Цікаве

Вшановувати і памʼятати

today29.08.2023 644

Тло

1. Пам’ять про загиблих, які віддали життя за нашу Незалежність, — це ніби щеплення від повторення сценарію. Наші забудькуватість і готовність до прощення винних розхолоджують. Не можна втрачати пильність в умовах постійної готовності ворога завдати удару. Тож усвідомлення ціни, яку платять родини загиблих, безвісти зниклих, полонених і поранених військовослужбовців, і хороша пам’ять на імена й події не повинні втрачати для українців актуальності й гостроти.

2. Ушанування полеглих має бути частиною національної ідеї. З хвилиною мовчання, меморіалами й проговорюванням ціни свободи. Не можна допускати, щоб ушанування загиблих у російсько-українській війні ставало формальним. Тут не працює принцип «кому треба, той згадає і вшанує». Бо сім’ям загиблих потрібна чесність. І йдеться не тільки про співчуття втраті, а про суспільне розуміння того, як багато платить родина, що віддала найцінніше на захист усіх нас. Бо воїн іде захищати не лише свою сім’ю — інакше кожен оборонявся б у власному дворі. Він іде захищати цілу країну, щоб не дати ворогові дійти до свого й вашого двору. Він звільняє відібране, щоб ті, кого ворог змусив покинути дім, мали змогу повернутися. Тож суспільство не має права залишати родини у втраті наодинці з горем і проблемами. Це можна сприйняти як знецінення і зраду.

3. Герої вмирають. І вони помирають за нас. Цю правду суспільство має говорити вголос, дивлячись їй в очі, бо гасла вже не працюють. Про це шепочуть написи на алеях слави, про це красномовно говорять меморіали в наших містах і селах. Сім’ї загиблих знають цей голос, і нам важливо, щоб ті, кого горе поки оминуло, не жили в ілюзії, що війну якось удасться відвоювати без них; в ілюзії, що військовослужбовців і так удосталь, а я, мовляв, не для цього. Ніхто не народився для війни. Усі ми хочемо інших реалій, тож готуватися потрібно теж усім, якщо хочемо побачити свою перемогу; і якщо хочемо вижити як нація і розвиватись як суспільство. Уцілілих бійців і бійчинь, які з початку повномасштабного вторгнення на війні, потрібно міняти. Їм конче потрібне відновлення. Їхні сім’ї теж хочуть бачити вдома чоловіка чи дружину, матір чи батька, доньку чи сина, брата чи сестру. Хоча б на якийсь час. До того ж, поки відпочивають одні, інші набувають цінного досвіду.

4. Пам’ять і щире вшанування — це не тільки стели та хвилина мовчання. Це належне ставлення до родин загиблих захисників і захисниць; належний супровід для прийняття загибелі рідної людини, адаптації в цих умовах та оформлення нового статусу. Щоб родини проходили цей найскладніший період у житті не всупереч, а завдяки. Бо все те бюрократичне жахіття, помножене на суспільну байдужість, дружині або чоловікові, або батькам доводиться проходити в неосяжному горі й самотності. Це породжує злість, безсилля і тотальне почуття несправедливості. Українцям потрібно вже формувати культуру співчуття і підтримки родин загиблих захисників і захисниць. Бо кількість таких родин невпинно зростає.

5. Біль потрібно поділяти, робити його спільним. Про це мало говорять, але треба мати повагу до почуттів військових, які втратили побратимів, повагу до їхньої пам’яті й атрибутів. За пікселем і гартом завжди стоїть людина з власною межею болю. Інколи втрат і болю настільки багато, що військовослужбовці не витримують. А суспільство не знає, як огорнути турботою і поділити їхній біль. Саме це потрібно воякам, змученим жахіттями війни. Їм потрібно, щоб ми всі теж «бачили війну із широко розплющеними очима», а не чекали переможних результатів контрнаступу з коктейлем у руках.

6. Чого не варто говорити сім’ям загиблих. Не кажіть, що «все буде добре», «час лікує», «я розумію тебе» чи «Бог забирає найкращих». Це фрази, які абсолютно не знаходять відгуку в людей, які переживають утрату. Бо для них усе є як є, і час не здатен лікувати. Вони не розуміють, чому «найкращих» забрали саме в них і як хтось може збагнути їхній біль, якщо сам такого не переживав. Натомість скажіть, що ви вдячні загиблому за захист, а сім’ї — за ціну, яку вона платить і за вас також. Висловіть співчуття втраті. Не кажіть удові, що вона ще може вийти заміж і має жити заради дітей. Бо інший чоловік видається неприйнятним, а жити їй якось потрібно й заради себе також.

7. На оплакування втрати кожному потрібен свій час. Не намагайтеся заспокоїти словами на кшталт «уже пора згадати про себе й перестати страждати». Не засуджуйте, якщо проживання втрати здається вам затягнутим чи, навпаки, короткотривалим. Кожна людина має свої форму й час проходження через біль, свої терміни й межі горювання. Не знецінюйте почуттів людини, а проявіть емпатію. Спробуйте допомогти тим, чим можете. І зазвичай це не слова, а дії. Цього досить. Загалом, ніхто не має права давати оцінку поведінці людини, яка страждає. Ніяких загальноприйнятих меж тут немає.

8. Моя форма вшанування пам’яті — це вдячність за те спільне, що ми мали, і безмежна любов. Це наші сімейні традиції та маленькі ритуали, які ми сформували разом. Ми з дітьми продовжуємо справи, які він не встиг завершити. Потрібно триматися за пам’ять, щоб не провалитися в ненависть до всіх і всього через власний пекучий біль.

9. Не шукайте винних серед своїх. У всьому все одно винен ворог. Бо, якби не агресія росії, тисячі українців були б живими, а тисячі родин мали б змогу тішитися щастю бути разом.

Written by: Коробенко Роман

Попередні записи

Цікаве

Чи повернуться на Харківщину гроші: ситуація з агробізнесом

У громадах Харківщини на територіях, звільнених від російських загарбників, поля нашпиговано мінами. Окупанти потрощили елеватори й господарчі підприємства, розбомбили чи вкрали техніку. Розмінувальники кажуть, що їм бракує рук і техніки для очищення всіх полів від вибухонебезпечних предметів. Аграріям доводиться чекати, поки вони розмінують стратегічно важливі ділянки землі та об’єкти, після чого зможуть приділити більше уваги сільськогосподарським підприємствам, адже сьогодні важливий кожен гектар, кожна вирощена й зібрана тонна зернових та овочевих […]

today25.08.2023 22

0%