Цікаве

Крим. Передумови й наслідки зросійщення. Що далі?

today29.05.2023 531

Тло

 

Крим — Україна. Для нас це — аксіома. Але питань навколо минулого, сьогодення і майбутнього півострова багато. Що там відбувалося сотні років тому і хто формував настрої кримчан? Україна проґавила Крим чи анексія була неминучою? Що відбуватиметься після деокупації і якою має бути політика України? Про це та інше ми поговорили із Сергієм Громенком — кандидатом історичних наук, експертом Українського інституту майбутнього.

— Пане Сергію, почнімо, можливо, із провокаційного запитання: а чий же Крим? 

— Очевидно, що Крим є частиною України. Ну, і все. Про що ще тут говорити?

— А якщо все ж заглибитися, то як це можна аргументувати? Оце ж навіть історія про те, що князь Володимир хрестився у Корсуні…

— Ну, насправді це не факт, найімовірніше, цього не було, то дуже глибока фахова дискусія, у яку взагалі не варто занурюватися. Річ цілком в іншому.

Крим геологічно й географічно є невіддільною, абсолютно неперервною частиною Південної України. Навіть сьогодні це видно, коли ми дивимося на супутник, хоча це може здатися не дуже очевидним. Такі знімки не є чіткими, а втім, нині ширина Перекопського перешийка — 7 чи 15 кілометрів, але це не завжди було так. За античних часів цей перешийок був значно ширшим. І цілком можливо, що найближчим часом, найімовірніше, він стане вужчим через підняття рівня моря, але припускаю, що колись знову стане таким, як був. 

Ну, так от. Через таку з’єднаність Північна Таврія і вся північна частина Кримського півострова являють собою єдине ціле з географічного погляду. Починаючи в буквальному сенсі від доісторичних часів, від перших збирачів і мисливців (не кажучи вже про скотарів) усі культури, які перебували в Криму, мали свої відповідники в південній частині України й навпаки — саме через південну частину України до Криму потрапляла така мейнстримова історія: головні народи й держави. Це не означає, що з іншими частинами Причорномор’я зв’язків не було. Але факт залишається фактом: Крим є географічною частиною України. Зв’язок із росією фізично не існує, тому що Керченська протока надзвичайно давня, вона завжди була і, найімовірніше, завжди буде. Сухопутного зв’язку тут не було. Іноді з Кавказу переселяли сюди людей. Але це було більш ніж 3 000 років тому. Це були епізодичні зв’язки, а от північна частина Криму й південна частина України завжди рухалися синхронно. 

Якщо ми подивимося на держави, які існували в цей період починаючи від Середньовіччя, то завжди ці адміністративні одиниці містили Крим. Регіон ніколи не був землеробським, на його узбережжі теоретично можуть лежати невеличкі міста, як в античні часи, де переважно будуть рибалки або інші моряки, але велике населення Крим прогодувати не може, тому потребує зв’язку з Україною. Тобто йдеться не про зв’язки з конкретною історичною українською державністю, а про те, що Крим пов’язаний з Україною природним зв’язком, тоді як спроби прив’язати його до росії протиприродні. 

— Як і відколи відбувалася росіянізація Криму?

— Перший акт такої росіянізації розпочався в останній чверті XVIII століття, коли в Криму ще тоді формально існувало незалежне Кримське ханство. Але вже тоді росіяни збудували в Севастополі порт. І там почали зводити Чорноморський флот. Це був 1782 рік. І, до речі, місто Керч і фортецю поруч уже відразу передали до складу росії — вони не входили до складу Кримського ханату. Ну, і зрозуміло, що там стояв російський гарнізон, і росіяни втручалися у внутрішню політику Кримського ханату, підтримуючи свого ставленика, останнього хана Шахін Ґерая, проти кримських татар, які масово повставали проти проросійської влади, тобто вже тоді втручання у внутрішнє життя Кримського ханату стало нормою. Потім 1783 року ханство взагалі ліквідували й внесли до складу російської імперії, і відтоді оця машина із заміни населення починає працювати. Тому що на цей момент першої анексії Криму росією на півострові перебувало приблизно 6 000 росіян, може, і менше, а кримські татари становили там приблизно 95 % населення. 

Й упродовж наступних століть російська влада, по-перше, у різний спосіб примушує кримських татар до еміграції, відбирає у них землі, особливо на таких ласих шматках, як Південний берег (і до сьогодні ці землі не втратили своєї цінності), обкладає їх надзвичайно великими податками. Вона блокує право на вільне віросповідання попри обіцянку єкатєріни ІІ про непорушення прав мусульман Криму. А втім, росіяни постійно руйнували мечеті й мусульманські цвинтарі, змушуючи так кримських татар виїжджати. 

Після того як 1856 року росія програла Кримську війну, почалися пошуки цапа-відбувайла, і тоді вперше стали звинувачувати кримських татар у тому, що вони зрадники й через них програно війну.

Тоді еміграція кримських татар набула просто масового характеру. У 60-х роках XIX століття кількість кримських татар в еміграції перевищила їхню кількість у Криму. Постійний відсоток кримських татар зменшувався попри високий природний приріст, а росіян більшало, тому що їх перевозили цілеспрямовано. 

Ідеальний приклад того, як постало одне з перших сіл, якщо це взагалі не перше село. Поруч із Сімферополем є село Мазанка — туди перевозили відставних солдатів з інвалідністю. Щоб завести їм сім’ї, із центральної росії привезли юрбу селянських дівчат. Їхні імена написали на папірцях, кинули до капелюха, і солдати витягували собі папірчик з іменем — отак створювали перші російські родини на півострові. 

У результаті вже на рубежі XIX і XX століть кількість кримських татар і росіян приблизно зрівнялася. Решту жителів становили українці, греки, вірмени, болгари й німці. І навіть після того, як у Криму у 20-х роках остаточно встановили совєцьку владу і Крим став автономією у складі росії, усе одно росіяни становили тільки відносну більшість, а не абсолютну. А переважною більшістю росіяни стали тільки після 1944 року, коли в депортацію відправили понад 200 000 кримських татар, які перебували на півострові, і тоді вже просто нікого з них не залишилося. І в певні роки кількість росіян там доходила ледь не до 80 % населення. Потім ситуація трохи покращилася у тому сенсі, що стали повертатися кримські татари, активніше почали приїжджати власне українці, і станом на 2001 рік росіян було вже понад 60 %. 

Нині ситуація повторюється. До масових депортацій, на щастя, не дійшло, але на кримських татар і свідомих українців чинять тиск, вони виїжджають: щонайменше 100 000 осіб уже виїхало. Не менш як 700 000 росіян перевезли після 2014 року на півострів, тобто знову вдаються до тих самих практик, що й за часів російської імперії. Лише активна протидія України, зокрема збройна, не дає змоги вдатися уже до совєцьких практик масової депортації.

— Чому росіяни часто спекулюють на темі про те, як хрущов «подарував» Крим Україні? Як це відбулося насправді?

— Почнімо з того, що хрущов там був не один, і він не мав і в принципі не міг мати повноважень для акту такої ваги. Це передання Криму займало не один день, воно тривало пів року і пройшло всі етапи, передбачені тодішнім совєцьким законодавством. Спочатку парламенти регіональні, тобто російські, тоді українські республіканські парламенти погодили звернення до верховної ради ссср із проханням про передання. Потім, як ми знаємо, 19 лютого президія верховної ради ухвалила указ. Тут росіяни мають рацію, що президія верховної ради указом такого не може робити, і це розуміли в совєцькому союзі. Тому 26 квітня того самого року вже верховна рада в повному складі ухвалила два закони: перший — про передання Криму, а другий — про внесення змін до конституції. Крим викреслили зі складу росії й передали до складу України, потім аналогічні рішення ухвалили республіканські парламенти. Тобто за весь цей піврічний шлях — від січня до липня 1954 року — усіх потрібних вимог совєцького законодавства дотримали.

Там не було місця для просто подарунка, для настільки великого волюнтаризму. Залучили величезну махіну, тому жодного подарунка не було. Це був акт передання. І, до речі, не він перший і не він останній: у совєцькому союзі постійно територіями обмінювалися.

Окрім того, що стосується хрущова, то він на той момент не був єдиноначальником. На засіданні центрального комітету комуністичної партії 25 січня, під час якого з’ясовували це питання, узагалі головував ґєорґій малєнков, радянський прем’єр-міністр, а на офіційних документах про передання стояв підпис голови президії клімєнта ворошилова, який фактично і формально був там найвищим посадовцем — щось на кшталт самого президента. Це колегіальне рішення через дебати, через процедури зміни до законів і конституції — там просто немає місця для ані подарунка, ані волюнтаризму, ані особистого бажання хрущова. 

Хоча є дискусії про те, навіщо це зробили, але факт залишається фактом: совєцький союз пройшов повноцінну легітимну процедуру передання, а потім, коли 1977 року ухвалювали нові конституції росії та України, у російській конституції відразу не було Криму, а в українській він одразу був. 

— Скажіть, будь ласка, чому це відбулося? Кажуть, що після виселення кримських татар там запустіли землі, і тому Крим віддали Україні, бо вона мала добрий рівень господарства й могла з тим допомогти. 

— Цього насправді ніхто не знає. Оце треба винести жирними літерами, тому що вже пів століття тривають обговорення, а відповіді однозначної нема.

Ми не знаємо, навіщо це зробили. Якби річ була тільки в тому, що там землі запустіли й ні́кому їх обробляти, то передання Криму відбулося б куди раніше, але кримських татар вислали 1944 року, війна закінчилася у 1945-му, а потім ще дев’ять років Крим залишався російським і заповнювали його переселенцями з росії. Тобто, коли жив сталін, це питання узагалі не розглядали, для совєцького союзу це були цілком неважливі речі. Треба заселити Крим, то заселимо його росіянами; кому він належатиме, ми не знаємо. Саме тому так багато прив’язується до хрущова — мовляв, йому треба було здобути підтримку українських комуністів, чи він почував провину перед українськими комуністами, українським народом, чи був п’яний і любив українців. Багато існує й обґрунтованих, й повністю абсурдних версій. Цього точно ніхто не знає.

В офіційних документах про передання написано: «… враховуючи близькість кримського і українського господарства». Близькість господарства є уже 5 000 років — скільки взагалі те господарство існує. Але перших років тридцять совєцької влади нікого не турбувало, що Крим перебуває у складі росії, а не в складі України, як мало б бути за логікою. 

А втім, мені здається, що тут треба відповідь шукати саме в якихось внутрішньопартійних розкладах. Не тому, що там дуже турбувалися про кримський народ, його землю і все таке. Це все дурня. Це були внутрішньопартійні розклади, і відповіді на запитання «чому?» ми точно не знаємо. Колись, може, знайдемо якийсь документ чи стенограму засідання 25 січня, де буде чітко написано, хто й за що виступав, але поки що це тільки мрії, тож ми можемо керуватися лише здогадками. 

— А ось Крим був у складі України начебто за часів Української Народної Республіки. Чому він пізніше не ввійшов у новостворену Українську сср? 

— Українська Центральна Рада на початку 1917 року не знала, що робити із Кримом, тому що якраз тоді в Криму відбувалася своя революція і постав власний національно-визвольний рух кримських татар. Й упродовж літа — осені 1917 року УЦР і кримськотатарський Мусвиконком дійшли певної згоди, до певного розподілу, що українці будуватимуть свою державність в Україні, а кримські татари — у Криму. І саме тому за III Універсалом Крим до складу УНР не входить, оскільки передбачалося, що це буде окремий суб’єкт федерації в майбутній росії. Як ми знаємо, владу в росії захопили в більшовиків, вони на це не зважали й окупували Крим і майже всю Україну, а тому 1918 року всі попередні домовленості стали неактуальними. І у квітні 1918 року ЦР посилає у Крим армійську групу Петра Болбочана, щоб той Крим відбив. Той фактично Крим відбив у більшовиків, але німці висунули ультиматум, позаяк також претендували на Чорноморський флот, і в підсумку Центральна Рада вирішила, що краще зберегти союз із німцями, ніж володіти Кримом.

Коли ЦР впала, став керувати гетьман Скоропадський, який одразу зробив ставку на ту думку, що Крим має належати Україні (цілком однаково, на яких умовах, але має належати), і переконав кримську владу й німців, що це має відбутися. У жовтні 1918 року кримська делегація приїхала до Києва на переговори про приєднання, але вони трохи затягнулися, а невдовзі Німеччина програла Перша світову війну й Скоропадському різко стало взагалі не до Криму.

Тому УНР й Українська Держава справді висували претензії, був певний період контролю і навіть мало не об’єднання, але фактично Крим частиною революційної України ніколи не був. Він був призом, перехідною монетою між «білою» росією і «червоною» росією. Зрештою у жовтні — листопаді 1920 року останній «білий» полководець врангель із Криму відплив до Туреччини, і Крим зайняли українські частини, зокрема, махновців, які тоді були на совєцькому боці, а потім совєцькі російські війська роззброїли й спробували знищити махновців. Урешті-решт Крим залишився під військовим контролем саме російських «червоних» військ. Ну, і попри те, що українські комуністи наполягали (була така дискусія у 1920 році), 1921 року офіційно утворили автономну республіку в Криму саме в складі росії.

— Що стало причиною того, що анексія Криму 2014 року, за твердженням російських ЗМІ, так добре відгукнулася жителям Криму? 

— Розумієте, що завдяки оцій цілеспрямованій політиці, яка тривала понад 200 років, 

60 % населення Криму становлять етнічні росіяни. І коли прийшов російсько-окупаційний режим, то, звісно, більш ніж половина кримчан сприйняла його не як окупаційний, а як власне свій, тому що вони перед тим 25 років дивилися російське телебачення, читали російські журнали, газети й книжки, спілкувалися переважно зі своїми однодумцями, вітали російських відпочивальників, які приїжджали на літо, чи російських моряків, розкиданих по всьому Криму. Тому тут є цей ефект упізнання з телевізора, де постійно їм казали, яка росія велика, прекрасна й багата країна і як усе буде в них прекрасно. Ну, він і спрацював.

Якщо подивитися на темп усвідомлення себе українцями, то серед кримчан ми побачимо, що протягом дев’яностих років більшість із них за всіма опитуваннями й голосуваннями підтримували переважно проросійські партії та проросійських політиків і відверто мріяли про приєднання до росії в десяті роки, коли в Україні почалося нарешті відродження. У десятих роках починається перелам і стає більше тих, хто виступає за збереження Криму в складі України. І якби не російська анексія 2014 року, то, можливо, ще років через двадцять у Криму проросійських людей стало б менше. Але насправді водночас мало хто розумів, де основна загроза в Криму, і заплющував очі на цю латентну проросійськість. Як наслідок, так і вигулькнуло.

Це не означає, що більшість кримчан саме за ту росію, яка реальна. Більшість насправді за якийсь там ідеальний совєцький союз, який існує тільки в їхній уяві. Тепер же, після того, як вони дев’ять років прожили в реальній росії з усіма її російськими проблемами й пізнали, що таке не тільки російська влада, але й російська армія, що таке означає жити у війні, то тепер усіх цих проросійських настроїв різко поменшало, як ми бачимо за результатами, скажімо, кримського підпілля, якого в перші роки майже не було видно, а тепер воно набуло серйозного поширення.

— Тобто виходить, це такий недогляд української політики, що Крим лишався проросійським? Чи це було навіювання з боку росії, щоби Крим таким і далі був?

— Це все абсолютно порівнянні між собою причини. Власне, українська влада вже 1991 року віддала Крим на відкуп місцевим кримським елітам: не просто російськомовним, а проросійським. І хто це були? Як не комуністи, то регіонали. А кримська СБУ і міліція замість того, щоб хапати й депортувати проросійських екстремістів, полювала на кримських татар. Але тепер стало все очевидно й зрозуміло, хто насправді підтримує Україну, а хто за росію. Тобто Україна просто проспала російську загрозу. Між іншим, не тільки в Криму, але й на Донбасі. Так само, як ми бачимо, 2013 року серйозні проблеми були в Харкові й Одесі, але Харків і Одеса все-таки мали значно більший відсоток українського населення, росіян було куди менше, тож там упоралися внутрішніми силами. У Криму було не так, ми занадто мало про це думали, а росія вкладала величезні, просто шалені, космічні суми на підтримку проросійських настроїв на півострові.

Зокрема, у Севастополі відкрили філію московського державного університету імені ломоносова. Тобто по цілій росії такого нема: чимало з усіх усюд їхали до москви, щоби вступити до найбільшого та найкращого російського вишу, тимчасом як севастопольці й мешканці Криму взагалі без проблем можуть у Севастополі за своєю внутрішньою українською квотою вступити до нього. Фактично росіяни розбещували так кримську молодь. 

Щороку приїжджали якісь політики й такі поважні особи, як лужков і мер москви, а також такі відверті фрики, як затулін, і «штовхали» промови про те, що Крим — то «русская земля», що колись повернуться і все таке. 

Фестивалі влаштовували, зокрема фестиваль «русского слова» організовували за московські гроші. Колосальні, просто шалені суми грошей вкинуто на півострів. На наше щастя, більшу частину розкрали, бо якби їх усі використовували ефективно, то, можливо, анексія узагалі відбулася б значно раніше, а втім, росіяни почувалися у Криму як удома.

Українська влада заплющувала на це очі. Ось у цьому причина того, що в Криму сталося так, як сталося.

— Ви почали говорити про те, що люди в Криму відчули, яка вона — сучасна росія. То як же люди живуть там насправді? І чи правда те, що росіяни хочуть перетворити Крим на мілітаризовану зону?

— Та вже перетворили. Потрібно розуміти, що в Криму був період ейфорії у 2014 році. Просто треба повірити, що кримчани, які там молилися на росію 20 років, росію отримали й були просто в захваті. А в п’ятнадцятому році ще діяли так звані підйомні, тобто спеціально з російського бюджету виділяли мільйони рублів для фінансування кримського бюджету на підвищення соціальних стандартів і зарплати. Тому у 2014–2015 роках кримчани купалися у грошах, і все було цілком гаразд. А з кінця 2015-го це все скасували й з наступного року кримчани почали жити так, як у середньому по росії. 

Крим входить до трійки найбільш дотаційних регіонів російської федерації. Поруч із Чечнею і Дагестаном. І це, очевидно, щось нам говорить про те, як там, у Криму, уміють розпоряджатися російськими грошима; що середня зарплата в Криму приблизно така сама, як у росії — 30–35 тисяч принаймні до великої війни вважали за рідкість. Хоча далеко не всі, хто мав її отримувати, одержував її насправді.

Після 2016 року Крим почав дуже стрімко біднішати. Це видно за медициною і харчовими продуктами. Оце те, що в нас медицину багато за що сварять, але як порівняти з тим, наскільки абсурдно все влаштовано в росії, то медицина й досі спричиняє просто море нарікань. А харчі настільки поганої якості, що це неможливо передати словами. От кримчани звикли (це одна з таких речей, яких не помічаєш) вживати якісний український  продукт, і, коли цього не стало, вони доволі швидко зрозуміли, що до чого. 

Але це не означає, що розчарування у росії автоматично прищепить їм любов до України. Потрібно це розуміти; це проблема, з якою треба розбиратися. Те, що кримчани стали менш проросійськими, не означає, що вони стали більш проукраїнськими. Скажімо, ті, хто вагався, можливо, й обрали український бік, але такі ядерні проросійські мешканці й далі є проросійськими, просто розчарованими. І потрібно, щоб вони перейшли через якусь екзистенційну катастрофу, щоб вилікуватися від російського шарму.

— Що потрібно робити Україні, щоб повернути Крим, і чи це можливо взагалі?

— Його потрібно відвоювати: ніяких інших способів повернути півострів просто немає. Треба покласти руку на серце, сказати про це. Політики про це сказати не можуть, але я думаю, що всі в Україні мають розуміти: росія не віддасть Криму добровільно за ніяких обставин. Хай хто там є — чи ще буде путін, чи той, хто його змінить, — якщо він віддасть Крим, то росіяни проклянуть його назавжди. 

Тому Крим потрібно відбивати, і до цього варто готуватися. Якщо Україні вдасться повністю зруйнувати логістику російської армії в Криму, оточити півострів, зруйнувати Керченський міст, тоді в Україні з’являться шанси. І після того, як це буде зроблено, і залежно від того, як це буде зроблено, з якими втратами й скільки саме людей знадобиться для повернення Криму, тоді можна буде говорити про те, чи здатна Україна його втримати. 

Так, безумовно, нам потрібно повертати Крим — хоча б із погляду безпеки. Про це говорив ще гетьман Скоропадський 100 років тому: Україна не може жити без Криму, бо це буде якийсь тулуб без ніг, потрібно убезпечуватися від будь-яких загроз із півдня. І, власне, ми бачимо, що не можна контролювати акваторію Чорного моря, якщо Кримський півострів не український. 

А вже що робити із кримським населенням, це суттєво залежить від того, що стане із самою великою росією. Якщо велика росія зануриться у хаос і буде переживати екзистенційну катастрофу, тоді кримчанам просто не буде на що взорувати й нікуди діватися. Тоді той, хто привезе буханець хліба, буде владою у Криму. З іншого боку, якщо росія і збережеться, можливо, на першому етапі певний час, то доведеться значно жорсткіше запроваджувати українську владу на півострові, тому що забагато там може бути всіляких колабораціоністів. І це проблема не тільки Криму. Потрібно розуміти, що тут річ не в якійсь унікальності кримчан. І те саме буде на старій окупованій частині Донбасу. Там, де окупація тривала рік, або буде тривати два роки, це одна проблема, але коли окупація триває 9–10 років, то це геть інша проблема, бо там уже починають виростати нові покоління, які України не бачили, і цьому також треба буде давати раду. 

— Є поговір про те, що після повернення уже в Україну півострів має стати кримськотатарською автономією. На яких умовах найкраще повертати Крим і що робити з людьми, які проголосували за приєднання до росії?

— Ніхто цього не знає. Ніхто не знає, у якому статусі Крим повернуть і що буде відбуватися з ним одразу після цього. І це насправді проблема. Сьогодні в Україні існує, ну, не те щоб дискусія, просто є частина радикальних українських націоналістів, які кажуть: негайно зробімо з Криму звичайну область; є і кримськотатарські націоналісти, які кажуть: тільки національна автономія з максимальними повноваженнями.

Але мені здається, що жоден із цих варіантів не такий загрозливий, як варіант залишити все як є. І цей варіант, на жаль, найбільш правдоподібний, зважаючи на те, як в Україні взагалі влаштована влада. Я боюся, це буде найбільша проблема, що ми повернемо Крим, а все залишиться по-старому.

Як цьому запобігти, що треба робити, щоби все змінилося на краще, — потрібно знову повертатися до обговорення цієї проблеми. Потрібно знову скликати конституційну комісію і розбиратися, щоб не тільки публіцисти, історики про це говорили, але і юристи й депутати. І тоді, можливо, ми зрозуміємо, як найкраще влаштувати Крим після війни. 

Стосовно людей, які голосували за росію, — ну, що ж тепер зробиш. В ідеалі, звісно, було б добре позбавити Крим можливості ходити на вибори на стільки років, скільки він пробув під окупацією: тобто якщо 10 років, то 10 років без виборів.

І це було б логічно. Увести б воєнний стан чи стан надзвичайної ситуації. Військовими цивільними адміністраціями можна якось у ручному режимі керувати й сподіватися на те, що нове покоління побачить Україну і зрозуміє усі переваги українського державного ладу над російським. 

Але що робити з кожним конкретним мешканцем Криму, який просто проголосував за росію? На жаль, нічого особливого Україна вчинити з ним не може. Позбавити його громадянства, найімовірніше, не вийде, якщо він не служив у силових структурах.

Україна не визнає цього референдуму. Отже, голосування на ньому — юридична фікція, за це не можна притягати до відповідальності. Тому ці люди, на жаль, залишаться з нами, та й по всьому. Треба буде якось жити разом із ними. Можливо, стимулювати українських ветеранів переїжджати до Криму, роздаючи там землі для них. Але це все знову ж таки впирається у те, наскільки наша теперішня влада чи та, що буде через 10 років, розуміє усі ці виклики, а не махне рукою і залишить усе як було.

Written by: Коробенко Роман

Попередні записи

Цікаве

«Лайливі слова … поступово змінилися на українську поезію»: у харківському літмузеї виставляють плакати одеського проєкту «Літери в місті»

Четвертого травня у Харкові відкрилася виставка «Воєнний плакат весняного стану». У саду харківського літмузею презентували 16 плакатів, автором яких є засновник одеського проєкту «Літери в місті» Сергій Ровинський. За словами митця, ці плакати також бачила львівська публіка. «У Львові ми вперше показали роботи на слова, сказані саме під час великої війни, — виставка відкрилася напередодні річниці повномасштабного вторгнення», — розповів він. Під час розроблення плакатів команда Сергія робила летерінг, надихаючись […]

today09.05.2023 185

0%