Цікаве

Репости: як не потрапити на гачок шахраїв?

today01.08.2023 3710

Тло

У новому випуску подкасту Public talk Олександр Бринза й Марія Малєвська говорили про шкоду від неперевірених репостів, а також про те, чому люди бездумно поширюють непідтверджену інформацію і як цьому протистояти.

Марія:

Днями соцмережами (фейсбуком, інстаграмом і телеграм-каналами) ширився фейк. У дописі було написано, що шукають військовослужбовців, які під час виконання бойових операцій дістали травми в щелепно-лицьовій ділянці. Пропонували безплатне лікування, реабілітацію повного циклу. Лікування в медзакладі у Винниках командою французьких фахівців. Перший етап — консультаційний. Також написано: «Лікарі зіткнулися з тим, що мало пацієнтів, і тому цю благодійну програму можуть згорнути». Крім того, було вказано номер телефону й дописано: «Подумайте, з ким можна поділитися цією інформацією». І люди вирішили допомогти. 

Чому вони це зробили? Від безсилля. Від того, що не можуть допомогти пораненому бійцеві. Люди щодня бачать в інфопросторі світлини, історії поранених бійців. Як людина із села на Буковині може допомогти? Задонатити, але все одно вона відчуває безсилля, і тоді вмикаються емоції. Що відбувається з нами, коли вмикаються емоції?

Олександр:

Коли вмикаються емоції, у нас вимикаються критичне мислення і мозок. Ми починаємо бездумно поширювати інформацію, яку не перевірили, не погуглили. Хоча сьогодні інтернет є майже в кожного, і все можна перевірити. Не варто відразу поширювати допис тільки тому, що там закладено якийсь шляхетний посил: у зборі грошей або в пошуках зниклої людини.

Марія:

Поширити допис просто: це не потребує надзусилля, це одна секунда справи. 

Олександр:

Але перевага й недолік репосту в тому, що його відразу бачить багато людей, але людині здається, що цим поширенням вона зробила щось добре. 

Марія:

Кілька днів тому в інстаграмі одна з підписниць скинула мені цей допис і попрохала поширити, аргументуючи це тим, що в мене велика аудиторія і що це важливо. На запитання, звідки в неї ця інформація, вона відповіла, що не знає. Тоді я не мала часу зателефонувати за вказаним у дописі номером і перевірити інформацію, тому невдовзі забула про це. 

Увечері в інстаграмі було ще кілька таких повідомлень.

Коли я перечитала їх ще раз, мене затригерила фраза: «Лікарі не можуть знайти пацієнтів». Це тиск на емоції. «Програму можуть згорнути». А це звучить як погроза. Вимикаємо емоції й вмикаємо мозок: півтора року повномасштабного вторгнення. Чи можливе таке в країні, де триває повномасштабна війна? Чи можливо, що лікарі не можуть знайти пацієнтів? 

У кожного фонду в будь-якій благодійній програмі для допомоги пораненим бійцям і цивільним є пряма комунікація з лікарнями й МОЗ.  Пораненого бійця знайти в Україні, на жаль, дуже просто. 

Я зателефонувала за цим номером. Зранку абонент був поза зоною. Удень кілька разів був збій зв’язку. Увечері теж не додзвонилася. 

Стала гуглити: які є програми для тих, хто має щелепно-лицеві травми. І знайшла, що в Україні вже певний час діє програма, яка спеціалізується саме на таких пораненнях. 

Лікарі-хірурги з різних регіонів України об’єдналися й створили благодійну програму. Вони допомагають у різних містах, оперують, навіть намагаються зробити так, щоби бійцеві не довелося їхати кудись, наприклад до Львова, якщо він із Харкова, щоб він міг прооперуватися ближче до дому, щоб рідні могли його підтримувати. 

Кураторка цієї програми Наталя Лютікова написала пост на своїй сторінці: «Другий день гуляє просторами ФБ скриншот із закликом “віднайти військових із пораненнями обличчя”. На скрині є контактний телефон, але не вказано ані імен, ані назв ініціатора програми». Що також важливо в поширюваній інформації, бо має бути все зрозуміло: що це за програма, якого саме фонду, коли вона відбудеться.

Далі Наталя пише, що через те, що вона курує проєкт, дотичний до теми, дефіциту з пацієнтами нема.

Загугливши, я знайшла, що лікарня у Винниках справді існує, але там спростували інформацію: вони не мають такої програми й не поширювали заклику, що не можуть знайти пацієнтів.

Пазл склався, коли жінка випадково натрапила на сюжет із центру Superhumans, де розповідалося про те, що в ньому працює французька місія хірургів, які займатимуться щелепно-лицевими травмами. Але виявилося, що нічого подібного вони не поширювали. 

Шпиталь Бурденка

Олександр:

Другий кейс — це шпиталь Бурденка. Інстаграмом, вайбером, фейсбуком ширився збір на цей шпиталь. Це були пости українською мовою. Люди старшого покоління знають, що шпиталь Бурденка — це щось пов’язане з росією, це щось таке в москві. Так-от, даю коротеньку довідку з вікіпедії: «головний військовий клінічний шпиталь імені М.Н. Бурденка, одна з найбільших багатопрофільних лікарень і головний медичний заклад міністерства оборони російської федерації». У ньому, до речі, трохи більш ніж півтори тисячі ліжко-місць. І на нього збирали гроші. Як так сталося, мені не відомо, але знаю одне: людям, знов-таки, дуже ліньки все перевірити й погуглити, що таке шпиталь Бурденка. 

Марія:

Це ж буквально півтори секунди справи. Я просто хотіла б зачитати повідомлення, які ширилися, бо важливо, який вигляд вони мають. Там, у фейсбуці, оригінальний допис мав понад 40 тисяч репостів. Сорок тисяч. І це тільки один пост у фейсбуці. 

Якщо брати чати ОТГ у вайбері, то я боюся собі просто уявити ці цифри охоплення — інстаграм-блогери нервово курять збоку. 

Олександр:

І я боюся собі уявити, скільки грошей переказали на шпиталь Бурденка наші довірливі співгромадяни. Ну або на картку шахраїв. Ми, до речі, з Марією хочемо ще додати, що це не обов’язково якісь вкиди російської пропаганди. Це можуть бути просто шахраї. Про них ми згодом ще скажемо. 

Марія:

Пост про шпиталь Бурденка був таким: «Народе, є таке прохання. Жінка, яка доглядає пораненого сина в шпиталі імені Бурденка, реанімація № 56, повідомила, що поряд з її сином лежать хлопці, поранені й непритомні». Далі йдуть три прізвища: «Дьомін Олексій, 1986 року народження, Глошко Віктор, якщо не помиляюся, 1996 року народження, Мілехін Микола, 1983 або 1985 року народження. Можливо, хтось шукає цих хлопців із присутніх у різних групах, чатах чи особистих контактах. Прохання: перешліть, будь ласка, цю інформацію за своїми контактами. Сарафанне радіо часто найкраще працює, і дуже швидко поширюється інформація. Дякую за небайдужість». 

Як виявилося, бійці з такими іменами справді є. У цих репостах також були фотографії поранених армійців, що також додатково тисне на емоції. І цей тиск спрацьовує: умикаються емоції — вимикається мозок. Люди замість того, щоб витратити три секунди на пошук у гуглі «шпиталь Бурденка», витрачають ці три секунди на кнопку «поділитися».

Олександр:

Це історія про те, що все треба перевіряти. Шахраї дуже часто користуються стресовими періодами в житті країни. Ми з Марією, як працівники ЗМІ, нерідко спостерігали за роки нашої роботи, що люди під час стресу дуже легко й швидко поширюють панічну інформацію. 

Коли в Балаклії 2017 чи 2018 року вибухали склади боєприпасів, ми цілий день із Марією працювали, знімали із шостої ранку до пізнього вечора. Тоді до нас підходили декілька жителів Балаклії й казали, що зараз вибухи дійдуть до якоїсь хімічної зброї, яка міститься в підвалах складу боєприпасів, і почнеться такий жах, що навіть Чорнобиль здаватиметься дитячим садочком супроти того. І це буде приблизно через 20 хвилин. І про ці «20 хвилин» ми чули протягом усього дня. Цілий день. З ранку й до пізнього вечора до нас підходили люди й казали, що приблизно через 20 хвилин бабахне.  

Марія:

Ще один важливий момент: чому фейки, дезінформація і чутки так швидко розносяться? У них майже завжди є частка правди. Я думаю, що в Балаклії справді колись, можливо, зберігалася якась хімічна зброя. Тобто там є частка правди. Лікарня у Винниках справді працює. У центрі Superhumans справді проводять щелепно-лицеві операції або готуються їх проводити. Тобто частка правди сприяє поширенню фейку далі.

Олександр:

Людям здається, що якщо є частка правди, то й усе інше теж правда. Утім, це далеко не завжди так, що вкотре підтверджує наступний кейс.

А він такий: ми назвали це «Алло, мамо, я в міліції» нового типу, якраз воєнного часу. Бо «Алло, мамо, я в міліції» вже не так працює, і дедалі менше матерів на це ведуться. 

Марія:

Механізм той самий. Людину спочатку вводять у паніку. Тобто нині ми всі в паніці й так щодня. А раніше, щоб увести людину в панічний стан, треба було сказати: «Мамо, я в міліції». Зателефонувати вночі, коли людина розгублена й дезорієнтована. 

Олександр:

Коли подумки ще не зібрана, а по той бік слухавки говорить схожий на знайомий чоловічий голос. Людині здається, що голос дуже схожий на синів. Далі ви все знаєте. Або чули від когось, або вам телефонували, або дзвонили вашій мамі. Моїй, наприклад, дзвонили. 

Репости: як не потрапити на гачок шахраїв?:

Що відповіла твоя мама? 

Олександр:

Відповіла, що зараз перетелефонує в поліцію і перепитає. І розмова швидко завершилася. 

Марія:

Моя мама повелася, на жаль. Слава богу, минулося все без грошових утрат, бо я попросила маму завжди повідомляти мене про все, що відбувається. Це була весна або початок літа минулого року. Вони тільки виїхали, вибралися з Маріуполя. І, звісно, що стресовані й у паніці. Тут їй телефонують нібито від імені мого брата, у якого розбита голова. І слава богу, що мама буквально за дві хвилини повідомила про цей дзвінок мене. 

Олександр:

А про мою маму шахраї не знали, що вона просто «сова». Вона часто до ранку не спить, шиє, в’яже і так далі. Тому вона була в дуже зібраному стані й змогла дати їм гідну відсіч. 

Але повернімося до нашого кейсу. Схема така: є чат людей, у яких, наприклад, родичі, сини, батьки зникли безвісти на війні. Таких чатів нині дуже багато. І шахраї користуються цим.

Марія

Шахраї знайшли легку здобич, тому що вони точно знають, що люди в цьому чаті на емоціях, стресовані й у паніці. Їм погано, вони ладні шукати будь-які шляхи, віддати будь-які гроші, щоби знайти своїх рідних. 

Ми знаємо вже дуже багато історій про те, як шахраї обманюють родичів полонених, обіцяючи їм знайти, привезти й так далі. Суми, які мені називали, — це 3–5 тисяч доларів за інформацію, і є родини, які платили ці гроші. 

Є чат, наприклад, на 100 людей. Туди додається шахрай, який публікує в ньому фото нібито поранених бійців і пише, що він зараз перебуває в такому-то шпиталі на окупованій території або на території рф. Це може бути і якийсь український шпиталь, у такому разі там буде дописано, що боєць без тями. 

У цього шахрая є спільник, який каже: «Дякую вам дуже за вашу інформацію, я знайшов брата, свата, кума або ще когось». Родичі бачать нібито результат і починають просити знайти сина, брата, чоловіка й так далі. Питають, куди скинути гроші. 

Олександр:

У цих чатах може бути не один шахрай, а ще якийсь його такий «піддакувальник», який каже, що той добродій йому допоміг і йому можна довіряти. 

Марія:

В одному з таких чатів, де з’явилися шахраї, вони використовували фотографії із пскова російської федерації. З якогось психоневрологічного диспансеру чи щось таке. І були люди, які велися на це, але знайшовся й той, хто це все викрив, і так уся ця історія стала відомою. 

Олександр:

Ця історія вже не стільки про репости, хоча й також про них, скільки про те, що є цілі «стресові чати», де з’являється якийсь провокатор або шахрай і дуже легко може розвести людей на гроші. 

Марія:

Або хтось, хто побачить цю інформацію, що, наприклад, у шпиталі лежать поранені, зробить скриншот і комусь в інстаграм скине. І скаже, що у вас велика аудиторія, поширте, будь ласка. І далі це несеться вже не чатом на 100 людей, а всією мережею. Чим більший у таких повідомленнях тиск на емоції: «Бідненькі поранені, без тями, 1993 року народження, без ноги, допоможіть, ваш перепост важливий і так далі», тим більше це буде нестися. 

Олександр:

Тиску на емоції сотня тисяч років, просто тепер він накладається на реалії війни. 

Марія:

Перевіряйте, гугліть, дізнавайтеся, перепитуйте. Просто бездумне поширення чи репост може зробити гірше. Це не завжди плюс, це доволі часто може бути й мінус. 

Written by: Коробенко Роман

Попередні записи

Цікаве

«Нехай щастить»: історія створення вистави часів війни, яку грають на передовій

Цю виставу грають для військовослужбовців на передовій. Кумедна й водночас трагічна, вона викликає сміх і сльози у глядачів. Такою є «Нехай щастить» — український народний фарс часів війни. За тим, що глядач бачить на сцені, стоїть багато роботи — і не тільки акторської. Це історія про те, як створювали виставу «Нехай щастить», перед якими труднощами поставали її автори, як їх розв’язували задля того, щоби грати в окопах для військових і […]

today24.07.2023 509

0%