Цікаве

Відновити забуте: традиційне харківське коцарство

today19.09.2023 716

Тло

Багатьом українцям мало відомо про традиційну культуру Слобожанщини. Знаємо хіба про кролевецький рушник, писанки, традиційні пісні, народні прикраси та стрій, а також про те, який вигляд мали старі хати. А чи знали ви, що вже років п’ять науковці та майстри працюють, щоб відновити й популяризувати харківське коцарство, яке було широким місцевим промислом у XVIII–XIX століттях? 

Технологія виготовлення харківських коців рік тому стала нематеріальним культурним надбанням національного рівня.

Коцарство Слобожанщини
Ірина Шегда, спадкова коцарка. Фото: Павло Пахоменко

Про цю технологію, самі коци й коцарство на Харківщині ми поговорили з Іриною Шегдою, спадковою харківською коцаркою. 

— Пані Ірино, харківське коцарство, себто технологія виготовлення коців, 2022 року ввійшла до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Розкажіть, будь ласка, у чому його особливість?

— Варто спершу наголосити, що елемент «традиційне харківське коцарство» є саме нематеріальною культурною спадщиною. Тобто йдеться не про харківський коц, бо це предмет, а про ремесло, про ті знання й практики, які допомагають його створити. Ідеться про унікальну технологію ткання на вертикальному верстаті, яка була притаманна, мабуть, тільки Харківщині. Ми її описали й робимо все, щоби зберегти й поширювати так, щоб її ідентифікували з нашим регіоном. 

— Розкажіть, будь ласка, про цю технологію. 

— Перше треба зрозуміти, чим відрізняється саме коц від інших довговорсових килимів. Кожний рядок у довговорсових килимах перебивають одним чи двома рядками піткання. У коці це ціла гладка смуга приблизно від сантиметра до трьох — залежно від того, якої довжини ворс у цьому килимі і який був задум автора. Й ось ця смуга гладкого ткання є таким ідентифікатором самого виробу — коца. 

Харківська коцарка
Фото: Павло Пахоменко

Такі коци можна ткати й на горизонтальному верстаті, і на вертикальних кроснах, і на іншому. У нас, до речі, верстат зветься «разбєї» (або «розбої»). Це теж вертикальна рама, як-от полтавські кросна, але вона не стоїть самостійно, а спирається на вільну стіну. Вона розбірна: коли її не використовують, вона може просто як чотири планки стояти десь у кутку чи на горищі й не займати багато місця. А коли її використовують, то вона й тоді компактна — не як горизонтальний верстат, який може займати пів хати (або й усю). Верстат було дуже зручно використовувати. До того ж він давав змогу ткати навіть полотно завширшки три метри; на горизонтальному ж верстаті можна було виткати полотна тільки завширшки щонайбільше п’ятдесят сантиметрів, а потім зшити його в більший виріб. А наша технологія ткання дає змогу зіткати коц цілком. 

Якщо говорити про саму специфіку ткання, то ворсові вузлики навішують також, як і під час створення більшості килимів в інших регіонах — подвійним килимовим вузлом, а ось полотняний перетин виконують трохи інакше на нашому верстаті, ніж на інших вертикальних верстатах. 

Окрім самої рами, ми обов’язково маємо ще три палки. Дві з них називаються «верхнім і нижнім накидальними дрючеками». До нижнього промотують усю основу килима, а до верхнього прив’язують парні нитки основи, і він бере участь у тканні. Третя палка зветься «присувальнею», і на неї накинуто непарні нитки. 

Нитки для коцарства
Фото: Павло Пахоменко

Присувальню та верхній накидальний дрючек використовують для утворення зіву під піткання. Зокрема, коли присувальню присовують униз до верхнього накидального дрючека, відкривається непарний прохід для нитки піткання, після виконання якого палка повертається до свого попереднього положення. Далі, під час накидання верхнього дрючека на бокові «виделки», наперед витягують парні нитки, і відкривається парний прохід для човника. Отак — чергуючи дії з присувальнею, верхнім накидальним дрючеком і човником із пітканням — створюють полотняний перетин.

Ось усі ці назви — це теж унікальна специфіка нашого верстата, це теж наше унікальне надбання, бо нам не відоме застосування таких назв у верстаті ще десь. До речі, назви верстата та його частин збереглися завдяки дослідженням про коцарство етнографа Василя Олексійовича Бабенка, які він здійснив іще на початку XX століття. Трохи згодом усіх їх було втрачено: разбєї стали називати «вертикальною приставною до стіни рамою», а коци — «мохнатими прикроватними килимами». 

Ірина Шегда про коцарство
Фото: Павло Пахоменко

Етимологію самої назви верстата — «разбєї», або «розбій» — ще глибоко не досліджено. Поки ми тільки знайшли її  у румунів. А може, її походження й інше — просто до цього треба ще докопатися. 

— А як щодо етимології самого слова «коц»? Чомусь мені здавалося, що його вживають лише на Заході України, а тут коц є і на Харківщині… 

— Я вам навіть більше скажу: це слово є в мовах багатьох народів, як-от німецькій, чеській та інших. На Заході України, щоправда, це назва не килимів, а грубої вовняної тканини. А на Харківщині коц — це довговорсовий килим. Якщо ось порівняти його з ліжником, то там ворс не навішують, а вибивають, а в наших коців ворс навішують окремими стручками або пасмами. 

А для чого використовували харківські коци? 

— Їх використання змінювалося з плином часу. Принесли коци прийшлі майстри ще в XVII столітті. І під час постійних воєнних походів коци спершу використовували як попони для коней та укриття в санях. Згодом їх утеплювальні властивості знадобилися в хатах харківських мешканців. 

У Харківському історичному музеї збереглися три дуже відмінних один від одного коци. Серед них є коц-попона. Він відрізняється від двох інших тим, що не все його тло заслано ворсом, тобто малюнок на ньому створювали не тільки кольором, але й рельєфною викладкою ворсу. Мабуть, це зробили для полегшення коням ноші.

Наступний коц особливий тим, що він має довгий, майже непрядений ворс — сантиметрів по 15. Він найбільший — такі коци використовували в санях узимку. Коли сідали в сані, ним загорталися, і було дуже тепло.

Харківські коци
Фото: Павло Пахоменко

Коли ж відпала потреба у воєнних походах, то коци перейшли до хатнього вжитку: ними почали застеляти лави, ліжка, вішати їх на стіну біля ліжка. Моя прабабуся такий коц називала «прикроватним». І третій коц — строкатий — явний представник коців домашнього використання — це вже XIX століття. Там ворс — 3–4 сантиметри, він середніх розмірів. 

На жаль, з яких регіонів ці коци — невідомо, бо документацію на них утрачено під час Другої світової війни. Єдине, що відомо, — це те, що два з них входили до фондів Музею Слобідської України ім. Г.С. Сковороди, який працював на початку ХХ століття. 

— У Харкові є вулиця Коцарська, яка тягнеться від Благовіщенського собору до Привокзального майдану. Це якось пов’язано з коцарями? 

— За міською легендою, її назва пов’язана з прийшлими майстрами-коцарями, які оселилися за міським валом на землях Залопанської слободи. І саме ця назва частково дала нам змогу ідентифікувати заняття поодиноких майстрів ХХ століття як коцарське ремесло, що колись було відомим промислом. Бо вже в минулому столітті майже ніхто не називав коци «коцами», а здебільшого — «прикроватними мохнатими килимами». 

Але, за дослідженнями харківського краєзнавця Андрія Федоровича Парамонова, виявляється, що офіційно вулиця дістала таку назву 1804 року завдяки губернському землемірові Миколі Драгомиру, який складав план міста й назвав цю вулицю Коцарською. 

— А чи є якісь відомості про харківських коцарів? 

— Є дані, що вже на початку XVIII століття ремісництво харківських коцарів набуло такої майстерності, що про них стало відомо в Петербурзі, куди 1740 року хтось невідомий презентував дві попони. Їхні краса та практичність зацікавили придворну стаєнну контору, що надіслала замовлення на 500 одиниць. Листування про це тяглося майже 10 років. Під час кожного запиту відгукувалися харківські коцарі, але історія зберегла імена тільки п’ятнадцятьох із них, що відповіли згодою 1747 року. Ось їхні імена: 

  • Кость Кочерга, 
  • Гарасько Сколоздрія, 
  • Матвій Литвиненко, 
  • Семенъ Кравець, 
  • Семенъ Кочерженко, 
  • Иван Домашенко, 
  • Орина Поддубная, 
  • Агафья Корніиха, 
  • Ганна Котелевская, 
  • Палажка Котелевская, 
  • Меланія Лапчиха, 
  • Марія Курязковна, 
  • Феодосія Плахотникова, 
  • Прасковья Польсковна, 
  • Марія Безистичная. 

На жаль, відомостей про інших немає. Дуже хотілося б установити пам’ятну дошку на вулиці Коцарській цим п’ятнадцятьом. 

Коц
Фото: Павло Пахоменко

Іще є інформація про останню стару професійну коцарку, яку знайшов на Холодній горі вже згадуваний етнограф Василь Бабенко — вона виткала йому декілька зразків коців. Але як її звати й хто вона — поки даних не знайшли. 

А ще — моя прабабуся. Про її вміння я дізналася випадково. А де та від кого навчилася вона — невідомо.

Також є одна спадкова коцарка в Харкові — Вікторія Петрівна Ріпко. Ось її бабуся так само ткала коци. Сама пані Вікторія теж уміє, але не практикує. 

Тож кожний випадок — нерозгадана загадка.

Як щодо орнаментів? Вони щось означають? 

— Ніяких міфічних значень орнаментів немає. Орнамент коців із фондів ХІМу суто геометричний ромбоподібний, особливістю є тільки вензель посередині попони. Бабенко теж указував на геометрію в коцах, але згадував і про кола й напівкола в їхніх малюнках.

У 20-х роках минулого століття в Харкові функціонував Музей українського мистецтва, директором якого був відомий дослідник Слобідської України Стефан Андрійович Таранушенко. Під час експедицій в Охтирці й Зінькові співробітники його музею знайшли чотири коци, що мали цікавий рослинно-геометричний орнамент. Два з них і коц-попону з фондів Харківського історичного музею він описав у своїй статті «Коци харківських музеїв». 

Так-от що цікаво: під час мого дослідження попони у 2018 році ми з науковцями-співробітниками Історичного музею дійшли згоди, що зображення вензеля — то голова лева. Але через кілька років я прочитала, що Таранушенко вбачав у цьому букет.

— Ось ви згадували, що ткала й ваша прабабуся. Виходить, ви теж спадкова коцарка?

— Виходить (усміхається). Навчилася я, правда, випадково. З дитинства я займалася різними видами декоративного мистецтва. Й ось, коли навчалася на художньо-графічному факультеті Харківського педагогічного інституту ім. Г.С. Сковороди й ткала на картинній рамі виріб для курсової, моя бабуся проходила повз і сказала, що так само робила і її мама (тобто моя прабабуся), але на великій приставній до стіни рамі. Одразу ж вона показала й те, що прабабуся робила по-іншому.  

Різнобарвний харківський коц, ручна робота
Фото: Павло Пахоменко

Я почала потроху цікавитися й ткати маленькі коци в подарунок. А коли побачила, що коцарством мало хто займається, зрозуміла, що це моя доля. 

— А як із коцарством на Харківщині сьогодні? 

— Помалу відроджуємо. Поки коцарством займаємося в Харкові, Валках і Ков’ягах. В останніх двох населених пунктах розташовані КЗСМО «Валківська школа мистецтв» та її відділення. Уроки коцарства там проводить моя учениця — викладачка школи Олена Юріївна Коваль. Разом ми розробили програму «Коцарство (предмет за вибором)», яку опрацювали із двома класами. У скорегованому варіанті із 2022 року програму рекомендовано для використання в навчальному процесі образотворчих відділень  мистецьких шкіл Харківської області.

— А скажіть, будь ласка, чи можна будь-кому навчитися робити такі коци? Що для цього потрібно, що треба знати й куди йти? 

— З дев’ятого вересня в Харківському обласному організаційно-методичному центрі культури та мистецтва на вулиці Пушкінській, 62 ми запустили «Коцарські студії», де навчатимемо коцарства. І, що приємно дивує, охочих багато — люди справді починають цікавитися цим. Першу групу вже сформовано, і 23 вересня вона почне практикувати. На початкове навчання однієї групи даємо чотири тижні. Далі учні йдуть у вільне плавання, а ми починаємо роботу з наступною групою. Тож, якщо хтось поки не потрапив до нас, він чи вона може записатися на жовтень або пізніше, бо «вміння ткати коц за плечима не носити. І хай куди ти переїдеш, воно, як і Харківщина, залишиться завжди з тобою». 

Written by: Коробенко Роман

Попередні записи

Цікаве

«росіяни були приречені на поразку»: Роман Зуй танкіст 92 бригади, який знищив окупантів у харківській школі

У вересні міста й села Харківщини, серед яких — Балаклія, Ізюм і Куп’янськ, відзначають річницю звільнення від російських окупантів. На шляху до цих міст Збройні сили України виконали чимало завдань. Що передувало славнозвісному контрнаступу Збройних сил на Харківщині, як знищували російські війська на підступах до Харкова й у самому місті, в етері Радіо «Накипіло» розказав Роман Зуй, військовослужбовець 92 окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Він із побратимами […]

today14.09.2023 167

0%