Гість подкасту «Покажи мені свій Харків» — офіцер відділу комунікацій 10-го армійського корпусу Євген Артелемейчук. Харків, який він покаже нам сьогодні, — це місто, що знає ціну правдивих слів і людської стійкості. Місто, у якому війна змінює не тільки вулиці, але й професії, погляди та долі. Яким він бачить Харків нині?
Коли ти чуєш слово «Харків», то яка асоціація виникає першою?
Моє знайомство з Харковом відбулося не з моїм приїздом у місто, а через людей. Наша бригада ще тоді базувалася на Донбасі, і ми звернулися до харківських волонтерів, щоб вони допомогли нам вивезти цуценят: собачка, яка прибилася до нас, привела аж восьмеро. І ми вже не знали, чим їх годувати. Тоді я познайомився з Харковом, власне, через оту дівчину-волонтерку. Вона приїхала — дуже така зібрана й упевнена в собі — у червону зону. Сувора, забрала всіх тих цуценят, і ми ще дістали добрячої прочуханки за те, що не стерилізували собаку. Я такий: «А, я зрозумів, це справжня харків’янка».
Який запах асоціюється у тебе з Харковом найперше?
Перше місце, у якому я зупинився, було в районі Кінного ринку. Там розташоване підприємство, пов’язане з дріжджами. Того вечора, коли я приїхав, відчув яскравий запах дріжджів, він і запам’ятався мені.
А звук?
Мабуть, постійних тривог. Раніше ми були в населених пунктах, де немає оповіщення. Коли мені довелося переїхати в місто, то було незвично, що постійно лунали звуки тривог і трамваїв.
Звук трамваїв і для нас знаковий, бо 2022 року вони довгий час не ходили. Пам’ятаю свій захват від того, що раптом цей звук повертається у ще пусте місто — і для тебе наче настає новий рік. Якби Харків був людиною, то ким? Якої статі, професії та віку?
Для мене це була б якась людина середнього віку, безстатева, дуже зібрана, з якою не потрібно вести тривалі переговори, довго розмовляти, щоби сформулювати завдання: ця людина відразу починає його розв’язувати. Комусь телефонує, одразу закручується. Цим Харків дуже імпонує мені. Хай куди прийдеш — наприклад, у модну кав’ярню, де тобі пропонують якісь новомодні штучки, — досить просто сказати: «Друже, мені потрібна просто чорна кава». І людина така: «Усе, питань немає». Конкретика — це якраз влучно. У нас, по-армійськи, є завдання — і ми відразу беремося за його розв’язання.
Харків закритий чи відкритий?
Для своїх відкритий, я не зустрів жодного спротиву. Люди, з якими я зустрівся у певних ситуаціях, завжди були відкриті. Може, суворі, але по-доброму. Можуть різко сказати тобі більше конкретики, але це не значить, що ви не подобаєтеся їм. Або вони злі після учорашнього обстрілу.
До повномасштабного вторгнення Євген працював у сфері медіа й маркетингу. Сьогодні він офіцер відділу комунікацій 10 армійського корпусу та знає, наскільки важливо не тільки говорити, але й бути почутим. Мені цікаво, як цей професійний досвід змінює погляд на місто. Якби Харків міг звернутися до світу лише з одним повідомленням, яким воно було б?
Здається, Харків сказав би навіть матюком: «Просто відстаньте від нас, дайте нам спокійно жити». Харків він такий: незалежний, самостійний. «Просто відчепіться від нас і дайте нам жити». Чомусь так.
А покажи мені свій Харків.
Якби я запросив когось у Харків, то ми з ним просто ходили б по якихось двориках і закутках, скажімо так. У мене є улюблене місце в моєму рідному місті, Києві, — це Поділ. Для мене Харків — як величезний Поділ зі своєю автентичною культурою. Зі своїм цікавим стритартом, зі своєю забудовою. Він дуже неоднорідний: ти можеш іти й минати якісь гаражі, промзону, багатоповерхівку, а через 10 метрів побачити будівлі незрозумілих тобі років. Тому я прогулювався б із людьми не по центру Харкова, а саме ось по таких автентичних двориках. Увесь Харків дуже неоднорідний: тут величезний ринок, тут стадіон, тут шматочок спального району — я до такого не звик.
Яким ти побачив би Харків майбутнього?
Думаю, що в майбутньому, хай чим закінчиться ця війна, головне — зберегти харків’ян. Якщо збережемо харків’ян, то Харків стовідсотково матиме класний вигляд. Ми в службових справах часто виїжджаємо на зруйновані об’єкти, зокрема — у Харкові. Харківські комунальники швидко розбираються із цим. Це теж частина оцього темпераменту: без зайвих емоцій, без нічого. Вони там просто як мурахи: розібрали, почистили — і все далі функціонує. От, напевно, вони дуже запам’яталися мені.
За той час, що ми перебуваємо на Харківщині, вона стає для мене особистою історією. Коли ти говориш про міста чи інші населені пункти, я уже пропускаю це через себе. Це не просто чергові населений пункт та удар, наприклад Куп’янщина. А я бачив, якою мальовничою вона була до масштабних руйнувань і якою стала після них. Харків поглинає мене потрошку, і я починаю більш особисто сприймати це.
Де ти обрав би жити після війни?
У воєнні часи я хотів би жити ближче до фронту. Це тримає у постійному тонусі. Хоч і як я люблю Київ, там у людей ось цей цикл між масштабним обстрілом, зібраністю та згуртованістю і тим, що вони розслабилися та ігнорують тривогу, — дуже швидкий. Нині Київ перенасичений, усі спішать через кількість людей, трафік, усі злі й напружені. Мені сьогодні навіть не подобається рідне місто, бо там інша бульбашка. Я обрав би в Харкові Поділ, ближче до води, забратися на якусь із гір — Холодну чи Лису.
Слухайте інтерв’ю повністю в подкасті «Покажи мені свій Харків»
Більше новин з Харкова, подкасти, українська музика у нашому застосунку для Android | iOS
Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»
