Усі мами знають, що час не лікує, — Олена Авілова

Олена Авілова — адвокатка, підприємниця і мати. Її син, 26-річний Андрій Авілов із позивним Паломник, був добровольцем і бійцем спецпідрозділу «Кракен». Він героїчно поліг 7 вересня 2022 року під час контрнаступу на Харківщині. Пам’ять про сина пані Олена втілила у власну справу: відкрила кав’ярню «Паломник», перетворивши біль утрати на простір світла, шани та вдячності.

Наближаються уже четверті роковини загибелі вашого сина… Що нині у вас на душі? Що дає вам сили прокидатися щоранку? Чи змінюється із часом ця мотивація, чи вона залишається такою самою, як ви казали мені колись: просто впоратися?

Так, саме це слово «впоратися». Здається, я народилася з ним. Щоразу, коли наближається ця дата, я просто не можу контролювати свій стан. Стає дедалі важче. Щоранку — чи то після сну, чи після чергової безсонної ночі — я знову й знову переношуся у той день. Усі почуття повертаються наново, біль той самий, ніщо не тьмяніє. Наближаються роковини, і це справді дуже важко.

Як ви реагуєте, коли вам кажуть, що час лікує? Чи працює це твердження у вашому житті?

Це брехня. Думаю, люди кажуть так тільки для того, щоби бодай якось заспокоїти чи підтримати. Але всі матері знають: час не лікує. Час просто наближає нашу зустріч. Коли я пишу пости чи говорю про це, то завжди додаю: «Колись ми знову будемо разом». Коли саме відбудеться ця зустріч — відомо лише Богові, але кожен день — це крок до неї. Тепер я розумію це. Іще рік тому мені було важко так себе налаштувати, а тепер… Ні, час не лікує.

Війна показала, наскільки важливий принцип «рівний — рівному». Людина в горі швидше дослухається до того, хто сам пройшов крізь утрату й знає цей біль зсередини. Що ви можете порадити тим, чиї близькі нині проживають утрату? Як правильно бути поруч і не нашкодити?

Знаєте, я думаю, що відчуття захисту — це те, що дає змогу бодай на мить, на хвилину передихнути. А захист — це обійми. Ніякі слова тут не потрібні. На початку, коли я проживала свою страшну втрату, я гарячково шукала досвід інших жінок, які змогли це витримати. Шукала в інтернеті, запитувала в психологинь, навіть згадала Барбару Брильську — правда, у неї інша історія, бо залишалася ще дитина… Але я шукала її інтерв’ю: як вона давала собі раду, як жила далі.

Тільки коли ми зустрічалися з іншими матерями й просто обіймалися, я відчула: обійми — це і є мій захист. Тебе обіймають — і ти отримуєш власний простір, сховок від того страшного, що сталося. Відтоді я завжди обіймаю тих, хто потребує цього, бо ми маємо давати цей захист, якщо можемо. Ніякі слова не допоможуть: ні «тримайся», ні «я розумію тебе», ні «треба жити». Просто бути поруч і дати цьому болю час. Скільки саме — я не знаю: у кожного свій проміжок. А можливо, біль узагалі ніколи не відступить. Але треба дати йому вийти, виявитися: плакати — якщо треба, кричати — якщо треба, писати…

Я писала Андрію листи. Іще на початку березня, коли нотаріуси не працювали, я написала «заповіт». Дуже хвилювалася, що якщо зі мною щось станеться, то маю залишити лист Андрію і мамі. Тоді я добряче наревілася, але й гадки не мала, що згодом писатиму листи вже самому Андрієві… Але це написання, цей діалог допомагає. Я прала його речі, я і нині розмовляю з ним. Завмираю на хвилину мовчання. Завжди дивлюся на небо, бо там Андрій, там усі наші янголи. Можливо, вони десь зовсім поруч. Свого часу кожен із нас дізнається про це.

Фахівці кажуть, що стадії проживання горя рідко йдуть за підручником. Депресія може знову змінюватися торгами із собою, а остаточне усвідомлення трагедії — довго не приходити. Якщо згадати саме вашу першу реакцію і перші місяці… Ви відразу поринули в роботу й намагалися зануритися у справи чи це, навпаки, був період повного знесилення, коли ви просто лежали й проживали цей біль? Як вам здається тепер: чи був той шлях правильним для вас?

Що стосується правильності… Зазвичай усі свої кроки й рішення я ухвалюю зважено, тому рідко маю сумніви. Але в той страшний період життя я навіть не аналізувала, що саме треба робити. Я просто вставала й робила: ішла й утілювала в життя Андрієву мрію. Я не знала, правильно це чи ні, що буде далі. Просто рухалася уперед. Забутися неможливо.

Пам’ятаю, навіть під час судових засідань, виголошуючи промову про взаємини батьків і дітей, а також про неприпустимість стороннього втручання у них, я починала розповідати про сина, про його загибель, і плакала… Я ніколи не соромилася цього. Бо соромитися уже немає чого, як немає і чого боятися. Найстрашніше вже сталося. А все, що відбувається після утрати, — це просто наш подальший життєвий шлях, де кожен робить свій вибір.

Я утілила Андрієву мрію і створила кав’ярню «Паломник». Вона мала бути саме із цією назвою у пам’ять про сина та його побратимів. Хтось із матерів пише книжки (одна з наших мам написала книжку про сина, про Варшаву), інші домовляються про перейменування вулиць, створюють меморіальні комплекси. Знаєте, у кожного своє покликання і свій спосіб ушанування. А хтось узагалі не знаходить сил упоратися з горем. У них з’являється образа на весь світ, на армію, на людей… І це теж наші реалії.

Тут неможливо сказати, як правильно, бо людина проходить крізь страшний досвід. Утрату дитини можна порівняти з її народженням. Коли жінка народжує, вона проживає страшенний фізичний біль. От момент відходу дитини у вічність схожий. Саме цим порівнянням я колись поділилася із журналісткою, яка писала книжку про жінок.

Розкажіть про неї, будь ласка. Це Євгенія Подобна?

Так, це була Євгенія Подобна. Спочатку вона дуже обережно написала мені й запитала, чи може зателефонувати. Розповіла, що збирає історії жінок для своєї майбутньої книжки. Ми поговорили з нею години зо дві. Усе, що я розповіла, тепер стало частиною її книжки. Згодом Євгенія написала мені, що їй найбільше запам’яталася саме ця думка: що біль від загибелі дитини можна порівняти хіба що зі страшенним болем під час її народження.

Якщо говорити про меморіалізацію: книжки, кав’ярні, перейменування вулиць… Наскільки важливо для вас мати це вікно голосу? Говорити так, щоб вас чули, і тримати цю тему у фокусі? Адже важливо, щоб меморіалізація працювала на довгу перспективу. Найстрашніше — це плин часу. Війна триває, трагічних подій стає дедалі більше, тож біль тьмяніє у щоденному потоці. Як нам зберегти все це для наступних поколінь? Наскільки ефективними, на вашу думку, є такі локальні спроби зафіксувати кожну окрему історію, чи допомагають вони вберегти спільну пам’ять?

Я переконана, що цієї війни й усього, що відбувається з Україною, не забудуть. Підступність нашого сусіда та його намір знищити нас як народ закарбуються в історії назавжди. Ця пам’ять житиме саме тому, що це кричуща несправедливість. Зазвичай війни спалахують через якісь непорозуміння чи прагнення захопити землі. Але ми ж бачимо, що ця війна — не про території. Їх навіть не цікавить розвиток цих земель. Це війна на знищення нашої нації та нашої держави як такої. Це геноцид. Навіть важко дібрати слово, яке повністю описало б цю потворно-ницу сутність, це дике бажання… Це якась невиліковна хвороба.

Хвороба цілої нації — якщо їх узагалі можна назвати нацією… Якщо говорити про створення кав’ярні, коли ви тільки взялися за реалізацію цієї ідеї, наскільки ви були самі? Адже це був ваш перший досвід відкриття закладу, та ще й у такому стані. Як ви витримали це? Чи допомагав вам хтось — можливо, побратими з «Кракена» — чи то порадою, чи ідеєю, чи просто людською підтримкою?

Цей шлях я почала та пройшла сама. Хлопці тоді були на виїздах — закінчився контрнаступ, настала зима 2023-го, і почалися страшні бої за Соледар, де загинуло чимало побратимів, серед яких Куб і Скала… Напевно, ця робота й стала для мене своєрідним порятунком. Я просто прокидалася, мала чітку мету й ішла до неї. Правильно це було чи ні, я не знаю. Але згодом усвідомила, що кав’ярня має стати місцем, яке обʼєднує родини. Це усвідомлення стало вирішальним. Адже коли ти залишаєшся наодинці з горем, то просто не розумієш, що робити: кричати, плакати чи бігти. А від себе, від власних думок і болю утекти неможливо.

Що ж до хлопців із «Кракена», вони завжди поруч, завжди на зв’язку. Коли я розповіла, що відкриватиму заклад, вони щиро цікавилися: «А коли? А як?». Згодом я попросила їх надіслати світлини, бо мені дуже хотілося, щоб у кав’ярні були саме їхні фотографії. Щоб люди п’ючи каву бачили й розуміли, завдяки кому вони мають таку можливість.

Кав’ярні вже понад три роки. За цей час до нас завітало чимало людей і, на жаль, додалося багато нових родин загиблих воїнів. І не тільки з «Кракена», але й з інших підрозділів. Я запропонувала проводити для родин щосуботні зустрічі. Пам’ятаю, напередодні однієї з таких зустрічей мені зателефонувала мати одного з полеглих бійців. Вона ридала й навіть не могла говорити, тільки повторювала: «Мені дуже, дуже потрібно до вас…». Я відповіла: «Приїжджайте!». Ми посиділи, пообіймалися, поплакали разом, і їй стало трохи легше. Бо вона відчула, що не сама. Що є матері, які розуміють її біль без слів. Тепер кав’ярня «Паломник» — це місце сили.

Як вам вистачає серця на всіх людей, які приходять до вас?

Я і сама запитувала себе: звідки береться любов? А вона просто є. Вона просто живе в серці. Пам’ятаю, до того Нового року я щодня прокидалася у дуже важкому, депресивному стані. Плакала щодня, це були неймовірно складні моменти. Але першого січня я прокинулася з відчуттям абсолютної урівноваженості. Можливо, так спрацював якийсь захисний механізм психіки, не знаю… Уранці я пішла гуляти із собаками й раптом усвідомила, що помічаю речі, яких раніше не бачила через свій туман і важкі думки. Навіть просто небо… Я щодня виходжу й дивлюся угору: як же там гарно! Які красиві наші вулиці, які красиві люди навколо. Любов є. Коли ти любиш, на душі стає трохи легше. Звісно, без сліз не минає жоден наш день. Ми і любимо, і плачемо водночас. Сьогодні я пів дня проплакала, бо знайома надіслала відео з Андрієм… Але за цими сльозами стоїть величезна, безмежна любов.

Коли ви говорили про обійми, якраз хотіла сказати: я так люблю з вами обійматися! Ви огортаєте теплотою, наче Батьківщина-мати. З вами з’являється те саме відчуття цілковитої захищеності від усього лиха. Тепер я добре розумію, чому до вас так тягнуться люди й чому навколо вас формується така сильна спільнота.

Позавчора до кав’ярні зайшла жінка. Дивиться на мене й запитує: «Ви мама? Ви Олена?». Кажу: «Так». «Знаєте, у мене теж син загинув…». Я одразу встала, обійняла її, і ми просто так постояли. І все. Я додала її до нашої групи. Будемо спілкуватися і підтримувати одна одну.

Треба йти далі. Скільки кожному з нас відведено — стільки й треба йти. Тим паче якщо ми залишилися на цій землі, то маємо робити все, на що спроможні: допомагати, тримати стрій і підтримувати наших захисників. Бо ми і є їхній тил. Ми повинні створити такий простір і такі умови, щоб наші хлопці й дівчата, повертаючись, знали: їх чекають і їм завжди допоможуть. Нині питання повернення ветеранів до цивільного життя стоїть надзвичайно гостро. Але в нас, у матерів, батьків, дружин і дітей, стільки любові! Ми віддаватимемо цю любов усім нашим воїнам, які повертаються з фронту. Адже в цей страшний час ніхто й уявити не міг, що нам доведеться через таке пройти.

Ви згадали про портрети полеглих бійців у кав’ярні: щоб кожен бачив, завдяки кому ми можемо пити цю каву. Ваш заклад став справжнім хабом для меморіалізаційних ініціатив. Нещодавно Дарина Васильчук, координаторка проєкту «Вшануй», розповідала мені про ідею із дзеркалом пам’яті. Коли шукали заклади для утілення, ви запитали: «Чому ж ви не звернулися до нас?». А Дарина відповіла, що ваше місце й так суцільно про пам’ять, а їм хотілося, щоб й інші харківські заклади згадували, завдяки кому вони працюють. Як вам відчувається Харків за ці роки повномасштабної війни? Чи стало місто з погляду культури пам’яті, меморіалізації та діалогу суспільства й бізнесу з тими, хто проживає утрату, більш чуйним і комфортним для вас?

Якщо повернутися на три роки назад і порівняти тодішній стан нашого суспільства щодо меморіалізації з нинішнім — це два абсолютно різні світи. На початку всі ми проживали важкі втрати й мали одне-єдине прагнення: вижити. Тепер ми бачимо, як змінилося наше військо, але і янголів на небі, на жаль, стало в рази більше. Я дивлюся на наше майбутнє, на наших підлітків — і це теж два різні світи. Є неймовірно вмотивована молодь, а є ті, у кого досі відбуваються якісь сутички в торговельних центрах…

Що ж до бізнесу, комфортності й дотичності до меморіалізації, то я вірю, що настане час, коли вшанування пам’яті перестануть сприймати як тригер чи нав’язування. Навіть тепер під час загальнонаціональної хвилини мовчання о 09:00 не всі зупиняються: у тому-таки метро зупиняються не всі. Але ті, хто відчуває цю внутрішню потребу, завжди віддадуть свої 60 секунд, щоби згадати кожного, хто віддав життя. Суспільство пройде цей шлях. Що довше триває війна, то більше стає родин наших янголів — людей, які нестимуть цю пам’ять і берегтимуть її: і про своїх рідних, і про їхніх побратимів. Та й, зрештою, ця війна забирає не тільки військовослужбовців. Вона забирає дітей, цілі родини, стирає із землі міста… У нас просто немає права й можливості не памʼятати.

Ви згадали, що родин, які проживають утрату, ставатиме більше. Але в суспільстві досі виникають бар’єри. Проблеми ветеранів чи родин полеглих часто сприймають як їхній клопіт. Ми бачимо це й на прикладі бездіяльності правоохоронної системи, коли ветеранам доводиться самим захищати свою гідність. Чому виникають ці «острівці» відстороненості замість спільної залученості? Чому людям, яких оминула особиста трагедія, часом так важко зрозуміти базову повагу, бодай зупинитися на хвилину мовчання? Як нам поширювати це розуміння у суспільстві?

Річ у тому, що кожен транслює те, чим наповнений. Що більше стає людей, наповнених цим болем, то більше буде тих, хто о 09:00, під час хвилини мовчання, зупинятиметься ушанувати пам’ять. А до решти обов’язково дійде. Війна так чи так зачепить кожного, ця страшна навала рано чи пізно постукає в усі двері… Викоренити небажання бути дотичним до пам’яті — неможливо. Примусити людей силою — теж. Насильницьке вшанування спричинить лише зворотну, негативну, реакцію. Єдине, що ми можемо робити, — це з любов’ю і пам’яттю продовжувати свою справу. Хто як уміє і хто як може.

Дехто дивиться на людину, що зупинилася о 09:00 як на якусь «ненормальну». А що взагалі нині нормальне? Сама війна — ненормальна. Усі ми живемо в цій страшній реальності. Якщо людина сьогодні ще не розуміє, що 60 секунд свого часу варто віддати нашим янголам, вона зрозуміє це завтра, післязавтра чи за тиждень. Коли я відкривала кав’ярню, то й гадки не мала, що буде через рік, два чи три, чи працюватиме вона взагалі. Але я просто робила те, що вважала за потрібне. Я переконана: усі, хто прагне берегти пам’ять, просто йдуть і роблять це.

Звісно, якщо порівнювати Харків та Україну загалом з минулими роками — це величезна різниця. Наприклад, я нетерпляче чекаю на акцію «Стіл пам’яті» — цікаво, скільки закладів долучиться цього року. Торік я навіть попросила наші родини, які мають дачі чи земельні ділянки: «Будь ласка, посійте соняшники, щоб у нас були свої квіти до цього дня». Ми чекаємо на цей день і готуємося до нього. Іще два роки тому про таку ініціативу знали поодинокі люди, а тепер я упевнена, що приєднуватиметься уся Україна. А бізнеси будуть дотичними в рази більше, адже і янголів на небі, на жаль, стає більше…

І більше закладів, які відкривають самі ветерани…

Так, нині ветеранських закладів багато. Три роки тому стільки не було. Коли я чую, що це ветеранський бізнес, у мене така шана до цього ветерана. Бо я розумію, що він знайшов у собі сили, повернувся. Життя триває. Ми не зупинилися, не припинили розвиватися. Тобто шлях іде далі. І всі ж ми чекаємо головну подію.

Акція, про яку ви згадали, — 29 серпня, у День пам’яті захисників України, — надзвичайно важлива. Початково її присвятили трагічним подіям під Іловайськом 2014 року, але тепер ця дата набула ще більш масштабного й гіркого сенсу. Я теж дуже чекаю цього дня. Завжди заздалегідь шукаю, де купити соняхи, і для мене важливо пройтися закладами міста: подивитися, як люди підійшли до сервірування «Столу пам’яті». Кожен виявляє власний креатив: хтось присвячує стіл конкретній людині, хтось ушановує усіх полеглих загалом. Це унікальна можливість виявити повагу й приєднатися до культури пам’яті. А ви у своїй кав’ярні завжди сервіруєте стіл на чотирьох, правда?

Так, завжди стіл на чотирьох. Адже Андрій загинув разом зі своїми побратимами — це Діп, Фотік, Малімон і мій Паломник. Цей стіл — саме для них чотирьох. Я завжди приношу військову форму Андрія, розкладаю її на стільцях, ставлю їхні чашки. Торік у нас були червоно-чорні серветки. Подивлюся, який душевний порив буде цього року, як саме засервірувати, але соняшники — це обов’язково. Також я замовляю пиріжки для відвідувачів, щоб кожен гість кав’ярні міг пом’янути наших хлопців. Це ж не єдиний стіл. На іншому наші батьки залишають фотографії, пишуть прізвища, імена чи позивні своїх рідних на спеціальних листівках. Цей день ми завжди проживаємо разом: ушановуємо хлопців хвилиною мовчання, а згодом їдемо на Алею Слави. Ми проводимо цей день однією великою родиною, разом із нашими янголами.

На Сергіївському майдані вже теж утворюється така собі алея: там з’явилися таблички на лавах. Як на мене, це місце ідеально підходить для такої місії: поруч наш прапор на флагштоку, там затишно й приємно. Дуже хотілося б, щоб цей простір іще більше наповнювався саме культурою пам’яті.

Усе роблять люди. Якщо привертати увагу до цього місця навіть не тільки в дні пам’яті, але й проводити там, наприклад, сімейні зустрічі, суспільство із часом навчиться жити поруч із цими пам’яттю і шаною. Неможливо відразу зробити все ідеально. Так, бувають помилки, виникають непорозуміння, але ж усі ми робимо одну спільну й надважливу справу. Тут немає критеріїв «гарно чи некрасиво», «добре чи погано» — у пам’яті немає градацій. Ми робимо єдине: пам’ятаємо, ушановуємо й ідемо назустріч одне одному.

У вас багато твердої віри в суспільство. Її продиктовано загалом вашим люблячим серцем чи тим, що ви бачите навколо себе?

Це скоріше моє любляче серце. Я свято переконана: перемагати можна тільки з любов’ю. Якщо обрати шлях ненависті й руйнування, як це зробили наші недосусіди, то що вони здобули? Вони просто знищили власне суспільство, перетворили його на попіл. Натомість любов дає наснагу, дарує потрібні слова й відкриває нові шляхи. Я вірю, що наше суспільство з усім упорається. Що більше серед нас буде світлих людей, сповнених любові, то світлішим і сильнішим ставатиме все суспільство. Мені дуже хочеться у це вірити.

Від чого ви сьогодні заряджаєте свій внутрішній павербанк?

Не знаю… Я і сама шукаю відповідь на це запитання. Моє життя нині — це постійні гойдалки: крок уперед і десять кроків назад, у страшну депресію. Інший раз прокинуся й одразу подумки собі кажу: «Ні-ні-ні, ідемо далі». Знову роблю цей крок уперед. А потім минає тиждень, настає, приміром, понеділок — і я просто цілий день ридаю. Цього понеділка був дощ, я просиділа біля вікна, дивилася на небо, розмовляла з Андрієм і плакала… А у вівторок уранці встала й знову сказала собі: «Ідемо далі».

Думаю, цей заряд і енергію мені дають люди. Сьогодні поруч із кав’ярнею відкрився один цікавий заклад — наші хлопці з «Кракена», як побачили його, одразу завітали. Поблизу планують відкриття ще одного закладу, а також тату-салону. Я умію гуртувати людей, тож запропонувала їм: «А зробімо щось спільне!». Тож ми вирішили запустити колаборацію. Можливо, саме такі речі й дають мені наснагу рухатися далі.

Я розумію: якщо здамся, краще від цього не стане нікому. А якщо є ресурс і сили… Мене ж залишили на цій землі, мабуть, не просто так. Я поки не знаю чому, не знаю, у чому моя головна місія чи мета. Але я просто роблю те, що вмію. Поки що виходить. І я вірю, що виходитиме й далі. Будемо живі — і все буде добре.

Ви хотіли б відпочити?

Я навіть не знаю, що таке відпочивати.

Завжди не знали?

Ні… У цей період я навіть не знаю, що має статися, щоб я сказала: «Усе, я відпочила». Хіба що коли співаю — тоді відпочиваю. Я дуже люблю співати, і караоке для мене — це така собі пігулка, що на якийсь час допомагає. А загалом… Що таке відпочинок? Відпочивати від роботи чи просто відпочивати від життя? Я не знаю. Мені складно сказати, чи я узагалі вмію відпочивати, чи просто постійно заклопотана. Це вже мій шлях: я іду, іду й іду, доки маю сили йти. Куди я прямую? Знаю, куди зайду. Але коли це станеться?.. Я навіть уявляла, як це відбудеться, як ми знову зустрінемося. Напевно, мені схочеться спочатку його обійняти, а потім насварити: «Як же мені було важко! Як сильно я плакала щодня…». Але я знаю: колись ми обов’язково будемо разом. Це ж природно, коли діти поруч із батьками. Тому щодо відпочинку… Там відпочинемо вже разом. А поки що будемо йти.