає узагалі, навіть «Суспільне. Харків» не має власного повноцінного телемовлення. Невже не можна відкрити студію десь у підземеллі й щовечора давати аналітику та новини? В інших обласних центрах це працює. Сьогодні очільники міста й області обмежуються тільки офіційними зведеннями про те, куди прилетіло. Але вони не мають зворотного зв’язку! Вони не бачать, що насправді турбує людей, які проблеми в переселенців, волонтерів, військовослужбовців чи з проходженням ВЛК. Звісно, ніхто не вимагає розкривати безпекові моменти, але насущні проблеми треба висвітлювати й обговорювати. Оскільки цей зв’язок повністю розірвано, «картонковий майдан» уже другий рік поспіль ліквідовує цю прогалину й нагадує чиновникам, чим насправді живе місто.
Не зовсім зрозуміла, чому ви кажете, що саме в Харкові. Бо якщо говорити про «тримати в тонусі», то це якраз і звернення до влади України, до тих, хто сидить у парламенті.
І харківську владу вони теж тримають у тонусі, бо згори їх питають: «А скільки у вас там вийшло? А чому? А через що?». Вони прислухаються до цього, адже дуже чутливі до медіа.
Це нове покоління, яке нині тримає Харків і великою мірою усю нашу цивілізацію… Чи думаєте ви про Харків майбутнього та яким вам хотілося б його бачити?
Він уже точно не буде таким, як раніше. Але це буде надзвичайно цікаве мілітарне місто із сучасними високими технологіями. Переконана, що саме тут ухвалюватимуть і новітні адміністративно-політичні рішення, адже поруч розташовані складні території, якими доведеться управляти. Мені здається, і я в цьому чомусь дуже впевнена, що відпрацювання нових методів управління цими регіонами відбуватиметься саме в Харкові.
Що вам хотілося б робити в Харкові майбутнього? І далі викладати, займатися політикою, висаджувати квіти чи все разом?
Я усе це робила б і далі, а ще обов’язково щось малювала б! Під час пандемії я розмальовувала в під’їзді панелі маками та волошками. Потім прийшла ціла делегація із ЖЕКу: «Ви ж нам панелі псуєте!». Але сусіди, які бачили мою роботу й самі купували мені фарби з пензлями, одностайно підписали заяву, що дозволили мені цей шматочок. Боже, це була така історія! Зате тепер це має настільки гарний та естетичний вигляд.
Усе, що дає натхнення тобі й надихає інших, треба робити. І в Харкові майбутнього ми робитимемо це обов’язково. Як порівняти з тим, що було на початку 2000-х, тепер усе набагато краще. Скільки зʼявилося активних і небайдужих людей! Раніше багатьох ніби «викинули» із життя, а тепер вони повністю залучені в усі процеси. У Харкові сьогодні стільки залучених, активних і класних людей, що тут справді хочеться бути.
Слухайте інтерв’ю повністю в програмі «Вона. Війна» на Радіо “Накипіло”.
Більше новин із Харкова, подкасти, українська музика в нашому застосунку для Android | iOS
Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»
