Цікаве

«Нехай щастить»: історія створення вистави часів війни, яку грають на передовій

today24.07.2023 450

Тло

Цю виставу грають для військовослужбовців на передовій. Кумедна й водночас трагічна, вона викликає сміх і сльози у глядачів. Такою є «Нехай щастить» — український народний фарс часів війни.

За тим, що глядач бачить на сцені, стоїть багато роботи — і не тільки акторської. Це історія про те, як створювали виставу «Нехай щастить», перед якими труднощами поставали її автори, як їх розв’язували задля того, щоби грати в окопах для військових і збирати гроші на потреби Сил оборони України. 

Фото: Facebook-сторінка Кирила Лукаша

На початку повномасштабного вторгнення робота в Харківському державному театрі ім. Т.Г. Шевченка зупинилася. Трупа роз’їхалася: багато хто за кордон, а дехто — за межі Харкова. 

Головний режисер Театру ім. Шевченка Степан Пасічник та актор театру Роман Жиров виїхали з Харкова на початку повномасштабного вторгнення, але невдовзі повернулися і зустрілися з колегою Дмитром Петровим, який залишився у Харкові й волонтерив.

Повернувшись до театру, який тоді ще не працював, усі троє відчули потребу у творчому й людському висловленні: вони захотіли створити виставу для військовослужбовців на передових позиціях. 

«Я не міг грати якусь іншу роль або робити якусь іншу виставу, не пов’язану з війною»

— Степан Пасічник

Степан, Роман і Дмитро почали шукати формат вистави, де була б мінімальна кількість колективу, щоби втрьох можна було сісти в «легковушку» й поїхати на «передок».

 «Для нас ця історія почалася ще раніше. Театр займався творчим волонтерством до повномасштабного вторгнення»

— Роман Жиров

«Процес стилізації, написання і дописування текстів, робота над структурою — це була спільна робота. Спочатку ми хотіли написати оригінальний сценарій, створити драматургію. Ми шукали такий матеріал, який говорив би про війну. Утім, кожна п’єса, яку я читав і яку написали після початку великої війни, починалася словами, що “в нас прилетіло”, “нас бомблять”. Ми шукали матеріал, який не був би слізливо-драматичним, бо навколо трагедії й так багато. Свідомо шукали матеріал, який спонукав би до життєдайної енергії», — розповідає Степан Пасічник.

Однак це було дуже не тривіальним завданням.

Керуючись цією ідеєю і бажанням знайти щось життєдайне, актори почали шукати для основи свого матеріалу референси в гуморесках, а також в анекдотах, де висміювалися б вороги: їхня тупість, жорстокість і пихатість.

Не знайшовши, вони намагалися створити такий матеріал самі. Витратили на це час, але із цього нічого не вийшло

«Ми шукали такий матеріал, який за емоціями був би таким, як казала Леся Українка: “Я буду крізь сльози сміятись”»

— Степан Пасічник

Попри те, що матеріал удалося зібрати, усе одно щось не клеїлося, не складалося, а час збігав, хотілося пришвидшити роботу.

Тоді Степанові спала на думку п’єса грузинського автора Баси Джанікашвілі «Війнонька». Утім, її нереально було поставити, оскільки там фігурує вісім персонажів, тож це потребувало надто великої кількості акторів. 

Тож Дмитро Петров запропонував рішення: зробити виставу з ляльками. 

«Ми вхопилися за цю ідею і вже хотіли робити це втрьох, але вчасно зрозуміли, що ми заплутаємо і глядача, і себе», — розповідає Степан. Тоді стало зрозуміло, що потрібен професійний лялькар, і вони запросили до своєї команди Павла Савєльєва, актора Харківського театру ляльок.

«Ми шукали звук: як звучить голосова партитура, як буде влучніше, щоби сцена утримувалася і не провалювалася»

— Дмитро Петров

Створення ляльок стало одним із найскладніших завдань. Цим зайнялася художниця Дар’я Кушніренко, дружина Павла. Доки актори працювали над текстом, вона зробила ескізи лялькових російських пілотів. 

Фото: Дар’я Кушніренко

До того як ляльки були готові, Павло вже почав репетирувати їхні ролі. Щоб розрізнити персонажів і не заплутатися в репліках, він брав різноманітні речі й одяг, що були під рукою, і грав ними. Функцію ляльок тоді виконували светр, плюшевий ведмедик і куртка.

«Як зробити ляльок різними за характерами?» — питали себе автори. Знайти відповідь було вкрай важливо, оскільки Павло грав усіх п’ятьох персонажів один. 

У процесі пошуку голосу ляльок удалося віднайти характер і манеру поведінки кожної з них. Ба більше, актори вигадали й удало обіграли певні стереотипи.

Наприклад, одного з російських пілотів звуть Віктором Федоровичем. Голос цього персонажа також досить упізнаваний.

  • cover play_arrow

    «Нехай щастить»: історія створення вистави часів війни, яку грають на передовій Коробенко Роман

«Віктор Федорович — такий самий пілот, як і решта. Він був пілотом ще тоді, коли його не вибрали у 2004-му, і пілотом залишається донині. Ну, й опиниться точно там, де у фарсі опиняються всі вони», — каже Степан.

Технології виготовлення ляльок залежать від завдання та вистави. Багато професійних художників-лялькарів вигадують якісь нові технології виготовлення — так було і з «Нехай щастить».

«Перед виставою я завжди домовляюся з ляльками»

— Павло Савєльєв

Покращення ляльок відбувалося паралельно із процесом їх використання. Ідеї виникали просто під час репетицій. Одного разу, щоб зафіксувати голову ляльки, Дмитро запропонував використати у її конструкції магнітик, розповів Павло, якому до того постійно доводилося самому вигадувати, як тримати голову ляльки. 

«Я потім кажу Даші: “А чого ми страждаємо? Усе одно треба, щоб у ляльки голова трималася. Поставмо тоді всюди магнітики”. І так народилася нова, умовно кажучи, інженерна думка про те, як зробити так, щоб голова у ляльки принаймні якийсь час просто трималася, а не теліпалася, як у неживої», — ділиться Павло. 

Фото: Павло Савєльєв, Дар’я Кушніренко

Таку технологію задумували недарма. У традиційному театрі ляльок є один актор, який керує одною лялькою, іноді — двома. Утім, якщо це вивідна лялька, то зазвичай актор грає тільки її роль. У п’єсі «Нехай щастить» один актор, а ляльок — п’ять.

«Завдання було таке: якщо перша лялька сидить і не діє, а друга лялька діє, то треба було вигадати щось, щоби перша лялька, яка сидить, не була мертвою. Тобто щоб вона просто спокійно сиділа і кудись дивилася. І якщо голова в ляльки тієї миті кудись звисла й теліпається, ну, це вже бруд», — каже Павло.

«Ми просто виконували свою роботу. Кожен по піщинці, по клаптику додавав своє» 

— Степан Пасічник

Для актора-лялькаря підготовка до гри — це завжди сакральний момент.

«Перед виставою я завжди домовляюся з ляльками. Тому що деякі закони фізики все-таки порушено: у тому плані, що, наприклад, є там одна дуже худа лялька, вона має вельми велику голову, а на ній — іще й шоломофон шкіряний. Гравітації ніхто не скасовував: дупка її маленька, а вона якось має сидіти. Даша придумувала, як би так підважити ту дупку в ляльки, щоб вона більш-менш нормально сиділа. І все одно вона, як справжній кацап, сидіти інколи не хоче — ну, вимахується, одно слово. І доводиться з ними якось домовлятися. Ну, я, правда, з ними українською домовляюся. Наче інколи дослухаються», — сміється Павло.

Фото: Павло Савєльєв

Утім, репетиції й вистави інколи абсолютно по-різному відбувалися. І так само абсолютно по-різному поводилися й поводяться ляльки. 

За словами Павла, іноді це магія, яка залежить навіть не від технічних моментів, а від атмосферно-енергетичних. 

Епізодів, коли ляльки поводилися зовсім не адекватно, як справжні росіяни, було багато.

«Ти поставив ляльку — от вона сидить, тільки ти береш другу, ця падає не тоді, коли треба. Бо є момент, де вони починають бухати. І, коли вони вже випили й лялька впала, тоді все добре. А якщо вона падає тоді, коли не треба, то в нас, акторів, це називають брудом. Такі моменти не дуже хороші. І вони, на жаль, інколи бували», — ділиться Павло. 

Зрештою художниця Дар’я Кушніренко доробила ляльок із текстилю, а як підважувачі, щоб вони не падали, використала металеві гайки. 

Фото: Дар’я Кушніренко

У результаті вийшло п’ять персонажів-ляльок. За типом вони є планшетними й вивідними. 

Паралельно кипіла робота над текстом: актори багато радилися між собою, ділилися власними думками про творчі рішення.

«Ми просто виконували свою роботу — починаючи з написання і перероблення. Кожен по піщинці, по клаптику додавав своє. Коли я грав, Діма сідав у залі й дивився з боку, як краще, бо не завжди видно зсередини… Але це нормальний творчий процес. Усі хотіли, щоб було краще — як від написання, так і до складання самої композиції вистави», — розповідає Степан.

Фото: Степан Пасічник

Паралельно зі створенням ляльок і переробленням тексту готували декорації. Ідея їх створення також виникла із практичної функції: потрібні були ширми, за якими можна було б змінювати костюми й ховати реквізит. Пошук стилю декорацій також став спільною роботою. Мали кілька варіантів. Малюнки на задній декорації виконала художниця Тамара Лєвшина: вона намалювала ескізи відповідно до поставленого завдання. Зрештою зупинилися на одному з варіантів.

Декорації створювали з підручних матеріалів, щоправда, залізні основи для ширм Степан Пасічник узяв із театру «P. S.». 

Декорації не мали спеціального, професійного виготовлення, окрім воза. Щоб його сконструювати, актори познаходили старі дошки. Зробити фіру допоміг Олександр Богданов.

Усі декорації обов’язково робили розбірними, знову ж таки: щоб усе легко складалося у «бусик».

«На репетиціях, коли в театрі не було світла й опалення, ми дуже часто посилали російський корабель»

— Роман Жиров

Коли актори вже активно репетирували виставу, це інтригувало і їхніх колег: вони вже не могли дочекатися, коли виставу зіграють для військових, а також ділилися ідеями. Павло Савєльєв розповів, що його колега, актор лялькового театру Михайло Озеров, який тоді дуже часто їздив близько до Бахмута й у саме місто, якось прийшов до нього й сказав: «Пашо, те, що музиканти по окопах їздять і пісеньки співають, то одне, але хлопці вже хочуть чогось іншого».

«У листопаді Харків постійно обстрілювали — були порожні проспекти. І так хотілося відспівати тих кацапів»

— Роман Жиров

Працювали не тільки над сюжетним і візуальним складниками, але й ще над аудіальним: створенням музики. Актори використали у виставі українські народні пісні в авторському аранжуванні. 

  • cover play_arrow

    «Нехай щастить»: історія створення вистави часів війни, яку грають на передовій Коробенко Роман

Музичною частиною вистави переважно займався Роман Жиров. 

«Пісні створили ще раніше: для нас ця історія почалася не з першого дня повномасштабного вторгнення — театр займався творчим волонтерством і доти. Тож ми мали певний репертуар на ті чи інші заходи», — ділиться він.

Спочатку пісень було більше, але актори залишили той потрібний мінімум, який, на їхню думку, був би точно суголосний смакам глядачів.

Передостання пісня вистави, у якій використовують музику з коломийки, має авторський текст.

«Це був листопад. Харків обстрілювали — були просто порожні проспекти. І так захотілося придумати щось, щоб відспівати тих кацапів», — зізнається Роман.

  • cover play_arrow

    «Нехай щастить»: історія створення вистави часів війни, яку грають на передовій Коробенко Роман

Одну з пісень виконують і ляльки. Відповідно до їхньої ролі — це російські частівки. Їх актори присвятили горезвісному «гєнєралу».

  • cover play_arrow

    «Нехай щастить»: історія створення вистави часів війни, яку грають на передовій Коробенко Роман

Не випадковим було й рішення використати у виставі ненормативну лексику. 

«Війна, без російського корабля, який іде в певному напрямку, не може відбуватися»

— Степан Пасічник

До того як актори почали репетирувати в залі Крушельницького театру імені Шевченка, були дні, коли вони могли зібратися тільки вдома у Степана. 

Під час обстрілів вони не приходили до Театру Шевченка, а коли почали репетирувати в ньому, то з’явилися інші проблеми: у театрі не було ані світла, ані опалення. 

«Ми тоді на репетиціях дуже часто посилали той російський корабель, — розповідає Роман. — Тому можна сказати, що ми ще дуже лайт-варіант зробили».

«Ми прем’єру матимемо тоді, коли поїдемо до бійців»

Наприкінці осені — на початку зими 2022 року вистава була майже готова, а втім, ще не мала остаточної назви. 

Був варіант назви «Як у хлопчика Іванка були дід і баба», але зрештою автори зупинилися на «Нехай щастить», що є натяком на фразу «не#уй шастать», адресовану російським загарбникам. 

Фото: Радіо Свобода

Актори думали про те, що, може, варто так і назвати: «Не#уй шастать», але, порадившись, вирішили, що краще нехай глядач сам здогадується про всі натяки.

«Для мене це був перший за кілька місяців вихід на сцену»

— Дмитро Петров

Актори вирішили, що вважатимуть прем’єрою вистави той день, коли зіграють її для військовослужбовців на передовій. Але спочатку відбувся закритий показ вистави у грудні 2022 року. За словами Дмитра Петрова, тоді актори зіграли для своїх друзів і знайомих у Театрі Шевченка.

«Прийшло багато людей. Я пам’ятаю, що довго не грали — виходить, що від початку повномасштабного вторгнення. Хтось мав різний досвід, а для мене це був перший за кілька місяців вихід узагалі на майданчик, — розповідає Дмитро. — Ось глядач, ось мала сцена, і це було трішечки не так, як у мирний час. Але з погляду технології актор є актором, емоцію віддаєш так само, чуєш залу так само. Тут уже, мабуть, суб’єктивні почуття у кожного».

Зігравши тоді, актори відчули, що наближаються до оптимальної професійної форми.

За словами Романа Жирова, закритий показ вистави в театрі був надзвичайною акумуляцією всіх сил.

«Треба віддати належне одне одному. Мені дуже допомогли колеги. Професійний актор, якщо він місяць не грає, уже розтренований. Усе-таки актор має виходити й грати. А тут повномасштабне вторгнення — усе зупинилося. Плюс посттравматика, яка теж накладається. І відчуваєш, що навіть ті тексти, які ти приймаєш, дуже важко в тебе заходять; навіть щоб їх завчити. Колеги проявили дуже багато терпіння, просто терпіння і спокою. Почали одне одному допомагати тим, що підказували текст, мізансцену; терпіли, коли ти робив не те, що маєш зробити. А далі воно вже вчепило, і ми так почали відчувати одне одного знову й повертатися до форми», — ділиться Роман Жиров. 

Актори зіграли й побачили, що відгук від глядача добрий, що матеріал обрали й обробили вдало. Тоді з’явилася пропозиція від Нацгвардії зіграти на одній із передових позицій. 

«Творче завдання у нас стояло бойове. Ми знали, куди їдемо і для кого створювали цю виставу»

 — Роман Жиров 

Актори вже декілька років підтримують зв’язок із гвардійцями: виїжджали до них, робили різні святкові акції на Святого Миколая, коли можна було. І цього разу, коли їх так само запросили, вони відразу ж погодилися і вирушили в дорогу, бо вже мали досвід. Театр виїжджав на передову ще із 2014 року, коли почалася війна.

«Тому творче завдання у нас стояло бойове. Ми знали, куди їдемо й для кого створювали цю виставу», — розповідає Роман.

Артисти мали й гіркий досвід: 2017 року на Святого Миколая в Новолуганському вони потрапили під обстріл. Трупа привітала дітей зі Святим Миколаєм у дитячому садку, а також бійців батальйону «Айдар». Потім ще мали зіграти для місцевих виставу «Шельменко-денщик» за п’єсою харківця Григорія Квітки-Основ’яненка, яку, як і «Нехай щастить», також створено під час війни, щоправда — Другої світової, і коли Театр імені Шевченка був в евакуації. Утім, стався обстріл і довелося виходити з Новолуганського.

«Окупанти знали, що приїжджає український театр, і свідомо обстріляли центр міста, Будинок культури»

— Дмитро Петров

Тоді, коли стався обстріл, Дмитро Петров запитав місцевих, чи часто до них так прилітає, але жителі відповіли, що не часто й що окупанти обстрілювали тільки по краях села.

Російські терористи знали, що приїжджає український театр, і свідомо завдали удару саме по центру міста, по Будинку культури.

Дуже пощастило, що тоді люди захотіли подивитися виставу, а тому трохи раніше забрали дітей із дитячого садочка.

Утім, обстрілом російські окупанти акторів не залякали: наступного, 2018-го, року Роман Жиров усе одно виїжджав на Святого Миколая, щоби привітати дітей, і вони знов отримали подарунки. Відтоді актори вирішили, що їздитимуть на передову тільки чоловічим складом. Саме тому у виставі «Нехай щастить» роль Віри Юріївни виконує Степан Пасічник.

Багаторічна спільна праця акторів, взаєморозуміння, відчуття одне одного були фундаментом, завдяки якому вони за пропозицією гвардійців виїхали й зіграли виставу для військовослужбовців на передовій уже під час повномасштабної війни.

Фото: прес-служба Нацгвардії

За словами Романа Жирова, виставу вдалося зробити трансформером: актори, розуміючи, що їдуть на передову, обрали один фрагмент вистави й зіграли його в окопах.

«Ми маємо музичні інструменти: завдячуючи Павлові — гітару, а завдяки Степанові Володимировичу — акордеон. Ми присвячуємо виступи певній події, — розповідає Роман. — Національна гвардія запросила нас, щоби хлопці могли зустріти українське Різдво, тому ми зіграли фрагмент вистави й привітали їх із Різдвом: заспівали колядки».

«Ми граємо для тих, хто захищає нас, щоб вони могли всміхнутися і видихнути. Уважаємо це своєю місією»

— Степан Пасічник

«Я пам’ятаю наші перші враження, перші слова, коли ми вже після показу вистави сіли в автобус і поїхали на передову. Ми тоді на трьох локаціях зіграли, а потім, коли поверталися назад, почувалися морально втомленими. Але ця емоційна втома була справжньою, зі сльозами на очах», — ділиться Степан. 

Виставу грали в Донецькій області для бійців, які були поблизу Бахмута й ще жодного разу — на ротації.

Виставу ставили у великих ангарах, де не було навіть на що сісти. Тоді 100–150 військовослужбовців стояли, дивилися і слухали.

«Коли ми бачимо, як у бійців на суворих обличчях народжується усмішка, то вважаємо, що нашу роботу виконано»

— Степан Пасічник

Актори грають для бійців незалежно від їхньої кількості.

«Ми мали один виступ, де в окопах було четверо бійців, — каже Степан. — Ми граємо для тих, хто захищає нас, щоб вони могли всміхнутися і видихнути. Уважаємо це своєю місією».

Фото: Павло Савєльєв

Виставу недарма робили мобільною: це давало змогу швидко збиратися і виїжджати, налаштовуватися на формат і хронометраж: якщо була можливість зіграти 30 хвилин, то стільки й грали. Якщо можна було, то у військових частинах грали не фрагмент, а цілу виставу. Іноді часу бувало зовсім обмаль — тоді грали маленький перформанс на тему цієї вистави, щоб передати стислий зміст і поспівати пісень чи колядок. 

«Коли ми бачимо на власні очі, як у бійців із суворих залізобетонних облич народжується усмішка, ми вважаємо, що нашу роботу виконано», —  зазначає Степан.

Якось акторів попрохали записати відеопривітання у річницю створення батальйону «Дике Поле». Бійці цього добробату звільняли Харківщину, зокрема Балаклію та Ізюм, і ще не були на ротації. Тоді актори не просто відео записали, а ще й виїхали в Лиман. Там, у зруйнованій школі, для бійців зіграли повну версію вистави «Нехай щастить».

Тоді, за словами Степана, акторів спочатку спантеличила реакція бійців під час вистави.

«Чесно кажучи, я навіть розгубився, бо ми вийшли, а в них обличчя без ніяких реакцій та емоцій, а в кінці вони підходили й хотіли обійняти, потиснути руки й подякувати. Якщо немає реакції із залу, то нам здається, що ми щось не те робимо, але ця реакція була ще сильнішою», — каже він.

«Театр — це жива комунікація, це живе слово»

— Степан Пасічник

«У нас у фонограмі до вистави є вибухи. Ми не справжні записували, а адаптували. І, коли приїхали в Лиман, монтуємо виставу, чуємо вибухи — артилерія працює. Ми так собі сміємося, що, може, нам фонограми не вмикати, бо й так вибухи є», — сказав Роман Жиров. 

На передовій у Лимані виставу дивилися і військовослужбовиці. Після вистави вони, дякуючи акторам, розповіли, що відчули себе як у справжньому театрі, почулися жінками. 

«На якусь мить вони справді відчули себе в театральному просторі. А театр потребує певної культури: костюма, плаття вечірнього», — сказав актор. 

Жінки, усміхаючись, розповіли, що зніяковіли від того, що в берцах і формі, мовляв, хотілося б у сукні. Вистава настільки ввела їх у театральний світ, що вони побачили невідповідність своєї зовнішньої форми до того, що відбувається. 

«Наше завдання виконано: ми приїхали й привезли свято театру сюди. Якось, коли ми ставили виставу на кордоні, військовий підійшов до нас і сказав: «Дякую, я наче вдома побував», — переказав враження військовослужбовців Роман.

На передову іноді приїжджають поодинокі виконавці: співають, грають на гітарі, збирають аудиторію. Утім, зовсім інакше, коли приїжджає театральна вистава-фарс тривалістю понад годину, де є не тільки пісні, але й жива гра, декорації, костюми й жарти. 

За словами Романа Жирова, акторам навіть удається вивозити світло й ставити музику.

«Люди з передка на півтори години потрапляють у зовсім інший світ з українським гумором. Ми намагаємося зіграти виставу так, щоб військових вихопити із цієї війни, нівелювати посттравматичний синдром, щоб людина трохи задихала», — каже актор.

Часто, після того як трупа відіграє виставу, військовослужбовці спілкуються та фотографуються з акторами.

При кожній нагоді автори вистави кажуть військовим: «Запрошуйте нас, від вас — тільки транспорт, і ми своїм невеличким колективом можемо приїхати й зробити для вас свято». 

Фото: Роман Жиров

Згодом виставу взяли в репертуар Театру ім. Шевченка. 

Автори думали пом’якшити одне ненормативне слово в пісні, де відспівують росіян і кажуть: «Москалі смердючі», але тоді підійшли люди й сказали: «Як так? Ну, усі ж знають, які кацапи насправді». Тож замість «смердючі» довелося залишити оригінальне слово, набагато експресивніше й соковитіше. Зрештою автори знайшли форму, у якій усе звучить так, як за їхнім задумом і має звучати. 

Наявність ненормативної лексики зазначили й в афіші:  «Вік 16+, фарс часів війни», а війна, за словами Степана Пасічника, без російського корабля, який іде в певному напрямку, не може відбуватися.

Весною 2023 року актори з виставою «Нехай щастить» поїхали в тур Україною: Львів, Полтава й Житомир.

Фото: Facebook-сторінка Дмитра Петрова

Під час турне зіграли п’ять вистав: одну в Полтаві, дві — у Львові, а в Житомирі грали у філармонії та військовій частині.

Паралельно вирішили оголосити збір на потреби військових. Завдяки виставі вдалося зібрати понад 100 тисяч гривень. А втім, на цьому збори не зупинилися: після туру актори так само виїжджають на передову й збирають донати. 

Фото: Facebook-сторінка Дмитра Петрова

Одного разу, коли актори грали виставу вже в Харкові, у першому ряду одна глядачка, коли вкотре почула табуйовану лексику, скривилась і сказала: «Ну все, ну не треба». Степан Володимирович у ролі Віри Юріївни якраз пробігав повз цієї жінки. Мізансцену було побудовано так, що це дало йому змогу відповісти їй: «Треба… треба». Коли вона додивилася до фінального сюжетного повороту, уже виходячи із зали, підійшла до одного з адміністраторів і сказала: «Так, справді треба». 

Ця ситуація добре ілюструє, що вистава є досвідом, який працює із глядачем, і це не про лексику, а про те, що реципієнт під час вистави, висловлюючи незадоволення на щось різке, уже у фіналі змінюється і починає розуміти, що треба, бо мистецтво — це теж зброя.

«Я вважаю страшенно великою помилкою і чимось дуже неправильним нерозуміння того, наскільки саме театральна енергія має бути ще однією зброєю, ще одним гаймарсом. Це ще одна зброя, яку ворог хотів би знищити; ба більше: він знищував це найперше. Захоплюючи будь-яке місто, росіяни спалювали книжки. Тобто спалювали слово. А театр — це жива комунікація, це живе слово. І що багато хто в нас, на жаль, не розуміє», — упевнений Степан. 

Ця вистава змінила й акторів. За його словами, він не міг братися за інші проєкти, перш ніж вони з колегами не завершили працювати над виставою про війну.

«Я не мав сил доторкнутися до створення чогось іншого, поки в мене не відбулося цього висловлювання, яке мені відчинило двері, — зізнається Степан. — Я не зміг би грати якусь іншу роль або робити якусь іншу виставу, не пов’язану з війною».

Фото: Роман Жиров

Переодягання в жінку, ненормативна лексика, сучасні меми — у виставі це все поєднано надзвичайно гармонійно. Бо, зрештою, що таке фарс? Як каже Степан, фарс — це коли чотири актори приїжджали в якесь місто, розкладали валізу з реквізитом і грали виставу на актуальну тему, яка була на устах у місцевих жителів.

«Тепер цим містом стала вся Україна», — додає актор. 

Тож актори свідомо обрали цей жанр.

«Триста років росіяни лізуть до нас зі своєї дупи й кидають на нас бомби. І за Хмельницького, і після Хмельницького, і за російської імперії, і за ленінського більшовизму. І сьогодні наша нація починає від цього, слава богу, відходити. Жаль, що за таку страшну ціну. Це біда. Але іншого шляху немає. І про це наша вистава, тільки в тій жанровій формі, у якій ми вважаємо, що вона краще відчувається», — підсумовує режисер.

  • cover play_arrow

    «Нехай щастить»: історія створення вистави часів війни, яку грають на передовій Коробенко Роман

Якщо проводити аналогію, то «Нехай щастить» можна порівняти з «Енеїдою» Котляревського, яка стоїть на традиціях сміхової культури, низового бароко й бурлескної літератури.

За основу української «Енеїди» автор узяв твір Верґілія, а в основі «Нехай щастить», як уже було сказано, лежить п’єса грузинського автора Баси Джанікашвілі «Війнонька». Автори взяли за основу сюжет оригіналу, але стилізували його, як і Котляревський, перенесли в український контекст, наповнили національним колоритом. Вони навіть змогли додати елементи суто українських театральних жанрів, які можна порівняти із другою неканонічною частиною вертепу, що була гумористичною і створювалася як відгук на актуальні події, а також могла мати ненормативну лексику. 

На відміну від «Енеїди» Котляревського, над матеріалом вистави працював не один автор, а кілька: головний режисер Театру ім. Шевченка Степан Пасічник, актори театру Роман Жиров і Дмитро Петров, а також актор  Харківського театру ляльок Павло Савєльєв. 

Тут мало бути написано щось розумне й красиве про те, якою характерною для сучасного мистецтва є колективна праця над твором і що це, можливо, якось пов’язано з концепцією «смерть автора» Ролана Барта. А втім, цього не буде, бо глядачі, побачивши «Нехай щастить», кажуть, що сміялися до сліз, а це значить, що вистава досягла поставленого завдання.

Харків’янка Ганна, подивившись виставу, була вражена поєднанням класичного драмтеатру з ляльковим.

«Мені сподобалася гра актора, який керував ляльками. Це така велика робота, щоб за допомогою тільки голосу, передати характер героя. Ці ляльки, по суті, не мають жодної міміки. Так, є жести, але вони кострубаті. А тут: за допомогою лише одного голосу створити образ. Характери кожного з героїв-ляльок були різними. І я це по-справжньому відчула, хоча їхні очі не рухалися, жодної міміки на обличчі не було, бо це лялька, це не жива істота. Але все одно це мистецтво голосу: я сказала б, що цей актор досконало ним володіє, бо кожен персонаж був зі своїм голосом — здавалося, що це різні особистості».

Ідея використати російських пілотів у ролі ляльок справді була дуже вдалою, оскільки це створило додатковий сенс. На сцені ними керує актор, а в житті ними також керують, як маріонетками, їхні господарі. 

Це відчувається і під час вистави: підбиті пілоти-ляльки всі як один говорять майже одні й ті самі репліки про те, що вони завдавали ударів за заданими координатами; вони виправдовуються, що нічого не знають і нічого не робили. Говорять, що вони діяли за чиїмось наказом і просто виконували його. Знайомі фрази, правда? Утім, людей, які виконують накази, заздалегідь знаючи, що вони злочинні, називають злочинцями. І фінал вистави дуже добре показує, де місце всім російським злочинцям. 

Written by: Коробенко Роман

Попередні записи

Цікаве

Білий континент на світлинах Сергія Глотова

Попереднє Наступне Пінгвіни, морські котики, леопарди й слони, льодовики, айсберги та неймовірно соковиті за кольором світанки — це сюжети фотокартин кандидата біологічних наук, фотографа й учасника 27-ї та 28-ї Української антарктичної експедиції Сергія Глотова. Його роботи від сьогодні й до 14 липня можна побачити на благодійній виставці «Кольори білого континенту».  Попереднє Наступне За словами організаторки проєкту в Харкові Ольги Істоцької, виставка «Кольори білого континенту» спрямована на підтримку волонтерських ініціатив для допомоги ЗСУ. «Приходьте […]

today11.07.2023 71

0%